Сергій Громенко: Наївно думати, що Росія зупиниться, якщо не чинити їй спротив. Якщо забути про Крим і здати Донбас, завтра доведеться говорити про Херсон, Харків та Одесу

В ніч на 27 лютого 2014 року росіяни захопили адміністративні будівлі в Сімферополі. З цього почалася анексія Криму, яка триває вже шість років. Які важливі уроки мусимо винести з кримської анексії, навіщо пересічному українцю цікавитись історією і як не стати жертвою пропаганди, УНІАН розповів екс-співробітник Українського інституту національної пам'яті, кандидат історичних наук Сергій Громенко.

«Головний урок історії в тому, що ніхто не отримує урок з уроків історії», – говорив Бернард Шоу. Ви згодні з цим?

Необов'язково брати на віру твердження Бернарда Шоу, відомого комедіографа. Тим більше, тут є певний сарказм. Я думаю, що уроки історії просто поділяються на дві категорії. Перша – це ті, які суспільство або окрема людина може засвоїти за власною ініціативою. Хоча таких уроків меншість.

Справді хороший приклад такого уроку – загальнодержавні програми щеплення. Адже пандемія грипу «іспанки» після Першої світової війни забрала більше життів, ніж сама війна. Вивчивши цей урок історії, у більшості великих країн з’явилися і нині існують національні програми щеплення. Але якщо голос антивакцинаторів стане настільки сильним, що програми будуть скасовані, історія залишить на «другий рік» – це призведе до нової великої епідемії з мільйонними жертвами.

Більшість уроків історії ніхто не хоче вчити, і тоді історія відправляє таких людей або суспільство на повторне коло навчання. Це друга категорія. Можу продемонструвати це на прикладі міжнародних організацій – Ліга Націй після Першої світової війни та ООН після Другої світової. Очевидно, що в перший раз не вдалося винести правильний урок з Першої світової війни, і суспільство пішло по колу. Після Другої світової війни було винесено значно більше правильних уроків, тому система проіснувала значно довше і стабільніше. За великим рахунком, в принципі, це тягнеться до сьогодні.

Як думаєте, якщо зупинити випадкового перехожого в Києві та запитати, що відбулося в Сімферополі в ніч проти 27 лютого 2014-го, якою буде відповідь?

Залежить від того, коли зупините. Якщо в період з 26 лютого по 18 березня, скоріше за все, бачив щось по телевізору чи прочитав в інтернеті та зможе сказати. В інший період більшість українців, скоріше за все, не здогадається. Хоча, можливо, за останні шість років всім стало зрозуміліше, що росіяни захопили адміністративні будівлі. Втім, я настільки занурений в тему, що на мій погляд, всі мають знати правду. Але не факт, що так є.

Ілюстрація / REUTERS

В інформаційному порядку денному Крим на сьогодні є аутсайдером. Українські медіа вчиняють безвідповідально?

Безумовно, бо виходить, що Україна навчилася жити, наче Криму в неї більше немає. Мене це не влаштовує, але розумію, чому так сталося. Бо від середини 2014 року тема Криму була потужно витіснена темою Донбасу, і зараз Донбас перекриває Крим з головою. Про Крим не говорять, бо всі говорять про Донбас.

Я не знаю, як зробити так, щоб національні канали говорили про Крим. Держава у нас не може примушувати приватних мовників про щось говорити. Натомість, держава могла б принаймні не розганяти «UA:Крим» задля незрозумілого каналу мовлення на окуповані території. Якби «UA.Крим» зберігся, це був би певний камертон для приватних національних каналів. Наразі вже ATR потроху загинається… А, за винятком медіа, створених самими кримчанами-переселенцями, в загальноукраїнському просторі тема більше нікому не цікава.

Наскільки важливе розуміння та усвідомлення історичної правди щодо анексії Криму пересічним українцем? Тим, хто звик казати: «Я ні на що не впливаю».

Тут можна дати дві відповіді. Перша, більш широка, полягає в тому, що українська незалежність та держава існує тільки там, де за цю незалежність, кордон та територіальна цілісність борються хоча б в якийсь спосіб. Наприклад, як тільки ми перестанемо говорити: «Крим – це Україна», – він швидко перестане нею бути. Бо фактичний контроль за ним зберігає Росія. А це ж не питання тільки Криму – це зазіхання Росії на решту території України. Тому зараз в Криму і на Донбасі Україна, фактично, протистоїть подальшим російським планам (десь збройно, а десь – ні). Якщо забути про Крим і здати Донбас, завтра доведеться говорити про Херсон, Харків, Одесу.

