14 березня о 20:00 на телеканалі 2+2 відбудеться прем'єра серіалу "Позивний "Тамада". Це історія про веселого й безтурботного ведучого заходів, який після початку повномасштабного вторгнення стає добровольцем ЗСУ. Головну роль зіграв актор театру і кіно Антон Соловей.
У фільмографії Антона Соловʼя не так багато кіноробіт, проте на вистави за участю актора завжди розкуплені квитки. До 2022 року Соловей вже мав дві премії "Київська пектораль", що в Україні вважається найвищою відзнакою в театральному мистецтві.
Не лише про театр, але й про перші знімання за час війни, сцени з вибухами у новому серіалі "Позивний "Тамада", музичний ренесанс в Україні та незвичайне захоплення - Антон Соловей розповів в інтерв'ю УНІАН.
Антоне, до 2022 року ви казали, що через роботу - постійні гастролі, зйомки, репетиції - навіть не вистачає часу на сон. З 24-го лютого як довго ви були без роботи? Можливо, поки кіно й театр були на паузі, довелося спробувати себе в іншій професії?
До 24-го лютого, дійсно, був насичений період, як я називаю його "пробігти між двома краплями дощу" (усміхається). Часом потрібно було бути в декількох місцях одночасно. З початку повномасштабного вторгнення я майже рік був волонтером на кухні. Ми готували їжу для ЗСУ, ТРО, поліції. Готувати я завжди любив, тож робив це із задоволенням. Дуже надихало відчуття потрібності й те, що ти робиш корисну справу. До того ж у нас сформувався прекрасний колектив. Потім, коли відкрився театр, я повернувся до роботи на сцені.
Коли у ваше життя повернулися кінозйомки?
Якщо не помиляюсь, "Позивний "Тамада" - моє повернення на знімальний майданчик. Дуже вдале, на мою думку (усміхається).
Памʼятаєте, як отримали пропозицію взяти участь у зйомках?
Це цікава історія. Прочитавши сценарій, мені здалося, що це взагалі не моя роль, тоді і герой був трохи по-іншому виписаний, тож я написав своїй агентці, що, мабуть, відмовлюсь брати участь у пробах. Режисера Олександра Сальникова це здивувало, бо як виявилося згодом, він чудово бачив мене у цій ролі. Слава Богу, кастинг-директорка Орина Петрова вмовила мене пройти кастинг, за що я їй дуже вдячний.
Про що для вас ця історія?
Цей серіал про кожного, хто за покликом совісті і справедливості пішов добровольцем на війну. Про те, що кожен може бути героєм на своєму місці. Про те, що інстинкти і нестандартне мислення можуть стати у нагоді в найекстремальніших умовах. Головне, завжди залишатися самим собою.
Серед вашого оточення є знайомі, які, як і Артем Дідов, здивували своїм рішенням піти до війська?
Для мене немає нічого дивного, що люди йдуть на війну. Кожен керується дуже глибокими й інтимними внутрішніми мотивами, тож коли хтось приймає рішення піти — це зрозуміло. З початку вторгнення багато моїх друзів, колег вступили до лав ЗСУ добровольцями. Я неймовірно вдячний їм за захист.
Зйомки якої сцени залишили найяскравіший спогад?
Мабуть, найбільше запамʼяталися зйомки сцени, де по базі, де служить "Тамада", прилітає артилерія. Потрібно було бігти серед вибухів і водночас говорити текст. Звісно, хвилювався, щоб не потрапити на заряд, який піротехніки заздалегідь закопали в землю. Ми знімали вночі, у лісі, було дуже погано видно. Знадобилося чимало дублів, щоб зняти сцену, бо щоразу не спрацьовувала піротехніка. Та й вибухи були не слабкі, мʼягко кажучи. Але поруч зі мною біг Володимир Ращук, актор і військовослужбовець, який переживав прильоти справжньої артилерії. Він посміхався і казав, що ці вибухи далекі від того, що насправді відбувається на фронті.
Окрім Володимира Ращука, чи брали участь у зйомках діючі військовослужбовці?
Мав честь працювати з Олександром Охріцьким, який також служить в ЗСУ. Вони з Володею, як досвідченні воїни, постійно консультували знімальну группу і акторів щодо бойових дій, військових термінів, зброї та техніки ведення бою, за що я їм дуже вдячний. Поза кадром вони прекрасні хлопці, з якими було приємно спілкуватися, жартувати і слухати їхні фронтові історії. Особлива насолода слухати Сашка, який має неабиякий дар розповідати історії, з величезним гумором. Тож ми постійно сміялися (усміхається).
"Позивний "Тамада" — воєнна трагікомедія. Чи не обговорювали з колегами доречність гумору у сьогоднішньому кіно, зокрема про війну?
Такий гумор потрібний, я вважаю. Відволіктись, розслабитися, посміятись. Такі фільми потрібні за умови, що глядач усвідомлює, що це "фільм-казка", де все відбувається чарівним чином і всі герої знаходяться в безпеці. Щоб глядач не підміняв дійсніть — те, що відбувається в тилу і на фронті — побаченим на екрані.
На вашу думку, хто і про що сьогодні має знімати кіно для українців?
Нам необхідне хороше авторське кіно. Кіно людей, які добре відчувають час, орієнтуються в контексті, в якому ми живемо. Кіно, яке можна показувати на зарубіжних фестивалях, конкурентоспроможне кіно. Культура — це та сама зброя. Але вона стріляє в душу людей, в їхнє колективне та особисте несвідоме. І там вже проростають культурні коди, сенси і самосвідомість, що потім впливають на рівень усвідомленості кожної людини окремо та зростання якості життя країни. Українцям потрібне кіно, яке б збагачувало.
