УНІАН поспілкувався з аналітиком Української Гельсінської спілки з прав людини Богданом Мойсою / УНІАН

Богдан Мойса: Порушення здоров’я через бойові дії, але не безпосередньо через поранення, не потрапляють у поле зору уряду

Чи можуть розраховувати на реальну державну підтримку учасники бойових дій та цивільні громадяни після поранення, контузії та втрати здоров’я внаслідок бойових дій? УНІАН поспілкувався про це з аналітиком Української Гельсінської спілки з прав людини, автором огляду-доповіді «Реабілітація жертв конфлікту. Чи пропонує держава щось, крім встановлення інвалідності та милиць?» Богданом Мойсою.

УНІАН поспілкувався з аналітиком Української Гельсінської спілки з прав людини Богданом Мойсою / УНІАН

У тексті оприлюдненого вами звіту зазначається, що поранення через мінно-вибухові боєприпаси – одна з головних, але не єдина причина порушень здоров’я мирних громадян, що проживають в охоплених конфліктом регіонах. Назвіть інші.

Поранення внаслідок артилерійських обстрілів будівель чи від вогнепальної стрілецької зброї. Порушення здоров’я через переховування від бойових дій, зокрема, через психологічні стреси. Наприклад, у нас є випадок, коли снаряд потрапив у квартиру – батько помер, мати була важко поранена, а дитина – фізично неушкоджена, але через серйозний стресовий розлад її практично паралізувало. На жаль, порушення здоров’я, набуті не безпосередньо через поранення, не потрапляють у поле зору уряду. В Міністерстві охорони здоров'я та з обласних адміністрацій нам відповіли, що немає  методик, як оцінити, що порушення здоров'я насправді відбулося через війну.

Разом з тим, наприклад, є затверджений протокол при посттравматичному розладі. Єдине, переважно, він застосовується для оцінки стану здоров'я і потім надання психологічної допомоги учасникам бойових дій. Чи застосовується він до постраждалих цивільних осіб, важко сказати. Крім того, адже можна прослідкувати, який стан здоров'я особа мала до 2014 року, та чому загострилися хвороби. Наведу приклад: особа пересилалася з Донецької області в Сумську, до 2014 року не мала проблем зі здоров’ям, а за деякий час після переселення їй ампутували нирку…

Тобто певні способи визначити є, на заході ці методики працюють. Напевно, у нас просто немає потреби її напрацьовувати. Інша справа, які кроки захисту уряд може запропонувати, бо кількість людей, які потребуватимуть цього захисту, суттєво зросте.

Зважаючи на поточну ситуацію з реабілітацією в країні, якщо цивільна особа отримала поранення, то куди їй йти, щоб отримати допомогу?

Саме після поранення, зрозуміло, що особу госпіталізують. Поки проходить  лікування, певну частину реабілітаційної допомоги надають в медичному закладі. Далі йде амбулаторний період, і особа повертається додому.  На сьогодні внесено зміни до закону «Про статус ветеранів війни гарантії їх соціального захисту» згідно з яким, особи з-поміж мирних громадян, що набули поранення, можуть претендувати на статус особи з інвалідністю внаслідок війни. Вже напрацьований порядок, яким передбачено з’ясування причинного зв'язку поранення, захворювання та інвалідності.

Особа збирає всі необхідні документи: висновок медичного експерта, що засвідчує факт поранення, висновок медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) про групу і причину інвалідності. Також потрібен витяг із Єдиного реєстру досудових розслідувань про відкриття кримінального провадження стосовно факту отримання постраждалою особою поранень чи інших ушкоджень здоров’я від боєприпасів. З останнім наразі є проблеми. Бо серед наших респондентів значна цивільних постраждалих осіб набули поранення у 2014 році.  Відповідно, складніше довести, чи справді особа тоді проживала чи перебувала там, де відбувався обстріл чи інші бойові дії. Опитані респонденти зауважують, що поліція може й не мати достатніх даних щодо кількості поранених осіб: «Провадження за фактом мого поранення не відкривалось. Мене без свідомості вивезли, опритомніла я вже в лікарні».

Отже, всі документи особа подає до міжвідомчої робочої комісії, створеної при Держслужбі у справах ветеранів (однак, зараз створено Міністерство ветеранів, можливо воно буде тепер координувати це питання)

Після встановлення інвалідності особа може претендувати на певні виплати. Вони, справді, є  більшими проти виплат, які пропонувалися постраждалим цивільним особам з інвалідністю внаслідок загального захворювання або побутової травми – близько трьох тисяч гривень проти тисяча чотириста дев’яносто двох гривень.

