Підпишіться на нас в Google
За останні 320 мільйонів років Земля могла пережити кілька епізодів швидкого зміщення полюсів, причому найбільш яскраво виражені ознаки цього явища спостерігалися в юрському та крейдяному періодах. Про це пише The Brighter Side of News.
У своєму новому дослідженні вчені проаналізували закономірності затоплення та зсуву континентів, спричинені зміщенням твердої поверхні Землі відносно осі обертання. Отримані результати підтверджують наявність швидких подій, що відбулися приблизно 150–140 мільйонів років тому та 100–90 мільйонів років тому, одночасно спростовуючи уявлення про те, що справжнє зміщення полюсів завжди було незначним або відбувалося вкрай повільно.
У виданні зазначили, що географічні полюси Землі можуть здаватися постійними в людських часових масштабах, однак тверда оболонка планети не завжди залишалася нерухомою відносно осі обертання. Нове дослідження показує, що за останні 320 мільйонів років земна кора та мантія пережили кілька епізодів відносно швидкої переорієнтації.
Загалом вчені виявили чотири інтервали зі статистично значущими сигналами, що узгоджуються зі швидким справжнім зміщенням полюсів. Найбільш переконливі докази були виявлені в період приблизно від 150 до 140 мільйонів років тому, а також у період від 100 до 90 мільйонів років тому.
У виданні додали, що більшість реконструкцій справжнього полярного блукання ґрунтується на палеомагнетизмі. Магнітні мінерали можуть зберігати напрямок стародавнього магнітного поля Землі, що дозволяє вченим оцінити, де колись розташовувався той чи інший континент відносно полюсів.
Однак для інтерпретації цих даних необхідно відокремити переорієнтацію всієї Землі від звичайного руху тектонічних плит. Системи відліку, прив’язані до гарячих точок, можуть допомогти, але самі гарячі точки переміщуються, і надійні сліди стають рідкісними в більш віддаленому геологічному минулому. Натомість вчені звернулися до рівня моря.
Коли починається справжнє зміщення полюсів, тверда частина Землі зміщується відносно своєї обертальної опуклості. Океани можуть реагувати на це майже миттєво, тоді як мантії та літосфері потрібно більше часу, щоб змінити свою форму.
Ця невідповідність створює характерну глобальну картину. У деяких континентальних регіонах спостерігається відносне підвищення рівня моря та затоплення, тоді як в інших регіонах – зниження рівня моря та оголення суші.
Реконструкція періоду тривалістю 320 мільйонів років
Вчені реконструювали період тривалістю 320 мільйонів років, проаналізувавши глобальні карти, на яких з інтервалом у 10 мільйонів років зазначалося, які континентальні області були затоплені або оголилися. Порівнюючи одну карту з іншою, вони виявили місця, де море проникало на континенти, та місця, де вода відступала.
Потім за допомогою логістичної регресії дослідники перевірили, чи відповідають ці картини затоплення геометрії, очікуваної при справжньому зміщенні полюсів. Цей метод шукає просторову картину, а не спирається на абсолютний розмір зміни рівня моря.
Виходячи з результатів раніше проведеного фізичного моделювання, закономірності, видимі на картах з роздільною здатністю в 10 мільйонів років, загалом припускають швидкість справжнього зміщення полюсів не менше 0,6 градуса за мільйон років. Тому дослідники класифікували виявлені події як швидкі за геологічними мірками.
За словами дослідників, чотири інтервали перевищили статистичний поріг дослідження: 200–190 мільйонів років тому, 150–140 мільйонів років тому, 100–90 мільйонів років тому та 30–20 мільйонів років тому.
Найсильніший сигнал проявився в період від 150 до 140 мільйонів років тому, що охоплює пізній юрський період і початок крейдяного періоду. Характер затоплення свідчив про підняття рівня моря в деяких частинах Південної Америки, Антарктиди та Східної Азії, тоді як на південному заході Північної Америки, у Західній Європі та на сході Австралії спостерігалося відступання моря.
Вчені реконструювали переорієнтацію за годинниковою стрілкою навколо осі, розташованої приблизно на 58 градусів східної довготи. Цей інтервал точно збігається з результатами незалежних досліджень, у яких на основі палеомагнітних вимірювань і реконструкцій тектонічних плит було висунуто припущення про великий епізод справжнього полярного зсуву в юрському періоді.
Другий сильний сигнал спостерігався між 100 і 90 мільйонами років тому. У Південній Америці, західній та південній Африці, а також у Східній Азії відзначалося повсюдне відступання моря, тоді як на більшій частині території Північної Америки та Європи спостерігалося його просування.
Модель, що найкраще відповідала даним, вказувала на обертання в протилежному напрямку навколо осі, розташованої приблизно на 53 градусах східної довготи.
Крім того, сигнал раннього юрського періоду, що відноситься до періоду від 200 до 190 мільйонів років тому, був статистично значущим, але лише незначною мірою. Його відповідність спостережуваній картині затоплень була порівняно слабкою, що змусило вчених поставитися до нього з обережністю.
Можлива подія, що сталася між 30 і 20 мільйонами років тому, також була слабшою, ніж два основні приклади мезозойського періоду.
Аналіз показав, що протягом більшої частини кайнозою доказів швидкого справжнього полярного зсуву, виявляємого за даної часової роздільної здатності, практично не виявлено. Дослідження також не виявило значущих сигналів у пізньому кам’яновугільному та пермському періодах, які б підтверджували ідею про те, що справжнє полярне зміщення було основною причиною швидкого руху Пангеї на північ.
Озеро площею з Францію раптово зникло 8400 років тому
Нагадаємо, що значна частина Північної Америки 13 тисяч років тому була прихована під водами гігантського водоймища, відомого сьогодні як озеро Агассіс. Однак коли зруйнувалися величезні льодові масиви, вода з озера стрімко зникла.
Озеро Агассіс існувало приблизно 8400 років тому, коли льодові перепони остаточно зруйнувалися, і знову відбувся стрімкий скид колосальних обсягів води в Північний Льодовитий океан. Це призвело до підвищення рівня Світового океану на 2,8 м за один рік і затоплення великих територій.
