Олесю, нещодавно ви зіграли у фільмі "Лишайся онлайн". Наскільки відомо, то це була ваша перша робота після початку повномасштабного вторгнення. Наскільки незвично було повертатися до професії в період великої війни?
Так, це була моя перша робота від початку вторгнення. Чесно кажучи, було дуже природно повертатися до професії, я чекала цього. Мені дуже хотілося відчути цей ритм існування, тому що перші два місяці були важкі. Я просиділа в підвалі, в Макарівському районі, в нас було дуже голосно і страшно, і я була щаслива вийти з того підвалу.
"Лишайся онлайн" - це воєнна драма. Як думаєте, наскільки важливим є кіно про війну під час війни?
Звісно важливо, адже кожен з нас має право на рефлексію. Кожен з нас повинен говорити тоді, коли він відчуває, що йому треба сказати. Ми живемо у вільному суспільстві. Я знаю, що лунали такі ідеї, що потрібно заборонити знімати про війну під час війни. Ні, нікому нічого не треба забороняти. Ми вільна країна та вільні люди. Те, що саме зараз ми говоримо, допомагає нам осмислити якісь речі, зробити висновки і рухатися далі.
Нещодавно стало відомо, що цей фільм купили для світового прокату. Як думаєте, ця картина здатна зачепити світового глядача та вкотре нагадати про зламані українські долі?
Зазвичай, мені дуже складно дивитися фільми, в яких я знімалася. Як людина з критичним мисленням, я дивлюся і бачу, що я могла б зробити краще. Ясно, що це така професійна деформація, але це ускладнює перегляд фільму. Нашу картину я проковтнула, вона дуже динамічна, вона чесна. Там багато чудових акторських робіт, чудова режисерська робота, робота монтажу, вся команда працювала на повну потужність.
Ми говорили про те, що болить. Мені здається, що цей посил може вплинути на людей під час перегляду, може розбурхати душі і вкотре сконцентрувати увагу на тому, що в нас відбувається. Дати людям усього світу зрозуміти, що це не українська проблема, це проблема усього людства. Я бажаю успіху нашому кіно, бо воно повинно жити.
Наскільки кіно та мистецтво зараз на часі? Які антитези можете сказати тим, хто вважає, що культура не потрібна?
Я впевнена, що саме культура та мистецтво - робить людей людьми. Я не думаю, що я сказала щось оригінальне, але саме те, до чого треба прикласти душевні сили, саме це є рушійною силою. Якщо ми хочемо бути передовою державою, яка лунає на весь світ, диктує тренди, яка має вагу, то ми повинні працювати над культурою та вкладати в неї гроші, адже нам є що сказати світові.
24 лютого були роковини повномасштабної війни. Якими ці два роки були для вас?
Такими, як і для всього українського суспільства. Роками сили, роками єднання і усвідомлення, що ми дійсно нація, що ми єдиний великий потужний народ, а не просто етнос, що ми здатні подолати будь-якого ворога, коли ми єдині. Ну і звісно, це був рік болю, бо, дійсно, дуже багато дорогих моєму серцю людей пішли в засвіти, і роки постійних переживань за тих, хто служить.
Що пригадуєте з початку війни?
Пам'ятаю буквально кожну секунду. Не буду всього переказувати, але є один момент, який викарбувався особливо. Я завезла свою подругу. Ми в потязі дізналися новину про те, що на нашу країну напали, і оскільки мій автомобіль був на стоянці, то я могла забрати її і завезти її додому. І ось я виїздила з її двору, і я пам'ятаю цю картинку, коли уздовж дороги, по тротуару, ідуть багато-багато чоловіків різного віку, дуже зосереджених чоловіків.
Я рухалася в автомобілі повільно і побачила, що один з чоловіків, такий бородань, кремезний, гарний, щось собі говорить. Я відкрила вікно, він подивився мені у вічі довгим-довгим поглядом і я зрозуміла, що він співає "А попід горою яром долиною козаки йдуть". Я не знаю, чи живий цей чоловік зараз. Сподіваюсь, що він боронить нашу неньку, але цей погляд сили та зосередженості я запам'ятала на все життя.
Що було найважчим та найстрашнішим за цей час?
Втрачати близьких, друзів. Продовжувати працювати попри все, попри вимкнення електрики, попри те, що з мого театру на Лівому березі пішло служити близько 14 людей і треба було корегувати репертуар. Все це треба було робити, тому що зали повні, людям потрібні були емоції. Ми мусимо рухатися вперед, але інколи це буває дуже-дуже складно.
Як ви змінилися за ці два роки?
Постаршала, це зрозуміло, сподіваюся, що десь помудрішала, хоча не впевнена (посміхається). Точно стала сильнішою, жорсткішою і емпатичнішою водночас. Не знаю, як це поєднується, але в певних ситуаціях я дуже жорстка, але в цілому до людей, до наших людей, стала більш терплячою.
Чи є серед ваших рідних військові? Як ви зараз підтримуєте зв'язок?
В мене є серед моїх близьких люди, які служать і ми, звісно, постійно підтримуємо зв'язок. Я намагаюся зробити все, що від мене залежить, щоби рідні і друзі відчували мою підтримку, тому що, як показує практика, не за все може відповідати держава. Кожна людина повинна брати відповідальність за себе.
Що вони говорять про війну?
Що немає нічого страшнішого. Взагалі не знаю, як вони витримали це, адже багато людей йшло цивільних, без жодного військового досвіду. Вони всі дуже травмовані, але всі кажуть, що ми переможемо. Зі страшною ціною, але переможемо. Коли приходять у відпустку чи ротацію, то навпаки намагаємося говорити менше про війну, запрошую в театр, огортаю теплом. Намагаюся зробити так, щоб людина переключилася, щоб відновилася.
До війни ви знімалися з російськими акторами. Чи були у вас якісь сутички? Кажуть, що вони завжди зверхньо ставилися до українців.
Я пишаюся своєю репутацією і своїм характером, я ніколи не дозволяла до себе ставитися зверхньо. Такого не було навіть тоді, коли я в Росії вчилася. Я завжди пишалася, що я українка. Я коли вступала в інститут, то я співала українську народну пісню, читала Гоголя. Коли я випускалася, це зафіксовано на відео, у нас весь курс, при тому, що у нас вчилися різні національності, всі співали українські народні пісні. Ясно, що на своїй землі я ніколи не дозволяла ставитися зверхньо, я завжди захищала свої права, хоча намагання звісно такі були. Ну, що поробиш - це вєлікорускоє ставлення, куди воно дінеться. Воно у них у кістковому мозку, не те ще у крові, але я завжди вміла постояти за себе.
З ким з росіян ви досі спілкуєтеся?
В мене залишилося пару людей, але можна сказати, що майже ні з ким. Всі зв'язки розірвано, і я про це не жалкую.
Як ви загалом ставитеся до російської культури? Чи потрібно взагалі від неї відмовитися?
Від російської культури потрібно відмовлятися, і дивно пояснювати, чому це потрібно робити, оскільки, це очевидно, що нічого хорошого з неї не виросло. Відмовлятися і обов'язково повертати собі вкрадене, присвоєне, те, що належить українській культурі і те, що вони роками, десятиліттями змушували називати "русской культурой". Треба скурпулюзно працювати і повертати собі своє.
До речі, що вам більше подобається - театр чи кіно?
Це абсолютно різні способи акторського існування. Це різна аудиторія, різне сприйняття того, що ти робиш, тому неможливо обрати. Можу сказати, чесно, якщо говорити про акторський рівень та вдосконалення професії, то я впевнена, що це дає тільки театр і живе спілкування з публікою. Кіно дає інші можливості, там кілька шансів, театр дає тільки один дубль. Це і добре, і складно водночас, але я не можу сказати, що я більше люблю, це складові моєї професії, яку я дуже люблю і дуже вдячна їй за ті можливості, які вона дає.
Як гадаєте, чому зараз більше людей почали ходити в театр?
Можу сказати на власному досвіді, що український театр переживає ренесанс. Це не випадково і так було в усі часи. Коли людство переживає кризу і жахливі часи війни, люди, рятуючи свої душі, тягнуться до прекрасного, до спілкування, тому не дивно, що зараз повні зали. В нас, чесно кажучи, завжди були повні зали, але зараз особлива увага до театру, багато молодих глядачів. Вони рефлексують, вони соціалізуються, спілкуються. І це найголовніше, що зараз може дати театр.
Ви так часто граєте роль мами, що вас вже можна назвати заслуженою мамою українського кіно. Як думаєте, чому режисери надають перевагу саме вам?
Це краще спитати у режисерів. Мабуть, я переконливо їх граю і тому мені довіряють. Це велика честь для мене, мама - це найголовніша місія, тому грати її - для мене це теж важлива місія, і я дякую за це долі.