Крім того, важливою пільгою є повна оплата комунальних послуг. Але з цим теж проблеми. Бо, наприклад, якщо переселені особи орендують житло не офіційно, то цих пільг практично не помічають.

Тобто пільга на компенсацію комунальних послуг передбачена, тільки якщо є офіційний договір на оренду житла?

Офіційна оренда або якщо особа живе за місцем реєстрації. Знову ж таки, щодо цих виплат в розмірі трьох тисяч. Яку частку доходів постраждалі віддають на лікарські засоби? Серед наших респондентів є сім'я з міста Лисичанськ, де чоловік не працює, бо доглядає дружину з комплексними порушеннями. Як правило, всі кошти з її допомоги ідуть на засоби гігієни медичного призначення. Чоловік зазначав, що минулого року головний лікар домовився, що на шість місяців з міського бюджету виділять кошти на їх придбання. А що далі – не відомо. Таких випадків багато.

Що б ви порадили людям зі схожою ситуацією, куди їм звертатися – писати напряму в МОЗ?

Насправді, МОЗ мало би переглянути порядок забезпечення засобами медичного призначення чи технічними та іншими засобами для людей з інвалідністю. Все-таки має бути певна централізована державна бюджетна програма, не з місцевих бюджетів. На жаль, не кожне місто може дозволити собі ці кошти. Втім, знаєте, щоб МОЗ про це знав, має все-таки запрацювати облік кількості постраждалих. В нашому звіті ми зображаємо, що моніторингова місія ООН наводить одні цифри, державна статистика – інші, навіть інформація, надана одним і тим самим відомством ОДА у різні періоди може різнитися. Має запрацювати систематичний облік, тоді МОЗ розумітиме, про які суми йде мова.  

 МОЗ мало б переглянути порядок забезпечення засобами медичного призначення для людей з інвалідністю, вважає Богдан Мойса / УНІАН

У звіті ви зазначаєте про необхідність створити реєстр поранених цивільних осіб. Яким він має бути, можливо, маєте модель, на яку варто орієнтуватися?

Швидше за все, мав би бути реєстр осіб з інвалідністю, отриманою внаслідок війни. Тобто тих, хто отримав цей статус – і комбатантів, і цивільних. Разом з тим, є група людей, які набули порушень здоров’я, але не встановили інвалідність. Вони теж, очевидно, мали б потрапити до цього реєстру, бо якийсь захист для них має бути. 

Я так розумію, що ці люди не встановили інвалідність через певні перешкоди. У звіті ви їх зазначаєте чимало…  

Так, різні є перешкоди. Це ж людина має потрапити до лікарні, пройти всі медичні обстеження, приїхати ще раз на медико-соціально експертну комісію. А це кілька днів. У нас є випадок, коли матір доглядає дітей, яких нема з ким залишити. Або люди не працюють, проживають на лінії зіткнення (наприклад, селище Золоте), а для оформлення документів для них найближчий варіант – поїхати до Лисичанська. А люди можуть просто не мати коштів на цю поїздку.

На жаль, є випадки, коли група інвалідності встановлюється людині лише за фактом одного поранення. У одного з респондентів було поранено  плече, а осколками – внутрішні органи. Так от, група інвалідності йому була встановлена лише за фактом пораненого плеча. Але раніше чоловік не знав, що повинні враховувати різні захворювання, а потім уже не мав сил знову звертатися та проходити процедуру. Такі групи перешкод людей знесилюють.

В організаціях, що об’єднують цивільних осіб, нам розповідали про випадки, коли лікарі просто відмовляють постраждалих від встановлення інвалідності: «Для чого вам ця група, нічого вона не дасть, тільки витратите час та зусилля...». А людина, яка до цього не мала справ із соціальним захистом чи з органами охорони здоров’я, навіть не знає, куди їй тепер йти.

Також деякі респонденти зазначали, що їм пропонували фінансово стимулювати лікарів, що готували документи, і органи МСЕК. Ледь не від п’яти тисяч гривень йдуть суми... «Лікар попередньо писала діагноз, за яким групу могли не встановити», – говорила одна з респонденток.

Процитую іншу вашу респондентку: «Через поранення ступні необхідне було спеціальне ортопедичне взуття. На підприємстві, яке його виготовляє, сказали, що у них є взуття за стандартом, а індивідуального зробити не можуть. Ми звернулись до Мінсоцполітики, щоб вони посприяли. Вони лише сказали, що про проблему знають». В питаннях реабілітації це поширена ситуація, коли можновладці знають проблему, але тільки, умовно кажучи, знизують плечима?

Ми обговорювали ці питання, представники міністерства зазначають, мовляв, є різні підприємства. Тобто, можливо, саме на тому підприємстві, куди зверталася респондентка, потрібного не було, треба звертатися до інших підприємств. Але мені здається, що це має бути завдання органів соціального захисту, які мали б зорієнтувати людину, позбавивши додаткового стресу, де шукати те, що потрібно. Можливо, варто поширити протезування за кордоном на цивільних осіб.

До речі, за деякі технічні засоби реабілітації зараз особа може отримати компенсацію. Тобто, вона сама придбає засіб, а потім держава компенсує. Але це не стосується протезування. Крім того, цей механізм тільки-тільки напрацьовується і важко говорити, успішний він чи ні. Але, напевно, ми маємо до цього прийти.

За деякі технічні засоби реабілітації постраждалі від бойових дій можуть отримати компенсацію, нагадав експерт / УНІАН

Чи були в нашій країні випадки судових позовів від постраждалих на війні осіб, яким не встановили інвалідність, попри законні підстави?

Юристи Гельсінської спілки з прав людини ведуть кілька справ, пов’язаних із компенсацією за втрачене здоров’я внаслідок збройного конфлікту. На жаль, швидше за все, ці справи підуть до Європейського суду з прав людини. Бо у нас в країні цього механізму компенсації немає. Поки суди йдуть з приводу того, як знайти цей спосіб. Справ щодо не встановленої групи інвалідності серед нашої практики не було. 

Тоді питання щодо справпро втрачене здоров’я. Чи бачите ви тут певну прогалину для можливих маніпуляцій та зловживань задля компенсації? Адже у нас півтора мільйона внутрішньо переміщених осіб, фактично, всі можуть претендувати на компенсацію через втрату здоровя внаслідок стресу.

Насправді, щодо компенсації, тут може бути кілька випадків постраждалих. Якщо житло зруйноване, тобто людина не за своїм вибором змінила місце проживання – їй немає куди повернутися. І тут не повинно бути певних маніпуляцій. Щодо компенсації за втрачене здоров’я, то в наших справах мова йде за фактом поранення. Наприклад, один із респондентів працював на залізниці біля міста Дебальцеве, отримав поранення, коли перебував у локомотиві. Втім, залізниця не підтвердила, що він на той час працював на підприємстві. Знову ж таки, чи є тут маніпуляція [з його боку]? Я не певен, насправді. 

Стосовно можливих маніпуляцій, про втрату здоров’я внаслідок стресу... Зараз, напевно, важко таке буде довести, бо немає якоїсь затвердженої методики.

Хочу зауважити, що у нас є випадки, коли респонденти просто хотіли отримати психологічну допомогу, без встановлення групи інвалідності. А соціальні служби їм відмовляли. Наприклад, зі слів однієї респондентки, аргументували так: «Це у вас хвороба за віком». Ця жінка зі Сніжного, переїхала до Павлограда. Почався стрес, боліла голова, памороки, діабет... Вона намагалася звернутися до лікарів, до органів медико-соціально експертної комісії, інвалідність їй не встановили. Далі пішла до соціальних служб за психологічною допомогою, їй відмовили. Можливо, вона усно звернулася, бо люди, на жаль, не часто звертаються письмово, тому потім і довести щось важко. Але в неї зараз ситуація ще гірша стала. Сама є незрячою, живе у модульному містечку, де зараз підіймають плату. При чому, зі слів місцевої ради, підіймають тому, що певна частина мешканців цього містечка не платить.

Богдан Мойса розповів про випадки, коли постраждалі від бойових дій просто хотіли отримати психологічну допомогу, а соціальні служби їм відмовляли / УНІАН

Підкреслю, що насправді, не йдеться виключно про постраждалу цивільну особу. За ідеєю, будь-хто має право звернутися до центру соціально-психологічної допомоги, які мають саме надавати ці послуги.

