Акция в поддержку Афанасьева / фото: УНИАН

Геннадій Афанасьєв: "СРСР був задушений економічними санкціями. Його зруйнували рок-н-рол, джинси та кока-кола. З Росією все так само"

У третю річницю появи, з легкої руки ФСБ, «кримських терористів», УНІАН поспілкувався з колишнім політв’язнем Росії Геннадієм Афанасьєвим, якого затримали і «судили» за цією, сфабрикованою російськими спецслужбами, справою, про пропаганду, яка перетворює людей на нелюдів і про знання, народжені стражданнями.

Акция в поддержку Афанасьева / фото: УНИАН

Три роки тому проти Олега Сенцова і Олександра Кольченка були сфабриковані звинувачення в організація терактів на кримському півострові. Сенцову присудили 20 років колонії строго режиму, Кольченку – 10 років. За «кримською справою» тоді судили і Геннадія Афанасьєва. У російському полоні він провів 767 днів. Шляхом жорстких і тривалих катувань кремлівські кати навіть змусили його дати неправдиві свідчення проти Сенцова і Кольченка. Втім, почуття провини взяло гору, і згодом на суді хлопець відмовився від цих свідчень.

На сьогодні Афанасьєв – один із небагатьох несправедливо звинувачених українців, яких вдалося вирвати із чіпких лап російського так званого судочинства. Його звільнили 14 червня 2016 року, разом із іншим політв’язнем – Юрієм Солошенком. З того часу Геннадій Афанасьєв активно займається волонтерською діяльністю та опікується справами політичних в’язнів Кремля, і, спираючись на власний досвід, розповідаючи про те, що робить Росія з українськими громадянами, які потрапляють у поле зору російських спецслужб.

Майже рік пройшов після вашого звільнення. Сьогодні ви самі опікуєтеся справами політв’язнів. Як вважаєте, чи просунулася Україна вперед у битві за них?

Моя суб’єктивна оцінка – так, зроблено дуже багато. Було ПАРЄ, блокування там Росії, визнання Росії країною-агресором. Українські народні депутати й дипломати постійно намагаються довести нашу правду перед парламентарями різних країн, для цього привозять реальних свідків – воїнів АТО, ветеранів, переселенців, журналістів. На певні свідчення європейські політики не можуть просто заплющувати очі, тому підіймають руку на нашу користь.

Тобто, можна сказати, що Україна дійсно робить все можливе для звільнення політв’язнів?

Я не можу знати всього, щоб казати однозначно. Втім, коли я зустрічаюся з різними людьми та задаю питання: «Чого не робимо?» – вони не мають відповіді.

Наприклад, потрібна фінансова допомога для елементарного забезпечення людей, що перебувають у неволі, я вже не кажу про їхні родини. І, думаю, що більшість громадян не пошкодували б на це «гривню»... Однак, це питання треба законодавчо врегульовувати, а я добре розумію, що в країні сьогодні забагато інших проблем.

Тим не менш, Росія продовжує затримувати українських громадян просто на вулиці… Наразі вже 48 ув’язнених, серед них 32 кримчанина. Що б ви сказали у такій ситуації нашим читачам, переконаним, що українські інституції неефективні й просто дарма витрачають бюджетні кошти?

По-перше, сказав би, що українські дипломати насправді отримують смішні кошти – декілька тисяч – повірте, стільки вони й заробляють.

На жаль, ми не можемо, маючи лише добру волю, закінчити війну, повернути Крим – так нічого не працює. Окрім того, ми не можемо виправити ситуацію з політв’язнями без ініціативи з російської сторони. Аби добитися цього, ми лобіюємо санкції, які, справді, є дієвими. Я завжди кажу: СРСР зруйнували не танки чи гармати (хоча їх було багато), СРСР був задушений економічними санкціями. Його зруйнували рок-н-рол, джинси та кока-кола. З Росією все так само.

