Владислав Троїцький: Україна – дуже дивна країна, ніхто не може чітко сказати, що це таке

Владислав Троїцький: Україна – дуже дивна країна, ніхто не може чітко сказати, що це таке

Ми займаємося пошуком коду України... Диск «ДахиБрахи» буде випускатися у Лондоні... Мейнстрімна культура починається з Поплавського... Інтерв`ю

Український Центр сучасного мистецтва «Дах» здобув світове визнання у Лондоні, де на сцені одного з найвідоміших театральних майданчиків Європи - «Барбікан-центрі» - представив свій спектакль «Пролог до «Макбета» з проекту “Україна містична”. Засновник і режисер “Даху” Владислав Троїцький розповів про своє бачення України як країни з містичним культурним спадком, новий спектакль і пропозиції, які етно-хаос гурт “ДахаБраха” отримав у Лондоні.

"Я ЗРОЗУМІВ, ЩО ХОЧУ ЦІЄЮ СПРАВОЮ ЗАЙМАТИСЯ СЕРЙОЗНІШЕ..."

- З Вашої вимови чути, що Ви не українець, хоча справа, якою займаєтеся – дуже навіть українська... Розкажіть трішки про себе.

Владислав Троїцький- Я народився дуже далеко, це Улан-Уде у Бурятії, у місці буддистської сили. Батько - будівельник, мати - вчителька англійської мови. До 12 років я жив там, відповідно вбираючи в себе атмосферу такого дивного лісостепу. Потім доля перекинула мене на Україну. Я вступив на фізмат в інтернат при Київському університеті, провчився там три роки, потім поїхав вступати в Петербург – не сподобалося, у Москві теж не сподобалося. Потім повернувся до Києва, вступив у КПІ. Після закінчення - ще три роки аспірантури, серйозно займався наукою, але оскільки Радянський Союз розпався, вся наука вмерла. У мене було два вибори: поїхати за кордон, зокрема, були пропозиції виїхати в Америку або повністю змінювати життя. І я пішов у бізнес. Спочатку технічний бізнес, потім ще різні види бізнесу. Працював, заробляв гроші, а паралельно, ще будучи, в інституті потрапив до дивної театральної студії А. Черкова і там, якимось дивним чином раптом вирішив займатися театром. Потім зробив свою студію. Це, зрозуміло, було швидше хобі, ніж серйозне життя.

- Коли виникла ідея створити власний театр?

- Це було восени 1994 року. Спочатку орендував, потім викупив це приміщення. Але спочатку це був відкритий майданчик, оскільки я був у бізнесі й не міг серйозно цим займатися. Пізніше я зрозумів, що я все таки хочу займатися цією справою серйозніше. І я зробив тут акторсько-режисерську школу, де взагалі-то сам і вчився, а також мої однодумці. Це була одна з найкращих систем театральної освіти. Я туди запрошував найкращих режисерів і вчителів з різних країн, переважно, звичайно, з Росії, це були учні Васильєва – Борис Юханов, Валерій Більченко, Ігор Лисов, а також КЛІМ. Паралельно запросив Володимира Миколайовича Оглобліна – патріарха українського реалістичного театру. Він якраз тоді пішов з театру Івана Франка і був вільним. Мені вдалося його вмовити, щоб він тут працював. І до кінця своїх днів він працював тут. Торік він помер на дев`яносто першому році життя. Він вніс сюди традицію російського психологічного реалістичного театру.

- Як ви пояснюєте концепцію театру «Дах»? Що воно таке?

- Це не зовсім театр, це все-таки ширше поняття. Це Центр сучасного мистецтва, хоча я не люблю цей термін сам по собі, тому що він об’єднує у собі і школу, і дослідження у сфері музики, й створення нової музики, й роздуми стосовно сценічного дизайну, нової драматургії, тобто великий об’єм того, що тут відбувається. І це все ж таки - Центр сучасного театрального мистецтва.

КОЛИ МЕНІ КАЖУТЬ “ФОЛЬКЛОРНИЙ КОЛЕКТИВ”, МЕНІ ЯКОСЬ ОДРАЗУ СТАЄ НУДНО Й СУМНО

- Яке місце в ваших постановках відведено фольклору?