І тут переходимо до другої відповіді, для конкретного пересічного українця, який ні на що не впливає і не розбирається в політиці. Якщо сьогодні перестати підіймати тему Крим і не воювати на Донбасі, післязавтра може стати прифронтовим регіон, в якому він живе. Війна стукатиме до нього у двері. Дуже наївно думати, що Росія зупиниться і не просунеться далі, якщо не чинити спротив.

В Україні досі є ті, хто не знає, що кримські татари (багато з них двічі за життя) стали вигнанцями – черговий невивчений урок історії. Хто несе відповідальність за незнання очевидних речей у суспільстві?

За бажанням можна було б навіть скласти перелік персонально винуватих – це всі попередні міністри освіти до 2014 року, гуманітарні віце-прем'єри, навіть очільники академічних установ та деякі журналісти. Річ у тім, що українське суспільство отримало у спадок від УРСР не тільки Крим, як територію з населенням, в тому числі, кримськими татарами. Але також типово радянський підхід до історії півострова, де Крим є «споконвічно російською землею», а кримські татари – «загарбники та зрадники» або взагалі відсутні. Українське населення живилося радянськими міфами та російською пропагандою, яка боролася проти кримських татар і продовжує робити це зараз.

Нагадаю, що в школі в кожному класі в курсі історії передбачені години на вивчення «нашого краю». Зрозуміло, що історію Буковини вивчали на Буковині, історію Слобожанщини – на Слобожанщини, а історію Криму тільки в Криму. Але для України історія Криму – це один з контрапунктів. Без розуміння історії Криму неможливо зрозуміти історію України. Тому що писемна історія України починається з Криму, від кіммерійців та античних греків, і завершується конституювання української історії та держави з включенням до неї Криму в 1954 році. Ну, й тепер, після 2014 року, зрозуміло, що Крим – це велика проблема України.

Щодо радянського підходу до історії півострова. Мені в школі, наприклад, розповідали, що Хрущов просто спонтанно передав Крим Україні. Думаю, більшість в Україні досі так вважають. Порадьте, як не стати жертвою таких міфів щодо історичних фактів?

Навряд є рецепт, який згодиться всім. Але коли пересічна людина, яка не є істориком за освітою, зустрічається з незрозумілою датою чи терміном, раджу не просто «загуглити», ризикуючи потонути у валі спотвореної інформації чи свідомої дезінформації з боку Росії. Краще за все, наприклад, звернути увагу, що останні п’ять років пишуть на сайтах Інституту історії України та Інституту національної пам’яті. Між іншим, Інститут історії щойно завершив велику енциклопедію (вона є на сайті). Не скажу, що на цих сайтах все бездоганно, жодної помилки. Але принаймні вірити тому, що написано там, можна значно більше, ніж просто десь в інтернеті чи навіть в вікіпедії.

Громенко певен, що без російського втручання сепаратистські настрої, які існували в Криму з 1991-го року, ніколи не досягали критичної межі / фото facebook.com/sergii.gromenko

Наскільки вірно говорити, що анексія Криму є наслідком «невивчених уроків історії» з боку української влади?

За великим рахунком, в агресії завжди винуватий агресор. Це, до речі, дуже класно показує неправоту російської пропаганди, яка заявляє, що анексії не було, Крим з власної волі кримчан приєднався до Росії. Без російського втручання сепаратистські настрої, які існували в Криму з 1991-го року, ніколи не досягали критичної межі. Я добре це пам'ятаю, як очевидець, і розбирався в цьому матеріалі як історик. Завжди в Криму були росіяни та «професійні» росіяни, які освоювали московські бюджети на кримський сепаратизм. Але в будь-якому випадку, завжди знаходилася велика інертна маса людей, які не хотіли міняти прапори, знаходилися свідомі українці та кримські татари, які протистояли сепаратистським ідеям. Сяк-так воно проіснувало 25 років. Проблема для України почалася тоді, коли російські війська увійшли на територію України та здійснили силове захоплення півострова.

Всім було б простіше, якби Україна взнала, що головна проблема Криму – це російський сепаратизм, а не уявний кримськотатарський, яким псевдоексперти лякали двадцять років. Якби в Криму було більше військ, якби вони мали спеціальні плани з боротьби за півострів на випадок десанту з Росії... Якби ми були краще готові, можливо, не весь півострів, але північну частину відстояли.

Але факт залишається фактом. Те, що відбулося, для України виявилося найменш несприятливим з усіх можливих варіантів. В усіх інших випадках Україна могла бути ще менш готовою, понесла б більші жертви. Тому, я б не сказав, що причина анексії в неготовності України. Причина в тому, що Росія не змогла переконати кримчан словом і російським карбованцем, а була змушена до збройного захоплення півострова. Ось саме тому відбулася анексія, без російських БТР нічого не сталося б.

Європа не вперше за останні сто років видається схильною до позиції страуса / фото УНІАН

«Можливо, якби ситуація в Грузії дозволила Заходу точніше зрозуміти російські наміри й саму технологію російської підготовки до війни, можна було б не допустити анексії Криму та початку війни на Донбасі», – пише Віталій Портніков. Що скажете про це? Наскільки це має сенс?

Європа не вперше за останні сто років видається схильною до позиції страуса. Всі пам'ятаємо, як в 1938 році західні країни заплющували очі на агресію спочатку Гітлера, а потім Сталіна, не вживаючи дієвих заходів. А іноді (як у випадку з Гітлером) взагалі підштовхуючи його, що врешті-решт призвело до початку Другої світової війни.

Після війни західний світ, насамперед, США та Британія (континентальна Європа тоді вже видихалася) реагували жвавіше, протистояли експансії Радянського Союзу та зрештою змогли спровокувати його колапс. Втім, відтоді пройшло двадцять мирних років, за які перестали бачити в Росії агресора. Зосередилися на війнах на Близькому Сході, на терористах, економічних проблемах, перестали думати про відродження класичного імперіалізму. А він відродився.

Грузія – це ж була не перша його жертва. Першою жертвою російського неоімперіалізму стало Придністров'я, звідки російські війська мали піти ще в 1992 році, а не пішли досі. На все це захід заплющив очі. Після Грузії влаштовували перезавантаження стосунків з Росією. Можливо, якби і відреагували жорсткіше чи зупинили Башара Асада у 2013 році, після застосовування ним хімічної зброї, щось було б інакше. Однак захід довго ховав голову в пісок, і Росія не вірила в опір з їхнього боку. За великим рахунком, так і було. Невідомо, що сталося б, якби Україна сама не почала давати збройну відсіч.

Історик провів паралелі між анексією Судет та Кримом / фото facebook.com/sergii.gromenko

З початку анексії лунають порівняння анексії Криму та Судетської області в 1938 році. Нагадайте для наших читачів, що об’єднує?

Між анексію Судет та Кримом є паралелі на нашу користь і не на нашу користь. На наше нещастя,  загальна ситуація виглядає приблизно так само. Більшість населення Судетської області складали німці, чехи та словаки були в меншості (в Криму так само більшість – це етнічні росіяни). Після Першої світової, падіння та розділу Австро-угорської імперії, ця територія опинилася в складі Чехословаччини. В Німеччині до влади прийшли популісти-імперіалісти на чолі з Гітлером, які  культивували велич арійської раси та всяко підкреслювали «страждання» нещасних судетських німців, нібито пригноблених чехами та словаками. В Криму також поруч була Росія з популістами-імперіалістами на чолі з Путіним та такою ж риторикою.  

Зрештою, в 1938-1939 році «німецька машина» не змогла словами переконати німців в Судетах, що їм потрібно відірватися від Чехословаччини. Приблизно те саме у нас відбулося 1 березня 2014 року, коли Путін отримав від Ради безпеки схвалення на дії російських військ за кордоном Росії. На щастя, на цьому негативні паралелі закінчується і починаються позитивні.

Хоча, де-факто, території були в обох випадках захоплені, все-таки в 1938 році західний світ легалізував анексію Судетів, сподіваючись уникнути війни. В нашому випадку захід не пішов на поступки агресору. На Генеральній асамблеї ООН сто країн підтримали територіальну цілісність України, не визнавши Крим частиною Росії. Саме це дозволяє певною мірою дивитися в майбутнє оптимістично. Бо, щоб Судети стали знову чеськими, знадобилася Друга світова війна. В нашому випадку, можливо, обійдеться без такої катастрофи.

Україна продовжує боротися за свою територіальну цілісність шляхом міжнародної дипломатії. На ваш погляд, який шлях більш вигідний для нас – нам треба відстоювати певну унікальність анексії Криму або спиратися на історичні аналогії?

Не думаю, що є сенс протиставляти моделі. Маємо говорити про те і про інше, зважаючи на аудиторію. Для голів держав, дипломатів, політиків, маємо говорити з юридичної точки зору. Ось - Гельсінський акт 1975-року про непорушність кордонів, ось - чотириста російсько-українських документів за двадцять п’ять років, в яких Крим визнається частиною України, ось - Будапештський меморандум тощо. Коли говоримо з журналістами, апелюючи до суспільної думки на заході, маємо говорити: «Путін – сучасний Гітлер. Коли захід дав спуск Гітлеру, почалася Друга світова війна. Давайте не давати спуску Путіну, щоб не стало гірше». Схеми доповнюють одна одну.

Російський історик Андрій Зубов зауважує, що російська влада нині взяла курс на повну диктатуру ФСБ всередині країни, саме тому руйнується Конституція РФ. Чи вбачаєте в цьому шанси для України щодо Криму?

Абсолютно зрозуміло, що Росія поступово йде до диктатури. Цього не уникнути, зважаючи, що від 1993-го року президенти там набувають все більше повноважень. А силовики – прав. Але не сказав би, що якісь політичні процеси всередині Росії дають Україні шанси. Від самого початку російської агресії дотримуюся думки, що тільки колапс російської державності може нам його дати. Коли в Росії відбудеться те, що сталося в 1917-му чи в 1991-му роках, зможемо повернутися до питання Криму.

Для Росії існування незалежної України концептуально невигідно / REUTERS

Ми говорили з вами про невивчені уроки історії. А який головний урок з анексії Криму кожен, хто нас читає, має усвідомити?

Перший урок – для Росії існування незалежної України концептуально невигідно. Україна для Росії – це головна перепона на шляху до домінування в Європі. І поки існує Росія в нинішньому вигляді та кордонах, вона буде підривати українську незалежність (економічно, культурно, політично, а в крайньому разі, військовим шляхом, як зараз). Це треба усвідомити.

Ми ніколи не будемо братами, в нас не буде навіть нейтральних партнерських стосунків. На це можна було закривати очі раніше, коли були «газові війни», і коли були провокації навколо Тузли, але після Криму, після 2014 року, заплющувати очі неможливо! Росія завжди буде підривати українську незалежність. Хто б не стояв на чолі України, мусить це враховувати.

Урок номер два – світ буде допомагати Україні лише якщо Україна боротиметься сама. Чим сильніше буде боротися Україна, тим більше підтримки від міжнародної спільноти буде отримувати та навпаки. Ніхто за Україну замість України воювати не буде. Це в 19-му столітті, щоб не дати Росії посилитися, Британія та Франція здійснили інтервенцію в Крим. А зараз ніхто своїми життями заради чужої країни жертвувати не буде. Ми маємо боротися самі.

Це до 2013 року ми могли не зважати на розвиток Збройних сил, не виховувати військовий патріотизм у громадян. Але нині маємо рухатися вперед, інакше буде, як в Криму – прокидаєшся, а чужі солдати в тебе на адміністративних будівлях прапори Росії підіймають.

Третій (більш конкретно кримський урок) – Україна має приділяти увагу проблемним регіонам з російською більшістю чи потужним російським впливам. Починати треба з інформаційної політики, більше говорити про історію України, підтримувати українську культуру, демонструвати якісь дії на «м’якому фронті». Можливо, тоді зменшаться ризики на анексію іншого регіону (Харківщина, Одещина). Хто б не очолював ці області, вони мають дивитися на Крим та не заплющувати очі на діяльність проросійських організацій, придушувати навіть неозброєний сепаратизм.

Також Україні треба нарешті визначитися з майбутнім статусом та устроєм Криму. Якщо вже визнає кримських татар корінним народом, то їхні права мають бути політично забезпечені в кримській автономії. Бо від 1991 року кримська автономія була, фактично, російською автономією в Україні. Після анексії та війни такого вже точно не може бути.

У своєї колонці «Крим – цвинтар імперій» ви пишете: «Вивчаючи кримську історію, мимоволі робиш висновок, що на цей півострів імперії приходять лише з однією метою – зустріти свою смерть». Можемо сподіватися?

Я є історичним оптимістом. Сподіваюся, що Російська Федерація, яка не захотіла бути нормальною  країною, а знову хоче відчути себе імперією, обов'язково обламає зуби. І коли український прапор підніметься не тільки над Донецьком та Луганськом, а знову над Севастополем – буде справжній день української перемоги. Український Севастополь та український Крим будуть означати нашу остаточну перемогу та остаточну поразку Росії.

Ірина Шевченко

УНІАН в Google News