Коли ми вже заговорили про психологічну реабілітацію…На сьогодні відомо про, на жаль, численні випадків суїцидів, вчинених ветеранами війни. Чи є така проблема серед постраждалого цивільного населення?

Під час підготовки звітів ми з цим не зустрічалися, але опосередковано люди говорять про такі випадки. Але, на жаль, так і є – психологічної допомоги цивільним постраждалим особам взагалі не надається.

Так, є реабілітаційні центри, куди органи соціального захисту надають направлення особам зі встановленою інвалідністю. Але що таке реабілітаційний центр – це як санаторно-курортне лікування (що для демобілізованих комбатантів, що для постраждалих цивільних осіб). Людина туди приїздить, перебуває певний час, ніби заспокоюється, їй справді стає легше, але потім повертається назад. А психологічної допомоги за місцем проживання і психологічної допомоги сім'ї немає. Діти, батьки, рідні часто не знають, як допомогти постраждалій особі. Ні одна, ні інша сторона не знають, що з цим робити. Якби психологічна допомога надавалася за місцем проживання, фахівці працювали б з людиною та її сім'єю, знали б, які слова мають знайти рідні, щоб зняти загострення. 

Так, в окремих містах є волонтерські організації, які надають психологічну допомогу (наприклад, в місті Щастя). Але наскільки вдало вони це роблять, ми не можемо зараз говорити. Знову ж таки, це місто Щастя. А як бути тим, хто проживає в селищі Золоте, Попасне.

Люди часто розповідають, мовляв, треба думати, де заробити, немає часу думати про себе. Але через психологічне навантаження важко шукати якісь можливості.

Якою має бути ефективна психологічна допомога за місцем проживання? Це має бути національна мережа фахівців чи місцеві ради мають з цим питанням визначатися?

Місцеві ради можуть оцінити потребу, бо знають, скільки у них людей на рівні громади можуть потребувати допомоги. Або скільки загалом є постраждалих цивільних осіб чи колишніх комбатантів, навіть якщо вони не сказали про потребу допомоги. Втім, на національному рівні формуються програми, визначається кількість необхідних фахівців, має бути система підготовки психологів. На жаль, рівень підготовки психологів теж потребує поліпшення. Це має бути не просто пересічний психолог, а людина, яка розуміє, чи потрібна допомога, яка, як її надати.

Мова йде не лише про психологічну допомогу за місцем проживання. Так само важлива фізична реабілітація. Наприклад, особу після травми виписали з лікарні, надали якийсь допоміжний засіб, але хто допоможе їй навчитися ним користуватися? Хто навчить людину та її сім'ю, як прилаштувати будинок, щоб комфортно себе почувати? Тобто, має бути кілька напрямків роботи в цій довготривалій реабілітації, яка готує постраждалу особу до подальшого життя.  

Мені все це важко уявити в «сірій зоні». Як допомагати з реабілітацією людям, що залишаються там?

Формально, зараз деякі центри реабілітації осіб з інвалідністю, наприклад, у населеному пункті Попасне, говорять про те, що у них є кабінети в селищі Золоте. Чи вони працюють, невідомо. Але такий спосіб, можливо, був и прийнятним. Щоб постраждалі особи могли приїхати до найближчого населеного пункту, де були б фахівці. Або навпаки, щоб фахівці приїздили до людей, створити якісь центри. Я розумію, що є певні ризики. Проблема ще й в тому, що військово-цивільні адміністрації рівня району навіть не володіють ситуацією, які соціальні послуги отримують люди. Вони вважають, рівень вищий цим питанням опікується.

Мешканці тимчасово окупованих територій також могли би користуватися допомогою фахівців у центрах в «сірій зоні»?

Звичайно. Знаєте, на жаль, мешканці окупованих територій навіть не підлягають соціальному захисту. Ті, які були поранені після першого грудня 2014, та проживають на тимчасово окупованій території, не можуть отримати статус особи з інвалідністю.

 Богдан Мойса розровів, що мешканці окупованих територій, на жаль, навіть не підлягають соціальному захисту / УНІАН

Згідно з вашим дослідженням, у нас чималі проблеми з інформуванням постраждалих про можливості отримання реабілітаційних послуг – майже ніхто з ваших респондентів, як серед цивільних осіб, так і серед військових, не отримував інформацію від лікарів. Які ваші пояснення цьому?

