Персональний Сталін

Нова вистава «Молодого театру» розповідає про дуже специфічну «дружбу» відомого письменника Михайла Булгакова і відомого тирана Йосипа Сталіна.

У «Молодому театрі» – новий проект: вистава за п’єсою іспанця Хуана Майорги «Любовні листи до Сталіна» (переклад Сергія Борщевського). Прем’єра відбулася 13 і 14 січня. Поставив п’єсу Станіслав Мойсеєв.

Найбільша несподіванка нової вистави в тому, що вона про Михайла Булгакова. Іспанський драматург у своєму творі вирішив зосередитися на знаменитому і напруженому епізоді, коли зацькований радянською владою Булгаков наважується написати розпачливого листа Йосипу Сталіну, і між письменником та диктатором налагоджується спілкування.

П’єса має міжнародний успіх, її поставили вже у п’ятнадцяти країнах світу, але для Майорги, звісно, особливо бентежним моментом є постановка на батьківщині Булгакова, в країні, де сталінська тиранія – все ще в крові помітної частини громадян.

- Мені було важливо показати трагічну помилку Булгакова, коли він спробував звабити, розчулити Сталіна, і тим самим поставив себе в залежність від нього. А потім уже настав час питати: хто пише мої слова, я чи Сталін? Насправді, це універсальне питання, і глядач після вистави теж може пошукати в собі свого маленького Сталіна…

Ці слова Хуана Майорги, звісно, дещо наївні та прямолінійні (на щастя, у виставі такої прямолінійності немає). Він не бере до уваги того елементарного факту, що в часи сталінізму в багатьох випадках моментом істини була не свобода творчості чи особиста свобода, а елементарне виживання. Хоча саму постановку питання про владу і митця, насильство і заручників, опір і пристосування, громадянський мазохізм це не знімає.

Сцену перерізано діагональною стінкою. В трикутнику, що залишився, за столом між паперами, книжками й телефоном сидить Михайло Булгаков (залежно від акторського складу його грає Валерій Легін або Юрій Розстальний). Він хоче порятунку. Його творчість критикує радянська преса, його не публікують і не допускають до сцени. Він хоче написати листа Сталіну й просити або щоб його випустили за кордон, або щоб дали нормально жити й працювати в Радянському союзі.

Головним питанням виявляються слова: як написати так, щоб переконати «батька народів»? Для цього треба уявити цю людину, зжитися з образом диктатора, відчути його. Булгаков починає репетицію – і роль Сталіна грає… дружина (Анна Васильєва або Римма Зюбіна). Забігаючи наперед: «жіночий Сталін» вийшов найпереконливішим!

Результат психологічних ігор чудовий: Сталін не просто відреагував на лист, він особисто дзвонить письменнику. Натякає, що прибере перешкоди в його праці й творчості, відраджує їхати за кордон, пропонує ближчим часом зустрітись, але – телефонний зв’язок уривається. Надалі Булгакову доводиться спілкуватись уже з «персональним Сталіним» (Анатолій Петров або Ігор Щербак), котрий як галюцинація чи «уявний друг» тепер приходить до нього регулярно.

Саме його письменник благає випустити за кордон, дати можливість вільно творити. І саме з його хитрими словами він поступово погоджується. «Любовні листи» до Сталіна – це «стокгольмський синдром» і суспільний мазохізм, коли дії диктатора поступово стають ніби зрозумілими, а потім і такими, що їх можна виправдати.

Це коли ти погоджуєшся з тим, хто з тебе знущається. Що й казати: актуальна тема, в тому числі для сучасної України. Але в нашому сьогоднішньому культурному просторі – мало проговорювана, особливо не в аспекті прямолінійної критики, а співчуття трагічно слабкому нещасливому герою.

Поступово «персональний Сталін» починає диктувати Булгакову листи до Сталіна реального, переглядати й «рецензувати» його твори (подекуди не без слушності: так, він цілком умотивовано критикує деякий схематизм образу Маргарити з відомого твору), перешкоджає спілкуванню з дружиною…
Публіцистичне, концептуальне і, сказати б, філософське значення вистави «Любовні листи до Сталіна» відверто вище за її художній рівень. Головна проблема постановки – надмір внутрішньої статичності.

По-перше, дія обертається навколо фактично одного тексту листа й одного телефонного дзвінка з варіаціями, тобто вона вельми одноманітна; по-друге, все відбувається за участі мінімальної кількості персонажів – трьох осіб, одна з яких напівгалюцинація, а друга – умовне, хоча й експресивне, втілення всіх булгаківських дружин. Відтак, ефект одноманітності, загальмованості, сонності посилюється. Щастя, що виставу ще більше не розмиває антракт.

Гра акторів (принаймні, акторського складу версії 14 січня) часто ефектна, але не надміру блискуча. Булгаков надто нагадує типового «Поважного, Але Нервового Знаменитого Письменника За Столом». Сталін виходить якийсь дріб’язковий (хоча в цьому теж є своя логіка). Дружина Булгакова місцями втрачає міру екстатичності.

Натомість, варто відзначити вдалу сценографію. Її мінімалізм цілковито доречний. Уже згадувана діагональна стінка з рухомими секторами додає динамічності. Вона й ніби поділяє простір письменника на свідоме та несвідоме: саме з надр останнього, з-за стінки приходить до Булгакова Сталін, на ній з’являються відеозображення-видіння з «вождем», Кремлем і т.п. Відеоряд загалом – також приємний елемент вистави.

Важливо, що режисер зумів трагічну тему «Любовних листів» не перетворити на геть безпросвітну темряву. В постановці є місце для гумору і жарту, спалахів сміху, неочікуваних веселих ходів, буфонади. Іноді, правда, глибина їхня – під питанням, наприклад, це стосується послідовного протягом усієї вистави асоціювання Сталіна з бадьорою кавказькою музикою і відеокадрами з запальними кавказькими танцями.

А загалом у «Молодому» - помітна подія, успішна в глядача. Добрий привід познайомитися з сучасною іспанською драматургією або перечитати Михайла Булгакова. А комусь – і повісити в своєму високому кабінеті портрет Йосипа Віссаріоновича. Жартую. Наступні покази вистави 1 і 24 лютого.

Олег Коцарев
 

УНІАН в Google News