- Слово фольклор мені не дуже подобається, не те що саме поняття, а те що воно дуже девальвоване. Коли мені кажуть “фольклорний колектив”, мені якось одразу стає нудно й сумно, якісь люди на сцені в народних костюмах вдають з себе бабць. Це, звичайно, зворушливо й дуже важливо, я поважаю цю працю, тому що вони зберігають традицію музичної культури України, яка фактично зникає. Але в тому вигляді, в якому вони її зберігають, вона важко доступна для міської свідомості. Адже зміна самої форми презентації, тобто коли народні пісні співаються у селі в певній атмосфері за певних обставин, і як тільки їх ставлять на сцену перед мікрофоном, вони одразу втрачають 90 відсотків свого енергетичного, музичного шарму. І тому перший мій проект, який пов`язаний з фольклором – це спектакль з гуртом «Божичі» «У пошуках втраченого часу. Життя». Це була спроба створити в театрі таку атмосферу, де пісні будуть звучати природно. Публіка потрапляла в атмосферу села: їла картоплю, сало, пили самогон, усе це було справжнім. При цьому відбувалося весілля, похорони, чи проводи в армію – як з життя справжнього села. Це було дуже оригінально, проект був успішним. Але, знову ж таки, це було обмеження – чисто фольклорний колектив не в змозі підтримувати справжню сутність театру.

- Один Ваш проект називається «Україна містична». Що це таке?

ДахаБраха- Україна – дуже дивна країна. Ніхто не може чітко сказати, що це таке. Єдиний, мабуть, концентрований вислів про Україну – це її пісні, її мелос, який, на жаль, пропадає: бабць, які співають, усе менше й менше. Фольклорні колективи, звичайно, прекрасно, але це вже не першоджерело, а репродукція. Тим не менше у цьому мелосі зашифрований якийсь код, магія, таємниця – що таке Україна. І ось звернутися до цієї таємниці й спробувати її відкрити як для міської урбаністичної, так і для європейської свідомості, тому що України як країни не існує для світу. Насправді, вона мало відома. І в середині, ми самі себе не знаємо, це дуже сумне відчуття, з яким хочеться щось зробити, ми не цінуємо те, щось у нас є. Я начебто росіянин, людина іншої культури, але мені сумно, коли не цінується те, що є у власного народу, його сильні якості. Чому це так? Мабуть, це така доля народу.

І тоді народився цей проект «Україна містична», яким власне я займаюся і вся наша команда: «ДахаБраха», актори, які беруть у цьому участь. Ми займаємося пошуком і відкриття для себе й для інших  коду України, нашої версії. І ми в жодному разі не претендуємо на якусь історію, борони Боже, чи місіонерства, це було б надто самовпевнено. Але резонанс, який відбувається у нас самих і тим більше в публіці, говорить про те, що ми знайшли щось правильне, тому що воно все-таки резонує. І не дарма ми їздимо по фестивалях – це успішно не тільки тут, але й там. Буває так, що успішно там, але неуспішно тут. Правда, ми не успішні офіційно, тобто серед публіки ми успішні, а серед не-публіки про нас мало знають. Чому? Це, мабуть, якась кармічна штука.

«ДахаБраха» – це моя ідеологія, цей проект був придуманий і відкритий тут, він росте й продовжується розвиватися. Це звичайно складний і цікавий творчий процес, один з методів роботи з фольклором, зрозуміло, що не єдиний. Цей гурт поєднує у собі елементи інших етнічних світових культур: ритміка арабська, африканська, японська, індійська, з додаванням класичного мінімалізму, і база – український мелос – призводять до такого дуже цікавого ефекту. Диск «ДахиБрахи» буде випускатися у Лондоні.

- Чому саме в Лондоні?

- Тому, що ми туди їхали, грали там 10 спектаклів у “Барбікан-центрі” – це можна сказати, один з головних майданчиків світу. Для України це вперше. Нас помітили продюсери, звернули на нас увагу й тому альбом буде випускатися у Лондоні, а потім у Німеччині.

Продюсери з “Барабікан-центру” приїдуть на мою прем’єру «Смерть Гоголя», яка відбудеться в кінці серпня – на початку вересня, це великий проект. Я анонсував його і вони сказали, що обов’язково приїдуть.

- Як Ви оцінюєте театральну трупу «Даху»?

- Вона складна. Частина трупи, яка працює з самого початку, – це люди, на яких тримається спектаклі Оглобліна, але там був принцип, що усі люди повинні працювати ще десь, тому що заробіток був не в «ДАХу». Зараз, після того, як я викладав у театральному інституті, утворилася молода частина трупи, в основному студенти Карпенка Карого, четвертий курс. Це основна частина трупи, на якій базується основна частина репертуару: «Пролог до "Макбета», «Річард ІІІ. Пролог», «Король Лір. Пролог», «Одруження", "Український Декамерон». В основному, це люди, які займаються театром, це їхній основний заробіток, це складніше, з однієї сторони, з іншої – простіше. Складніше, тому що значних грошей театром не заробиш. Але жити потрібно, і ось тут виникає проблема випробування, навіщо тобі театр?!

- Яким повинен бути ідеальний глядач «ДАХу»? Чи є якісь критерії?

- Здебільшого сучасний театр служить своєрідною розвагою. «Дах» - не розважальний театр, це стовідсотково. Тобто, ідеальний глядач – думаючий глядач, з відкритим серцем, без цинізму, хоча це рідкість. Насправді, серед моїх знайомих, молодих і немолодих, люди в театр не ходять. Знову ж таки, занадто девальвована ця історія, не через те, що театр поганий, а через те, що вони не в змозі це дивитися. Так само, як і я. Я у театр рідко ходжу. І для такої публіки, яка не ходить до театру, але бажає, тим не менше, якогось іншого театру, для цього і створений «Дах».

МЕЙНСТРІМНА КУЛЬТУРА ПОЧИНАЄТЬСЯ З ПОПЛАВСЬКОГО

- Як Ви охарактеризуєте стан сучасної української культури загалом?

- Тут процвітає так звана мейнстрімна культура, починаючи з Поплавського... Це, як би одна сторона. А те, що для мене є культурою й мистецтвом, перебуває в маргінальній зоні, хоча насправді це висока культура. Наприклад, Валентин Сільвєстров – фантастичний композитор світового рівня, за рейтингом він входить у десятку найкращих світових композиторів, живе в Києві. Так ось, він проводив лекції своєї музики в Спілці композиторів... Реально виходить на найкращих лейблах світу, це - дуже серйозний композитор. На лекції – 25 осіб…

Той самий театр «Дах» існує всупереч усьому. Він не мав би існувати, його не повинно бути за визначенням, це такий безглуздий збіг обставин. Я маю фінансову можливість це все робити незалежно. Я не прошу ні у кого грошей. Уявляєте такий збіг зірок, такого ж не буває...

Культура – це все-таки деяка реальність, яка насправді структурує суспільство. Але в нас чіткої державної позиції щодо культури немає. Те, що Ющенко декларує, якусь там псевдонародність – Трипілля та інші радості, – це не є якоюсь творчою функцією. Грубо кажучи, для 90 відсотків людей, культура Трипілля – цілковита абстракція. Яким чином я, ви чи хтось інший ставиться до Трипілля? Важко сказати. Це важливо? Так, безперечно, але все одно акцент і орієнтація має бути на молоду свідомість, на те, що молодь повинна творити. Ось для молоді, щоб вона щось творила, нічого немає.

- Чи гастролюєте Ви разом з «Дахом» Україною?

Дах- Звичайно, але тут трохи складніше, тому що все банально впирається у гроші. Ми грали у Львові, Харкові, Одесі, Запоріжжі, Чернігові. Ми фактично їздимо без гонорарів, хоча це не зовсім правильно й коректно щодо акторів, для яких це єдиний спосіб заробити на життя, але на жаль, це ніби наш подарунок країні.

- Раніше у Вас були безкоштовні спектаклі, але нещодавно Ви перейшли на квитки ціною 10–15 грн...

- Насправді це коштує набагато дорожче. Але мені б не хотілося втратити людей, які ходять у «Дах» і не можуть платити більше. Наприклад, студенти, в яких є мало грошей. Але ми, що маємо, те маємо. І тому, я не хочу переводити себе в таку елітарну, дорогу історію, хоча, наприклад, «ДахаБраха»  є дорогою. Якщо її кудись запрошують, ми граємо або безкоштовно, або дуже дорого. І це теж принцип. А перейшли ми на гроші, тому що «Дах» - це збиткова історія, тому що він за своєю суттю, принципово збитковий. Усі гроші, які ми отримуємо за квитки, одразу віддаються акторам. Я навіть ніколи цих грошей не бачу.

Для деяких людей «Дах» -  це важливе місце, багато з них ходить по декілька разів на спектакль. І мені ці люди є дорогими. Для них це, можливо, є одне з небагатьох, а може і єдиним місцем, де вони підтверджують сенс свого життя, як би це пафосно не звучало. Я знаю таких людей, для яких відвідування «Даху» - заповітне бажання. І є принципово безплатний п’ятий ряд, ну все решту я не хочу міняти.

Бесіду вела Оксана Климончук

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter