Хто платитиме пенсії приватним підприємцям?

Платники єдиного податку покірно відстібають по сто гривень мзди в день для адміністрації ринку, але щиро вважають, що 213 гривень пенсійного внеску – це свавілля і грабіж...

Підприємці, які на єдиному податку, покірно відстібають по сто гривень мзди в день для адміністрації ринку, але щиро вважають, що 213 гривень пенсійного внеску – це свавілля і грабіж.

Оподаткування малого і середнього бізнесу – делікатна річ, непродумане поводження з якою може вивести на вулиці і під Верховну Раду тисячі підприємців, як це було недавно у випадку спроби замінити ринковий збір ринковим оброком. Кожен, хто спробує поставити під сумнів існуючу систему, ризикує бути зарахованим щонайменше у вороги народу. Всі спроби реформувати спрощену систему відразу зустрічають  відмінно організований опір. Ті, хто платять єдиний податок,– це українські французи: вони зметуть будь-який законопроект, який хоч в чомусь робить замах на зону їх податкової недоступності. Нашим анемічним профспілкам – офіційним і неофіційним – слід було б пройти тренінг у асоціацій малого і середнього бізнесу, щоб навчитися азам лобіювання і торпедування.

Спрощена система оподаткування введена в Україні кучмівським указом 1998 року і зазнала з тих пір хіба що декількох непринципових змін. На перших порах вона безумовно була прогресивною, дозволила витягнути з тіні малий бізнес, цивілізувала деякою міроюі відносини між дрібними підприємцями і податковою службою і навіть поповнила бюджет – на два мільярди гривень в 2008 році (286 млн. грн. надійшло від фіксованого податку і 1 млрд. 854 млн. від єдиного податку – ці цифри без урахування «відщеплень» до соціальних фондів).

Але було б наївно чекати, що можливостями системи, спочатку сконструйованої для дійсно малого і середнього бізнесу, не скористаються інші структури для легітимізації відходу від багатомільйонних податків. Наприклад, секретом Полішинеля є те, що

– чи не всі власники маршрутів, які щовечора збирають з водіїв центнери готівки, є платниками єдиного податку і щомісячно справно сплачують в скарбницю... 200 гривень;

– податківці в приватних розмовах не приховують, що бували випадки, коли на єдиному податку працювали... мережі супермаркетів;

– через юристів, ріелторів (у недавні часи) і особливо нотаріусів прокручуються і легалізовуються величезні суми, але вони сплачують (в кращому разі) до бюджету всі ті ж 200 гривень;

– на тих же 200 гривнях працюють станції технічного обслуговування автомобілів і т.д.

Та і інфляція давно вже знецінила колишню вартість 20–200 грн. – вилку фіксованого податку. Недавні спроби хоч якось оптимізувати спрощену систему оподаткування можна звести до трьох:

1) короткочасна поразка в правах підприємців, які на єдиному податку, – платників ПДВ з подальшим відновленням статус-кво;

2) зміна бази встановлення ринкового збору, виходячи з фізичної площі торгового місця;

3) вимога до платників фіксованого податку сплачувати мінімальний страховий внесок, щоб заробити мінімальну пенсію.

Всі три ініціативи спровокували демонстрації, прямі включення на ток-шоу і, переважно, гнівні коментарі, які засуджують урядові наміри. Доля перших двох пропозиції фактично вирішена – перша відкликана, а другій не судиться подолати бар`єр другого читання закопроекту про місцеві податки і збори. Тому розглянемо ближче третю пропозицію, оскільки вона теж оголошена неприйнятною. Об цю пропозицію у ВР теж ламатимуться списи – під час розгляду у другому читанні законопроекту 3856  про внесення змін до пенсійного законодавства. Серед інших новацій, законопроектом запропоновано:

«Встановити фіксований розмір страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування для фізичних осіб – суб`єктів підприємницької діяльності, які вибрали особливий спосіб оподаткування (фіксований податок, єдиний податок), і членів сімей фізичних осіб, які беруть участь в здійсненні підприємницької діяльності, в сумі мінімального розміру внеску за кожну особу з урахуванням частини фіксованого або єдиного податку, яка переказана до Пенсійного фонду України. Порядок і терміни сплати страхових внесків, а також порядок зарахування частини фіксованого і єдиного податку, встановлюються Кабінетом Міністрів України».

Ця пропозиція апріорі оголошена підвищенням податкового тягаря на малий бізнес і посяганням на спрощену систему. Але дозвольте запитати критиків, а чи можливо претендувати хоч б на мінімальну пенсію (498 грн.), сплачуючи при цьому до Пенсійного фонду від 8,4 грн. в місяць (це ті підприємці, яким поставлений 20-гривневий податок) до максимум 84 грн. (платники 200 грн.)? Хто виплачуватиме різницю? Не зараз (не всі ж 1,5 млн. платників фіксованого податку відразу виходять на пенсію), але потім? Дійною коровою ПФ до недавніх пір був держбюджет, та і той зійшов нанівець. Дірка ПФ виткана з багатьох невідповідностей – і в т.ч. між внесками, який робить на пенсійне забезпечення малий бізнес, і тими пенсійними виплатами, на які вони претендують. Без перебільшення можна сказати – ті п`ять мільярдів доларів, які Україна з протягнутою рукою шукає по всьому світу, покликані закрити всі ці дірки, в т.ч. і дірку Пенсійного фонду. Отже влізатимемо в борги, але не доторкатимемося до наших священних корів – зокрема спрощеної системи оподаткування?

Чи 213 гривень – розрахункова сума мінімального страхового внеску(35,2% від мінімальної зарплати в 605 грн.) – це непомірна сума для бізнесмена середньої руки, щоб відкласти собі на пенсію? Платники єдиного податку покірно відстібають по сто гривень мзди в день для адміністрації ринку, але щиро вважають, що 213 гривень пенсійного внеску – це свавілля і грабіж.

Такий у нас менталітет – сплачуючи від сили 84 гривні в ПФ і претендуючи, як мінімум, на 498, ми віруємо у те, що більше і не треба. З ряду причин: а) інше все одно розікрадуть, б) до пенсії не доживемо все одно і в) у будь-якому випадку держава нас зобов`язана забезпечити хоч якоюсь пенсією. Ми і раніше не особливо вірили державі, а останні події і зовсім не залишили каменя на камені від умовного суспільного договору між платником податків і державою: «я вам – податки, а ви мені – чесні суди, уважного чиновника і дороги без вибоїн».

Оскільки умови цього договору не виконуються, протест малого і середнього бізнесу серцем зрозуміти можна. А розумом доходиш до іншого – «моя хатина скраю» стає правилом виживання українців в умовах економічної кризи і чиновницької брехні.

Станіслав Голубенко

УНІАН в Google News