Ви граєте у двох київських театрах — "Золоті Ворота" та Академічному театрі драми і комедії. Відчуваєте зміни у цій сфері, у ставленні глядача до вистав?
Десь театр дуже втратив, десь, навпаки, зʼявилося багато прецедентів для гордості. Насправді відчувається кадровий голод. Потрібні режисери, митці. Потрібні люди, які добре відчувають час. Глядач ходить, дивиться, цікавиться. За що я йому дуже вдячний!
На відміну від кіно, в театрі ви одразу бачите реакцію глядачів. Чи були випадки, коли під час виступу авдиторія неочікувано реагувала?
Іноді дуже важко грати виставу "Бери од жизні всьо", яка виходить у Театрі "Золоті Ворота", бо від реакцій і сміху глядача сам починаєш сміятися на сцені.
В одному з інтервʼю ви сказали, що вважаєте, себе щасливцем, бо і в кіно, і в театрі маєте улюблені проєкти. Який проєкт вважаєте своїм щасливим квитком?
Ніколи не знаєш, куди тебе заведе той або інший проєкт, тож це завжди квиток у невідомість. І це захоплює. Кожна справа має свої побічні плоди. Я просто щасливий через те, що в мене є мої вистави, кіно та серіали.
До речі, сьогодні український фільм "20 днів у Маріуполі" отримав "Оскар", як найкраща документалка. Як ви вважаєте, на цьогорічному "Оскарі" Україну підтримали через війну або через потужний фільм? Чому минулого року перемогла документалка "Навальний", а цього — наш фільм? Чи бачите ви в цьому якийсь політичний підтекст?
Вручення "Оскара" фільму "20 днів в Маріуполі" — це не жест з боку кіноакадемії, це дуже раціональний вибір. Цей фільм — безпрецедентна, унікальна картина. Тож нагорода повністю заслужена. Щодо "Навального" — не бачу нічого дивного, чому він отримав "Оскар". Це все відбувається в наш час. Тут і зараз. На цій планеті. Ніяких політичних підтекстів не бачу, тільки політичні контексти.
Ви також граєте на гітарі у ZBSband разом з Богданом Буйлуком та Владиславом Онищенком, акторами Театру "Золоті ворота". На початку вторгнення учасники гурту активно волонтерили, практично не випускали нових пісень. Чи плануєте повернутися на сцену?
Із ZBSband ми встигли дати один благодійний концерт у Вільнюсі, зібрали кошти на ЗСУ, і, на жаль, поки проєкт на паузі. Я, зі свого боку, виходжу гітаристом у складі гурту Роми Мулєнко, теж актора Театру "Золоті Ворота". Іноді беру участь з Ромою в благодійній формації "Київський культурний", де музиканти та актори влаштовують концерти, збираючи кошти для ЗСУ.
За останні два роки українська музична індустрія змінилася. Багато молодих артистів створюють дуже крутий продукт, збирають майданчики (хоч їх зараз небагато). Є ті, кого ви для себе відкрили за цей час? Що слухаєте сьогодні?
О, так! Зараз відбувається музичний ренесанс, що дуже мене тішить. Справжня насолода спостерігати, як "вибухають" нові гурти, виконавці і виконавиці. Все те "недорозумєніє", яке раніше паплюжило музичний простір, зникло: хто втік за кордон, хто заліг на дно. Тепер те, що вчора могло вважатись андерграундом, стало справжнім українським мейнстрімом. Нарешті. Я за багатьма слідкую, знайомлюсь з їхньою творчістю, але останнім часом взагалі не слухаю музику. Навіть не памʼятаю, де мої навушники. Ось такий період.
На питання про особисте раніше ви відповідали, що отримуєте задоволення від того, що після важкого робочого дня можете побути вдома на самоті. Війна багато чого змінила, змусила переоцінити свої відносини з рідними, близькими людьми. Чи досі ви так вважаєте?
Я досі дуже ціную можливість бути наодинці, в тиші. Але війна багато чого змінила, тепер я все більше думаю, що хочу засинати поруч з коханою людиною (усміхається).
У своїх соцмережах ви не пишите про особисте, родину. Але у травні 2022 року опублікували дуже щирі кадри з мамою. Вона неймовірно виглядає! Чи вплинула війна на ваші відносини з батьками? Вони далеко від вас?
Ще до повномасштабного вторгнення мама хотіла мати фотосесію зі мною. Тож після 24-го лютого я вирішив не тягнути з цим. Приурочив це до Дня матері. Тим паче, чого б не похвалитися такою красивою мамою. Батьки у Києві. У нас завжди були більш-менш нормальні відносини, хіба що війна допомогла мені більше приймати якісь їхні рішення та погляди.
Чи завжди рідні підтримували ваш професійний вибір?
Частина не підтримувала, звичайно. Хтось словом, а хтось скепсисом на обличчі. Але мені вистачило духу йти за покликом, тож з часом скепсис змінився на підтримку.
У вас вдома досі ростуть апельсини і лимони? З чого почалось ваше захоплення рослинами?
Моє захоплення рослинами зʼявилося ще в дитинстві. У селі. Коли я з лісу приносив рослинки і саджав у себе на ділянці. Робив свій окремий сад, сіяв там різні квіти. У старшому віці почав пророщувати все, що могло прорости. Якось у мене були справжні зарослі авокадо, багато лимонів, апельсинів і, звичайно, томати (усміхається). Ще мав традицію на початку лютого висаджувати тюльпани на балконі, вони починали квітнути у березні. У лютому 2022-го року я так само висадив тюльпани, але 24-го на місяць залишив квартиру, а коли приїхав, то все відцвіло. З того часу перестав займатися домашнім садоводством. Обмежився кількома фікусами.
