Аспекти поетичної творчості Олекси Стефановича

Наша земля щедра на таланти... Гарно цвітуть вони, але чомусь пелюстки з нашого дерева вітер носить світами, як нікому непотрібне сміття. Рецензія на книгу Т. Рязанцевої “Бранець вічності”

Глянувши на книгу Тетяни Рязанцевої “Бранець вічності” за звичкою передивися зміст та іменний покажчик. Серед відомих і невідомих мені людей виявив і щось не від світу цього. Антихрист, чорт (біс) знайшли прописку серед персоналій. Бога в покажчику не виявилось, проте є Бог-син - Ісус Христос, святі, біблійні та міфологічні персонажі, низка язичеських богів. Але книга ця зовсім не про них. Вся ця компанія знадобилася, щоб розказати широкій публіці про деякі аспекти творчості одного цікавого й дивного чоловіка, що помер у 1970 році. Чоловік цей був українцем, але помер у багатій Америці, не наживши собі статків, не потурбувавшись про те, щоб його ім’я і творчість стали відомими на Батьківщині, яку він  любив і яка забула про нього. Потурбувались про його повернення інші люди, які знали його, чи просто відкрили спочатку для себе, а потім і для загалу його творчість.

Книга Т. Рязанцевої , хоч має підзаголовок: “Аспекти поетичної творчості Олекси Стефановича”, але крім, власне, тих аспектів дає досить повне уявлення про життєвий шлях поета, його погляди, ставлення до життя. До серії статей органічно вписані хронологія життя і творчості й додатки (У. Самчук і В. Абжолтовська).

Авторка дає детальний огляд досліджень і публікацій, що стосуються творчої спадщини Степановича. Серед статей спочатку досить дивним вдалися порівняння поезії О. Степановича та М. Цвєтаєвої. Але Рязанцева переконливо показує на прикладі мотиву самотності та інтерпретації дива, що ці автори цілком вписуються у мотиви метафізичної поезії і конфлікт творчої людини й світу яскраво виражений у творчості обох поетів.

Тому вже не викликає сумнівів розділ про поєднання релігійного та еротичного елементів у ліриці Стефановича, Цвєтаєвої та Ф.Г. Лорки.

Релігійна лірика це спосіб, яким творчі особистості намагаються порозумітися з Богом. У всі часи творці релігій намагалися уніфікувати розуміння бога людьми. Нищили апокрифи, переслідували єретиків. Але навіть ісламу, досить пізній релігії, не дивлячись на вжиті застережні заходи не вдалося уникнути розбіжностей. У сунітів і шиїтів різна кількість сур у Корані. У нас, звичайних грішників, теж у кожного свої стосунки з Всевишнім: хтось намагається заробити собі життя вічне, хтось просить допомоги у цьому житті, хтось просто хоче мати надію. Бо без надії життя не варте того, щоб його проживати. З людьми творчими – проблем ще більше. Хто мав з ними справу – той зрозуміє. Хто не мав – прочитайте спогади про Стефановича у додатку до книги. Ці люди потребують особливого ставлення не лише від нас, тих що їх оточують, побутують поряд з ними. Вони потребують особливого ставлення і від Бога, бо власне Він вклав у їх душі ту іскру таланту. Він навіщось закинув їх у наш суворий, прагматичний, продажній світ. Вони тут не просто так. У них тут, очевидно, якась місія. Бо хто дав їм право так розкривати найпотаємніші куточки душі своєї і наших? Бо чому вони живуть так, ніби після завершення їх нікчемного життя ( на думку Загалу. А признайся, шановний Загал, що ти так і думаєш!) вони отримають щось набагато більше, ніж звичайні, порядні, законослухняні люди? Всі щось подібне відчували, але ж не будуть всі писати про це отак.

Знаємо, що ще від своїх язичеських предків ми успадкували поєднання релігійного та еротичного екстазу. Православ’я лише трохи пригладило цю стихію. І даремно бідкався християнин Нестор-літописець над язичеськими оргіями древлян та інших навколишніх племен. Ті п’ять чуттів ( за Лоркою) про які нагадує авторка, живуть у кожному з нас. Не зникли вони. І у коханні і у релігійних обрядах зір, дотик, слух, нюх, смак створюють те, заради чого люди йдуть на великі жертви, наважуються на явне безглуздя. І у душі поетів (слов’янських чи іспанського) проявляються вони ще яскравіше. А висловити свої відчуття поети вміють так, що інші відчувають теж саме, що й поет у хвилини найбільшого переживання. А натхнення  поети знаходять і в християнських і в язичеських обрядах та образах.

Степанович – глибоко український поет. Відірваний від Батьківщини, від української громади у Америці він творив українську літературу. Самотній , але раз творив – то мав надію. І його образи зі “Слова о полку Ігоревім”, і Крути та Базар – це образи для українців. Крути та Базар це тільки для нас. Для чужих це просто історичний факт, яких у тої історії мільйони. Щодо його особистої участі у національно-визвольних змаганнях, то це могло відбутися десь у 1919, коли він завершував навчання у Житомирі. У кінці листопада армія Директорії на чолі з С. Петлюрою перебувала у “трикутнику смерті” Ст. Константанів – Любар – Миропіль. З Любара вояки УНР вирушили у Перший Зимовий Похід.

Десь у вирі цих подій і міг торувати свій шлях Олекса Стефанович. Могло це статися і раніше 1919 року, він міг піти з військами Центральної Ради, що тимчасово переїхала до Житомира. Але тоді незрозуміло, як він міг закінчити навчання у духовній семінарії у 1919. Якщо такий епізод і був ( бо документальних свідчень, поки що, немає), то вірогідніше , що це були події середини-кінця 19-го року.

Коли сів писати рецензію мій комп’ютер вперто відмовлявся прізвище поета через “ф”. Він виправляв його на “Степанович”. У його словнику не було такого поета. В Україну тільки починають повертатися імена, твори, люди. Наша земля щедра на таланти, чомусь виділив її Бог серед інших. Гарно цвітуть вони, але чомусь пелюстки з нашого дерева вітер носить світами, як нікому непотрібне сміття. І лише зараз ми намагаємося зібрати своє, вистраждане, забуте, знищене. Колись з Петербурга привезли Шевченка. Не так давно з Мордовії Стуса, Тихого, Литвина. Це тіла. А дух? Чи втримаємо ми його для нащадків? Чи лише історики вряди-годи згадуватимуть націю козаків, співаків та поетів? Нам є ще що повертати. І якщо пані Тетяна наважилась на цю непросту роботу, то без роботи вона не залишиться.

Віктор КАНЧУРА

Товариство дослідників Волині.

м. Любар 2007

УНІАН в Google News