Звісно, за ці роки суспільний розголос щодо політичних в’язнів дуже зменшився. Ба більше, на жаль, на високому політичному рівні люди втомилися розмовляти на тему України та політв’язнів. Французам взагалі не цікава Україна… У Британії на зустріч у діаспорі прийшло 15 людей, а на виступ Притули, шоу «Вар’яти»  – 1,5 тисячі. Це був показник… Цим людям ніщо не заважало просто піти з однією події на іншу, але вони взагалі не були зацікавлені. А ось у Чехії я був чотири рази, і кожного разу збиралися всі українці, яких тільки може зібрати Прага. Хоча це, скоріше, виключення – в усіх інших країнах, де я був, ситуацію треба змінювати на краще.

Геннадій Афанасьєв провів 767 днів у полоні / УНІАН

Що Україна мусить робити з в’язнями терористів «Л/ДНР», як думаєте? Наприклад, нещодавно професора Ігоря Козловського бойовики «ДНР» «засудили» до трьох років позбавлення волі…

Юридично я це питання не вивчав, однак можу сказати, що назвати політичними в’язнями цих людей ми не можемо – у нас АТО, і «засудили» їх терористичні формування. Втім, для звільнення людей нам, по-перше, не можна здавати наших позицій і, по-друге, знову ж таки, потрібен розголос, внаслідок якого можна долучати цих людей до списків на обмін.

Вас затримали 9 травня 2014 у Сімферополі. Днями було ваше перше 9 травня після звільнення… Як події трирічної давнини сприймаються сьогодні? Чи ловите себе на думці, що хотіли би змінити хід історії?

Я б нічого не змінював, мабуть, все так і мало бути. Так, є багато втрат, проблем, багато помилок зроблено, страждань витримано, але все це мене багато чому навчило – від цих знань не хотів би відмовлятися.

Я згадую те 9 травня в Криму, коли мене затримали. Тоді все було в «георгіївських» стрічках, всі в радянській формі. Це - невдоволені життям люди, які хапаються за уявні речі, фантом пропаганди Російської Федерації. Вплутуватися в це, підтримувати це… мені гидко і сумно. Взагалі, я абсолютний противник параду 9 травня – це не свято, для мене це щось траурне. На день пам’яті Голодомору ми ж не збираємося веселими парадами. Якщо ми хочемо вшановувати ветеранів, треба це робити кожен день. Сьогодні ж, здебільшого, всі ветерани вже померли, і за них прикро, радіти нема чого.

Які отримані знання ви маєте на увазі?

Якось я зрозумів, що ця держава мені дуже не байдужа... Коли я вийшов на свободу, то отримав змогу використовувати ці свої знання, і мені хочеться вважати, що роблю щось важливе. Взагалі, я дуже оптимістичний щодо нашої держави. По-перше, вона мене звільнила, по-друге, я став залучений до кола надзвичайних людей.

Яких це?

Активістів, волонтерів… Я нещодавно повернувся із міста Суми, там ми спілкувалися зі студентами. Так от, саме ці молоді патріотичні люди, через певний час, змінять усю нашу доволі корупційну верхівку.

Ви взагалі дуже часто зустрічаєтеся зі студентами. Про що у вас запитують найчастіше? 

Найчастіше питання саме від студентів – як ви це змогли витримати.

А чи є для вас якісь табу, які не готові обговорювати у публічному просторі?

Певний час у мене були великі «проблеми» із Надією Савченко – всім була цікава лише вона, а не тема політв’язнів загалом.

У цілому, на питання я намагаюся давати дипломатичну відповідь, адже кожна людина має право на свої думки, ми доволі європейська демократична держава…

Взагалі, намагаюся не давати оцінок українським політикам, не займаюся пропагуванням політичних партій.

Чи називають вас героєм? І як ви до цього ставитися?

Буває іноді. Певно, як будь-якій нормальній людині – мені незручно, і я кажу, що нічого такого не зробив.

