Українці, ну, супер емоційна нація. Ми завжди гостро реагуємо на несправедливість, вибухаємо, сперечаємось, з’ясовуємо - і в цьому також є наша сила, закладена історично. Проте під час війни кожен зайвий крик може коштувати занадто багато. Іноді - життя.
Ми усі живемо у стані війни, і вся наша колективна психіка працює, як зведений механізм/курок. Ми всі постійно у стані стресового збудження, до якого ніколи ніхто не звикне ні за який двадцять один день. Саме тому мозок шукає розрядку у вигляді контролю, дії чи визнання.
І тут соцмережі стають полем бою не тільки за безпосередньо думки, а й за короткий дофамін. Тобто пост, лайк чи гнівний коментар дають мозку відчуття "я не безсилий, мене бачать, я - крутий, я - можу, я - існую".
Але одна справа, коли цей рух гормонів спрямований на ворога, а інша, коли на своїх - наше інформаційне поле стає уразливим.
Саме тому "український срач" перетворився на нашу перлину – нашу форму комунікації, яка виросла історично.
Адже, поки десь там у московії щось вирішували, тут, на козацьких радах, громадських зборах і гучних суперечках проблеми розв’язувались нагально. Це також бува наш спосіб виживати без сильної держави.
Отже, сучасний "соцмережевий срач" - це не щось штучне, це просто прояв нашої давньої історичної демократії.
Проте в сучасному світі він поступово перетворюється на інше - емоційний хаос, який легко використати проти нас самих, або можливість зробити його зброєю допомоги. Згадаймо недавню історію, коли публічний гнів допомагав.
Це і Майдан 2013–2014 років, де колективний гнів став енергією дії. Соцмережі спрацювали як поле для мобілізації до цієї дії. Це був скоординований сплеск, спрямований проти системного ворога.
Це і волонтерський рух 2022 року, коли гнів і безсилля після російського вторгнення перетворились на збори, допомогу, дрони….
Тобто, це конструктивна форма емоції. Адже у цих випадках хайп працював на солідарність. Він з’єднував, а не роз’єднував.
Водночас є і "негативні" наслідки, коли хайп перетворювався на зброю проти нас. Саме він роз’єднав УНР та ЗУНР – поки українські лідери сперечались, хто головний, поляки й більшовики ділили територію. Політичні "срачі" сторічної давнини коштували нам державності.
Саме він працює в сучасній війні – ворожі ІПСО системно підживлюють внутрішні скандали. Алгоритми соцмереж підхоплюють конфлікти, адже емоції агресії продають легко і швидко. І поки суспільство свариться, ворог отримує безкоштовну рекламу.
Таким чином, коли ми годинами читаємо токсичні пости, ми програмуємо мозок на безсилля. І навпаки: коли фокус спрямований на дію, мозок формує нейронні зв’язки виживання, а не саморуйнування.
Тому варто запам’ятати:
• не все, що викликає емоцію, варте вашої реакції. Якщо це не допомагає фронту, а лише розпалює — це маніпуляція;
• лайк - це не дія. Це лише короткий сигнал належності і того, що "я - є". Дія - це донат, допомога, робота, навчання, підтримка;
• тиша іноді стратегічніша за коментар.
"Срач" - це не щось погане, це частина нашої історії. Але хайп на будь-якій темі не має ставати нашою зброєю проти самих себе. Бо переможе не той, хто голосніший, а той, хто зваженіший і точніше тримає фокус на справді важливому.