Може бути кілька пояснень. Якщо поранення було отримане під час активних бойових дій, коли була чимала кількість постраждалих людей, то на першому етапу в госпіталі могли нічого про це не повідомити. А от чому інформування не було на етапі амбулаторного лікування, мені важко сказати.

Закон «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» говорить про те, що реабілітацію можуть отримати особи, яким вже встановлено інвалідність. Втім, до цього встановлення, відповідно, має пройти час. У нас був респондент, який протягом двох років проходив медико-соціальну експертну комісію. Тобто, протягом цього часу особа не могла отримати ані допоміжних засобів, ані фізичної реабілітації...

Як інформування про можливості отримання реабілітаційних послуг мало б виглядати в теорії: коли особа проходить стаціонарне лікування після набуття травми (незалежно від причини травми) з нею спілкується так звана мультидисциплінарна команда. Це лікар чи кілька лікарів, соціальний працівник, можливо, психолог. Адже реабілітація – це двосторонній процес. Лікар має рекомендувати, а людина має ставити перед собою ціль – чого вона має досягти за певний період реабілітації. І ось ця команда під час стаціонарного лікування має інформувати постраждалу особу про те, яку вона може отримати допомогу (на стаціонарі, повернувшись за місцем проживання), рекомендувати щось,  залежно від рівня реабілітаційних послуг. Сьогодні у нас цього не має. Якщо стаціонарі в лікарні, можливо, ще будуть якісь реабілітаційні відділення, то потім – нічого.

Крім того, сьогодні лікарі нерідко можуть навіть не знати, хто може допомогти постраждалій особі. Тому, в більшості випадків, пропонують реабілітаційні послуги вже тільки тоді, коли встановлюється група інвалідності. А насправді надання реабілітаційних послуг варто розділити зі встановленням інвалідності. Бо це різні процеси, які не повинні залежати один від одного, адже чим більше часу після травми проходить, тим наслідки стають більш невідворотними.

Надання реабілітаційних послуг постраждалим від бойових дій варто розділити зі встановленням інвалідності, переконаний експерт / УНІАН

На початку розмови ви окреслили процедуру встановлення групи інвалідності внаслідок поранення. А якщо мова йде про втрату здоровя через психологічний стрес. Порадьте людям, до кого їм звертатися, на який закон посилатися, щоб претендувати на якусь допомогу. Щоб їм не сказали, як вашій респондентці: «У вас це вікове».

По-перше, у нас є Порядок проведення соціальної реабілітації осіб, які постраждали від терористичних актів. Прийнятий у 2004, хоча, на жаль, нині практично не працює. У нас є Закон України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні». Якщо  людині встановили інвалідність, то складається індивідуальна програма реабілітації. Програму формують органи медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії для дітей до 18-ти років. Якщо ж не встановили інвалідність, але є захворювання, то такі особи можуть звернутися до Центрів соціально психологічної допомоги.

Можуть звертатися як цивільні особи, так і ветерани війни?

Так. Просто для демобілізованих учасників бойових дій, ніби, є програма реабілітації. Але ви знаєте, більшість областей, де є такі центри, повідомляють, що по допомогу до центрів постраждалі особи не звертаються. Однак, питання та загалом інша справа - чи пропонували? Люди ж не знають про свої можливості.

Я вже не говорю про те, чи спроможні самі центри соціально-психологічної допомоги відповідати сучасним викликам. До 2014 року вони працювали з однією ситуацією (могли бути певні стихійні лиха чи надзвичайні ситуації), а тепер від психологів вимагається зовсім інше. При цьому, в багатьох областях фахівці проходили лише кілька днів тренінги. Ба більше, типове положення про центр соціально-психологічної допомоги містить обмеження щодо користування їхніми послугами особами зі складними порушеннями здоров’я.

Втім, принаймні на сьогодні така структура є.  І туди можна звертатися.

Також, з позиції Мінсоцполітики, такі особи можуть отримувати послуги у територіальних центрах соціального обслуговування. Однак сумніваюся, що територіальні центри зможуть надати послуги психологічної допомоги. До речі, тільки одна респондентка нам розповіла, що мер її міста запропонував оплатити послуги психолога, а вона вже мала знайти, хто наддасть допомогу.

Які принципові законодавчі зміни нам потрібні для формування працюючої системи надання реабілітаційних послуг «жертвам війни»?

У 2015 році у нас в Україні працювала Оціночна місія Всесвітньої організації охорони здоров'я. Вона надала свій висновок, згідно з яким, українська система реабілітації потребує змін (до речі, багато наших експертів взагалі говорять, що її немає). Крім того, ми імплементуємо Міжнародну класифікацію функціонування, обмеження життєдіяльності та здоров'я в українську реабілітацію.

Про що має вестися мова? Реабілітаційні послуги мають отримувати всі, незалежно від того, встановлено людині інвалідність чи, формально, ні. Якщо з певних причин особа набула порушень здоров'я, вона має одразу претендувати на певні реабілітаційні послуги. Тобто, треба внести певні зміни в Закон «Про реабілітацію осіб з інвалідністю».

Також має бути одна уніфікована система реабілітації, тоді як, умови її отримання можуть бути різні. Реабілітація має працювати від часу набуття порушення здоров'я – звернулася особа за допомогою - одразу має працювати система реабілітації – до довготривалого рівня. Тобто, коли особа виписується з лікарні, повертається додому, і фахівець зможе надати допомогу і їй, і сім'ї.  

Імплементація цих кроків є тривалим процесом. Адже це і про підготовку фахівців з реабілітації, і про те, як включити реабілітацію в реформу охорони здоров'я, в реформу соціальних послуг, про те, як будуть виглядати реабілітаційні послуги, наприклад, на рівнях охорони здоров'я, чи входитимуть в гарантований пакет. Як надаватимуться реабілітаційні послуги за місцем проживання, зважаючи на те, що наприклад, базові соціальні послуги надаватимуться на рівні громади, хто за це відповідатиме.

В дослідженні в переліку рекомендацій до парламенту, пропонується відмовитися від використання у ст. 4 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» формулювання «у разі скоєння ними кримінального правопорушення» щодо забезпечення постраждалих внаслідок збройного конфлікту осіб реабілітаційними послугами та засобами. Поясніть, чому, на вашу думку, це принципова норма?

В ст.4 мова йде про те, хто може користуватися реабілітаційними послугами. У 2014 році цю статтю було доповнено категоріями осіб, які могли потребувати реабілітаційних послуг внаслідок проведення антитерористичної операції. Починаючи від учасників АТО, закінчуючи мирними громадянами. Однак, йде приписка «якщо такими особами не вчинено кримінальних правопорушень…».

Ця норма взагалі не повинна тут бути, кого б це не стосувалося. Бо в іншому випадку, це виглядатиме як непропорційне порушення прав. Отримання послуг із реабілітації не повинно залежати від інших обставин особи, яка таких послуг потребує. Адже особи з інвалідністю, які утримуються у закладах виконання покарань, не позбавлені засобів реабілітації.

Узагальніть своє бачення щодо системи реабілітаційних послуг, якою вона має бути, і який шанс в короткостроковій перспективі цього досягнути?

Кілька місяців тому Міністерство охорони здоров'я анонсувало проект концепції зміни системи реабілітації. На жаль, поки що його не була оприлюднено, і ми не можемо говорити про те, як ця система виглядатиме. Напевно, вона дещо поліпшить ситуацію. Але чи змінить кардинально, важко говорити.

Кілька місяців тому МОЗ анонсувало проект концепції зміни системи реабілітації, зазначив експерт / УНІАН

Тому частина наших рекомендацій стосується загалом зміни системи реабілітації. Найбільший пріоритет – включення всіх груп постраждалого населення до системи реабілітації. Так, ми розуміємо, що систему реабілітації слід змінювати, і це довготривалий процес. Але зараз важливо, щоб принаймні якийсь набір послуг отримали люди, які до цього нічого не отримували.

Ба більше, наприклад внутрішньо переміщені особи, які орендуючи житло, змушені обирати – або платити за оренду, або за лікарські засоби чи інші життєво необхідні послуги.

Розраховуємо, що Міністерство не буде зволікати з оприлюдненням цієї концепції, і ми зможемо вже далі говорити про те, як виглядатиме система реабілітації.  Без сумніву, вона має бути спільною для всіх. Однак, має бути певне розуміння того, що є люди, які мешкають на лінії розмежування і потребують цих послуг. Є переміщені особи, є ті, кому формально, встановлена інвалідність, але і  ті, кому не встановлена, але вони теж потребують послуг реабілітації. І саме тут мають бути певні виписані речі, в який спосіб ці послуги мають надаватися.

Ірина Шевченко

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter