4 березня о 18:00 на каналі 2+2 розпочнеться показ нового гостросюжетного серіалу "Холод". Головну роль у детективі зіграв актор Олександр Яцентюк, відомий глядачам за участю в українській сімейній драмі "Памфір". Його герой, слідчий Максим Холод, разом з лінгвокриміналістом Олександрою Косович вираховують злочинців, маючи лише особисті щоденники, прощальні листи або записки жертв. Та головна справа слідчого, яку він ніяк не може розкрити – зникнення його доньки за загадкових обставин чотири роки тому.
Про схожість з героєм серіалу "Холод", вплив міграції на виховання сина, та алергію на все російське Олександр Яцентюк розповів в ексклюзивному інтерв’ю УНІАН.
Через повномасштабну війну багато проектів так і не вийшли, бо деякі теми, герої не на часі. Історія "Холода" не втратила актуальності?
Жанр детективу буде жити завжди, питання у тому, як він буде адаптуватися під сьогодення. Я б хотів, щоб ми робили більш складні для сприйняття проєкти, щоб не тільки розважали глядача, але й давали теми на подумати. У "Холоді" ми порушуємо важливі теми, очевидною в нашій історії є проблема втрати комунікації в сім’ї. Ми показуємо, що може бути, якщо перестати прислухатися до своєї дитини-підлітка. Мені здається, "Холод" трохи вирізняється серед інших українських серіалів, він має свій підхід.
Як ви готувалися до зйомок?
Спеціально для проекту я спілкувався з діючим оперативником. На виклики не виїжджав, але була можливість спостерігати, як проходять допити, бачив, наскільки слідчий зосереджений на роботі. Іноді здавалося, що він не людина, а наполовину робот. Цей момент мені хотілося перейняти. Також дуже допоміг фільм "Лицарі справедливості" з Мадсом Міккельсеном у головній ролі, його енергетика послужила основою для Холода.
Колись я виробив звичку щохвилини спостерігати за людьми – у компаніях, на роботі, в громадських місцях. З'явилася скринька, куди я можу накопичувати цікаві моменти зі спостережень – реакція, хода, міміка, енергетика тощо. Це допомагає мені під час підготовки до зйомок та під час них.
Раніше ви зізнавались, що хотіли відмовитися від участі в проєкті. Що стало вирішальним аргументом на користь зйомок?
На підготовку був лише місяць, я розумів, що цього замало, але мені сподобалась сама історія. До цього я знімався у фільмі "Памфір", де порушується тема відносин батька з дитиною, а точніше із сином. Проблема сімейного розриву є і в "Холоді", хоча головний герой має доньку, і, напевно, це трохи інше. Проте ми знову говоримо, що треба слухати й чути своїх дітей.
До того ж мій герой, Макс Холод, енергетично мені зрозумілий. Він досить закрита людина. Не можу сказати, що я такий, але щоб зблизитися з кимось, мені важливо відчути особливий контакт, має пройти час. На початку спілкування у мене, як і в Холода, є маленький момент недовіри. У цьому ми схожі. Тому попри обмеження в часі я відчував, що зможу пропонувати проєкту щось від себе.
У ваших героїв складні відносини з дітьми. А вам знайома ця ситуація?
У мене з сином відкриті відносини, без табу. Я ставлюся до нього, як до особистості, а не як до власності. Це розділення слугує повітрям, допомагає створити простір для бесід. Нам важливо знати емоції один одного, ділитися найсокровеннішим. До прикладу, під час "Холоду" ми зідзвонювались, жартували чи просто серйозно говорили про те, що відбувається на майданчику. Коли ти можеш поділитися – це найголовніше.
Як ви прийшли до такого формату виховання? Це приклад ваших батьків?
Мені було 9 років, коли батька не стало. Але щоб ви зрозуміли наші з ним відносини, наведу показовий приклад. Нашим сімейним транспортом був мотоцикл із люлькою "Дніпро". Коли мені виповнилося сім років, ми поїхали до бабусі у село й тато навчив мене їздити на ньому. Він завжди довіряв мені. Таке ставлення закарбувалося в пам’яті і послужило відправною точкою.
Але головним фактором була міграція, під час якої я накопичував приклади з інших культур. Рік жив у Португалії, ще п’ять в Іспанії, пізніше навчався в росії. Напевно, цей досвід допоміг зрозуміти, як я хочу жити, а як – категорично ні. Чи можна взяти щось з літератури, книжок? Напевно. Але я мало в це вірю.
Перед світовою прем’єрою "Памфіру" ви казали, що це можливість говорити про Україну та війну за кордоном. Фільм показали у понад 20 країнах. Якою була реакція на ваші меседжі?
Реагували по-різному. Дивна ситуація була в Каїрі. Напередодні я підготував маленький спіч, хотів, щоб це було коротко й гостро, бо саме так можна достукатися до місцевих. У цій промові була фраза "Росія – країна-терорист", яка зрозуміла на будь-якій мові. Перекладач повторила мої слова англійською, але ведучий, який перекладав з англійської на арабську, пропустив їх. Напевно, у нього були на це свої причини. Вже потім мені розповіли, скільки грошей Росія вливає в їхні медіа та агентуру. Російська пропаганда – це страшний вірус. Кожен українець закордоном повинен говорити, кричати про те, що відбувається. Не боятися, що тебе осудять, що образяться організатори чи фестиваль.
В якій країні ви відчули безумовну підтримку?
Напевно, в Іспанії. По-перше, перекладачем був мій син, який давно там мешкає. А ще, іспанці дуже емпатичні. Вони відчули нашу вібрацію, я бачив їхнє щире бажання щось робити, допомогти. У Туреччині також багато наших українок борються, як можуть. Щодо Польщі мені важко коментувати, враховуючи останні новини. Розумію, що ці події не обійшлися без впливу російської агентури, але не міг уявити, що польське суспільство буде просто спостерігати за цим. Якби важко їм зараз не було, я думав, що вони реагуватимуть.
13 років тому ви навчалися у Москві. Після 24-го лютого хтось звідти намагався вас підтримати?
Хочу одразу окреслити, в якому оточенні я там був. Ми потрапили до майстерні Володимира Мірзоєва, який задовго до 2014 року виступав в опозиції до влади, закликав щось змінювати, інакше на Росію чекають погані часи. У нас був експериментальний курс, на якому вчилися студенти з Києва, Одеси, Криму, Чернігова, Львова. Через це ми були, скажімо так, в своєму закритому коконі, брали участь в опозиційних проектах. У перші дні вторгнення в мене виникла сильна алергія на все російське, не було жодного бажання відповідати комусь чи писати, тим більше спілкуватися. Було два чи три запитання звідти про те, як я – і все. Та навіть ці повідомлення залишилися без відповіді.
Ви не боялися, що на ваші опозиційні вистави буде реакція російської влади?
Тоді в Росії не було такої жорсткої цензури. Це зараз за зайве слово до тебе можуть постукати в двері. Хоча пам’ятаю, що перед прем’єрою вистави "Трибунал", в якій, за сюжетом, глядача арештовують за "неправильне" висловлювання, до театру прийшли пожежники, хотіли закрити його. Щодо страху… Важко боятися за правду. А що робити? Змінити свою думку, мовчати? Для мене це не вихід.
В одному з інтерв’ю ви сказали, що під час вторгнення вам довелось повернутися до колишньої роботи. Про що мова?
Багато років тому, коли я поїхав до Іспанії, то навчився укладати плитку і заробляв цим на життя. Потім мене захопило акторство. У 2019 році ми з друзями вирішили знімати фільм "Надія є". З роботою було важко, тоді мої навички плиточника допомогли вижити і реалізувати ідею. Життя показує, що все не проходить даром. Я навчався у художньому училищі, де займався різьбою по дереву, це моя перша освіта. Зараз цей досвід допомагає мені під час репетиції вистави "Отелло" в театрі ім. Лесі Українки.
Під час вторгнення я також вкладав плитку, щоб прожити. І готовий далі працювати, якщо не матиму можливості зніматися у проєктах, які мені подобатимуться. Для мене важливо робити цей вибір, не брехати собі, погоджуючись на компроміси, щоб потім не було соромно перед самим собою.
Чи змінився театр за час повномасштабної війни?
Складно порівнювати, бо я мав тривалу паузу в театрі. Але зараз дивлюсь багато вистав, і подекуди у подачі тексту відчувається шлейф 18-го століття. Ми відходимо від цього, але хочеться, щоб це відбувалося швидше, щоб на сцені були живі люди.
Мені сподобалася "Конотопська відьма" в театрі Франка – як режисер подав історію, які прийоми використовував. Дуже хороша вистава "Чоловік моєї мрії" в Театрі Драматургів. З останнього дивився у Театрі на Подолі виставу "Процес" за мотивами Кафки. Це історія про те, що нас чекає, якщо не дай Боже, ми не переможемо. Ніхто не буде пояснювати, чого тебе посадили, вбили чи замордували твоїх рідних. Це приклад дуже точної роботи, яка не розважає, а змушує глядача задуматися про важливе. Це той культурний продукт, який сьогодні потрібен українцям.
Багато суперечок щодо того, які проекти потрібні сьогодні. Ви слідкуєте за цими дискусіями?
Частково був дотичним до цих суперечок, коли вийшов трейлер до майбутнього фільму "Буча". Не можу зрозуміти, хто та як вирішує, кому можна знімати про війну, про Бучу, а кому не можна. Хто ця людина?! Це абсурд. Звісно, можуть бути помилки, неточності, але це не привід засуджувати чи забороняти людям створювати щось важливе для них. Це розділення не допомагає, а навпаки руйнує.
Чи є для вас табу в кіно сьогодні?
Для мене головне, щоб фільми знімались не заради хайпу, а за щирим бажанням і мали мету. Якщо автор відчуває, що хоче й може підняти цю тему в кіно, то хай робить. Потрібно створювати своє не тільки для України, але й для зовнішнього ринку. Потрібно протидіяти російській пропаганді, яка поклала лапу на весь світ і своїми щупальцями тисне на потрібні їй країни.
Яка з останніх прем’єр вас зачепила?
Фільм "Як там Катя?" – достойний проєкт і якісна акторська робота. Це важлива історія про внутрішню гідність, про людину, яка намагається боротися попри всю несправедливість.