Хто для вас герой?

Такі справжні люди, як Володимир Жемчугов (учасник партизанського руху проти російських окупаційних військ на Луганщині, був у полоні, після звільнення за особистою участю президента України отримав звання Герой України, - УНІАН). Він втратив обидві руки та зір.

Володимир Жемчугов (учасник партизанського руху проти російських окупаційних військ на Луганщині / Скріншот

Звісно, Олег Сенцов також є героєм. Він дуже потужно сказав те, що мало хто зможе промовити. Ця людина знала, що з нею буде після, однак вона йшла на це, щоб хтось «прокинувся».

Днями була третя річниця арешту Сенцова. За роки ув’язнення на  його підтримку висловилося чимало видатних людей, тим не менш, Путін не випускає… Хто має сказати: «Свободу Сенцову», – аби це все-таки сталося?

Можливо, це лише мої мрії. Втім, я гадаю, що це – народ Російської Федерації. Коли він нарешті вийде на вулиці, зробить це, візьме чинну владу за горлянку, от тоді Олег точно буде звільнений.

В російському полоні ви провели 767 днів. Яка емоція переважала: страх, відчуття безвиході?

Страх, безвихідність – всі ці відчуття були, але лише до того, як я відмовився від своїх показань. Далі я відчував натхнення писати скарги, боротися. Я відчував, що я не один – мене підтримувати консули, батьки бігали всією Україною. Крім того, було певне відчуття провини, наснага боротися за свободу Сенцова і Кольченка.

Звичайно, коли я розумів, що вже звідси не вийду, були періоди смутку. В такі моменти я на повний голос співав українські пісні, по два рядки з популярних пісень, гімн України постійно співав. У нас там була вентиляція, ось в неї на весь голос і співав...

Вас жахливо катували й ви про це вже чимало розповідали. Вже після звільнення в одному із блогів ви написали: «Чи розуміли ці люди в масках і з автоматами, що творять своїми власними руками…» Тепер, переосмислюючи події, спостерігаючи, що Росія робить з іншими в’язнями, чи маєте відповідь на це своє риторичне запитання?

В мене нещодавно була розмова у Львові, говорили про насильство, як зменшити насильство в Україні. Я розповідав, що людина не створена для вбивства іншої людини. Для цього треба перетворити її у не людину.  Пропаганда Росії саме це і робить. Вона їм змінила мозок, тому вони не вважають нас чи тих, на кого їм покажуть пальцем, за людей…

Якось ви озвучили свою пораду політв’язням: «Мовчіть до кінця…». Яким досвідом ще хотіли би поділитися?

Я, мабуть, продовжу цю пораду: мовчіть до кінця, не робіть тих помилок, які зробив я. Колись вас мучити перестануть, і якщо ви протримаєтеся, то будете собою пишатися.

І ще одна порада: боріться - поборете, якби воно не звучало (сміється, – УНІАН). Я дійсно вважаю, якби моя мати не боролася, якби я не голодував, не писав скарги, не їздив по ізоляторах, можливо, мене б досі не звільнили.

Взагалі, я був дійсно здивований своєму звільненню. Адже на російському телебаченні постійно говорили про Савченко, Кольченка, Сенцова, а про Солошенко я, наприклад, взагалі не знав…

До речі, що зараз із Солшенко, ви підтримуєте зв'язок?

Підтримаємо, зідзвонюємося, він вважає мене своїм онуком. Ось ми їдемо до нього в гості 4 червня. Знаєте, йому треба зібрати біля 13 тисяч гривень на лікування – він хворіє на рак – і я зараз міркую, як це організувати. Можливо, якийсь аукціон оголосити. Хоча, я дуже боюся з грошима працювати… 

Повернення Афанасєва і Солошенка / фото: УНІАН

Як сильно змінилося коло вашого спілкування за той час, що ви провели в полоні?

Втрачено десь 95% зв’язків. Зі мною залишилася моя родина і певна кількість людей. Життя, воно таке…  Коли потрапляєш до в’язниці, розумієш, наскільки раніше все було несправжнім. І, на жаль, це не тільки мій випадок такий.

Ви є радником міністра закордонних справ Павла Клімкіна, волонтером Crimea SOS. У чому полягає ваша робота щодо справ політв’язнів у закордонних відрядженнях?

Крім озвученого вами, я ще й волонтер «Центру громадянських свобод». Найчастіше, розповідаю про свій досвід, про політв’язнів, даю опис загальної ситуації, певних тенденцій у Криму, намагаюся розповісти про колонізацію, мілітаризацію півострова. Інколи, моя зустріч із кимось носить суто формальний характер, тобто, сам я можу майже не говорити з певною людиною, але планову зустріч з нею використовують наші дипломати чи посли.

Вам пропонували лишитися жити за кордоном?

Ні, не пропонували.

А якби запропонували, лишились би?

Якби це було корисно і мені, і державі, і тим, хто пропонує, то – чому б ні?  Взагалі, я подивився багато країн і людей. Ось Лондон, наприклад, мені не сподобався – я переконаний, що якби лондонці підійнялися на львівську Ратушу, вони би переїхали жити до Львова. У Брюсселі ж на вулицях сплять, таке ж усюди сміття, як і у нас, тільки у нас – батьківщина. Хоча, певні місця сподобалися – США, Прага, Канада.

Коли Крим деокупують, ми не будемо казати «якщо»... ви хотіли би повернутися і жити там?

Мені важко про таке думати. Я внутрішньо не пробачив людей, які стали на бік окупанта. Якби не було цього внутрішнього відчуття, можливо, питання і не стояло б. 

Ви неодноразово казали, що ваша місія - розповісти, що робить Росія з громадянами України, добиватися посилення санкцій проти Росії. Чи буває так, що реакція європейської спільноти на ваші розповіді дратує? Наприклад, коли вони «не розуміють» потреби в посиленні санкцій…

Те, що вони витрачають час на зустрічі, це вже показник. Хоча, це ж дипломати – вони тобі кажуть одне, а що будуть робити, хтозна. Насправді, мене інколи дратує, коли я про це розповідаю в Україні, а люди не розуміють, про що йде мова… 

Ви у себе нещодавно розмістили заяву євродепутатів щодо вироку кримчанину Руслану Зейтуллаєву, в якій вони висловили свій осуд. На сьогодні, навіть саме формулювання «європейські інституції висловили осуд» у українців, здебільшого, викликає іронію… Що б ви сказали таким людям?

Я би поцікавився: «А чого ви захотіли, коштів?» Ніхто нам не буде нічого дарувати, треба самим за себе боротися. Хоча підтримка певна є, ми отримуємо транші, безвіз найближчим часом буде – все це поступові кроки, які саме формують дипломатію.

Щодо таких ось заяв – то все це вкрай важливі для нас «ноти». Саме накопичення таких нот формують думку європейської спільноти «за» Україну та «проти» Росії. І вже потім форсування таких думок переростає в економічні й певні політичні відносини.

Я читала, що ви пишете книгу. Про що вона та на якій стадії процес написання?

Насправді, ще писати - не переписати. Намагаюся описувати мою правдиву історію, щоб люди могли прочитати й переглянути ставлення до власного життя. Якщо прочитають за кордоном, то щоб вони зрозуміли, що воно таке – Росія. До опису катування я ще не дійшов, не беруся поки. Почав писати передісторію, чому і як я потрапив до в’язниці. Однак, треба обережно, щоб ніщо з написаного не могло бути використане проти наших хлопців. Правда, зайнятість надзвичайна. І книга, і волонтерство, і основна робота, і фотографія. Іноді навіть складається враження, що мені потрібен другий Геннадій Афанасьєв.

Ірина Шевченко

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter