Найкращий вчитель України Артур Пройдаков: Ситуація з вакцинацією проти COVID-19 доводить, що медіаграмотність потрібно запроваджувати вже в школі

Найкращий вчитель України Артур Пройдаков в інтерв’ю УНІАН розповів, як хлопець з російськомовної Луганщини став "номером 1" в українській мові, які "фішки" використовує під час уроків та що потрібно робити, щоб заохотити і вчителів, і учнів до цікавого навчання.

У  жовтні національна премія Global Teacher Prize Ukraine оголосила ім’я найкращого учителя 2021 року - ним став 31-річний Артур Пройдаков, учитель української мови та літератури родом з Луганщини. Він - перший представник приватної школи серед п’яти переможців премії за попередні роки. Педагогічний шлях володаря вчительської "нобелівки" розпочався у Стаханові (з 2016 року – Кадіївка) Луганської області, зараз це тимчасово окупована територія. Спочатку вчителював у Стахановському педколеджі, потім загальноосвітніх школах №3 та №1 у місті Ромни (Сумська область). Зараз працює в приватній київській школі "Мідгард".

Найкращий вчитель України створив подкаст про українську літературу до ЗНО, який зібрав уже понад сто тисяч переглядів; веде Telegram-канал "ЗНО українська" та долучає учнів до адміністрування сторінки. Під його менторством школярі складають ЗНО на 190+ балів, а вже після першого року в університеті знаходять роботу в SMM або копірайтингу та мимоволі закохуються в сучасну українську літературу.

В інтерв’ю УНІАН Артур Пройдаков розповів, як хлопець з російськомовної Луганщини став "номером 1" в українській мові, у чому "фішка" його уроків та чому важливо викладати не лише шкільну програму, а й контекст.

Артур Пройдаков, учитель української мови та літератури родом з Луганщини, став переможцем премії Global Teacher Prize Ukraine / фото facebook.com/GlobalTeacherPrizeUkraine/

Ви народились у російськомовній родині на Луганщині, чому обрали саме українську мову та літературу у своїй педагогічній діяльності?

Я не знаю раціональної відповіді на це питання. Мені з дитинства подобалося українськомовне оточення. Навколо не було конкретних людей, які б спілкувалися українською, хіба бабуся говорила таким собі суржиком (вона родом з селища Ярмолинці під Ромнами на Сумщині, але все свідоме доросле життя провела на Донбасі). Але мені подобалася українська мова в ЗМІ: футбольні трансляції (мова футбольних коментаторів), українська музика, фільми. Чомусь мені це сприймалося майже як опозиція до повсюдної російськомовної культури.

Я ріс у той час, коли вдома постійно вмикалися РТР, ОРТ, Рен-ТВ, СТС. Вони працювали фоном і ніхто тоді навіть не замислювався, чому ми в Україні, а дивимося ці канали. Було цілком нормально, коли ми ввечері слухали новини про події на території Росії. Тому мимоволі ця російська ментальність була властива багатьом мешканцям тогочасного Стаханова. Напевно, навіть критично можу сказати, що на той час ніхто навколо на Луганщині не вирізняв Україну від Росії.

Другий момент: коли я дивився в дитинстві футбол, я починав розуміти, що з одного боку є "Динамо", "Шахтар", а з іншого – "Спартак", "ЦСКА". Я вболівав за наші українські команди: вони ж тут, поруч. Від цього пішло усвідомлення свого і якогось не чужого, але не свого. Не було агресивного ставлення. Було розуміння, що українське – своє, а російське – щось близьке, але не своє.

Мені подобалося сприймати своє і вивчати своє. Українська культура, українська література мене дуже сильно вразила і відіграла своє величезне значення.

2006-2008 роки – це часи пізнього Ющенка, коли стався якийсь бум українськості. Почався український дубляж, почали активно розкриватися історичні деталі, факти: заговорили про Голодомор, про Конотопську, Полтавську битви, почало з’являтися більше досліджень про ОУН-УПА (скандальна тема на той час). Мене це все цікавило, надихало, я хотів досліджувати, вивчати ці питання. Здавалося, якщо я піду працювати вчителем, то зможу з іншими про це говорити, зможу дискутувати, доносити цю інформацію. Власне тому я обрав цей шлях.

У 2007 році у Стаханові у мене був вибір: українська чи англійська філологія. Я навчався на Стахановському факультеті Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Якби поїхав до самого Луганська, то, напевно, обрав би подвійну спеціальність – і українську, і англійську філологію, бо там ця можливість була. Але я залишився у Стаханові, а там було два окремих напрямки, і я обрав українську філологію. Мені здавалося, що саме українська мова була затребуваною у моєму регіоні, вона набирала обертів, а людей, які знали українську, було не так багато.

У Стаханові тоді був культ технічних спеціальностей. Був такий стереотип: мужик – працюй руками, а не головою. Мовляв, коли людина йде працювати на завод, на шахту, тоді у неї є шанси на гідне життя, а якщо я йду на гуманітарну спеціальність, то прирікаю себе до не дуже матеріально забезпеченого життя… У мене в групі було 13 студентів-філологів, з них - троє хлопців. Ми були в меншості, але з іншого боку мали певні переваги.

Як сьогодні, на вашу думку, популяризувати українську мову, щоб наші вороги не мали приводів для обговорення "примусової українізації"?

Сьогодні українці мають максимально відходити від практики перегляду російського телебачення. Квоти у медіа працюють, але мені здається, що треба створювати якомога більше якісного україномовного контенту, і в Інтернеті зокрема. Поступово ця тенденція набирає обертів, але цей український контент треба популяризувати, про нього говорити. Старшокласники, у більшості, не знають про існування суспільно-політичних, освітніх каналів (наприклад, "Телебачення Торонто", "Ебаут" та ін). Але чим більше будемо дивитися українського, тим краще.

Крім того, зараз дуже круто запрацювали Мистецький арсенал, УКФ, Довженко-Центр. У Києві популяризація української культури працює. Треба підключати і маленькі міста, обласні, районні центри.

Кожен громадянин України на своєму місці має пропагувати український культурний продукт. Я, наприклад, як вчитель можу говорити про це на своїх уроках мови і літератури. Наприклад, шість років я працював у Ромнах на Сумщині. Там до бібліотеки приїжджали українські письменники, ми з учнями ходили на зустрічі з ними. Це була наша власна ініціатива. Тож у дітей є уявлення і про Кідрука, і про Кокотюху, і про братів Капранових.

І ще один момент - дуже важливо для збереження української мови не відступати назад. В історії було дуже багато "відкатів", коли закон ухвалювали, а тоді скасовували. Закон про українську мову, який набрав чинності в 2019 році, - це дійсно важливе здобуття і його важливо не втратити. Зараз дуже круто у сфері розваг, сфері надання послуг чути українську. Тому якщо ми не будемо відступати, то через років 10-20, за умов здійснення послідовної мовної політики, у нас не буде жодних проблем.

А як щодо паралельної заборони російського продукту?

Концерти Моргенштерна, Скриптоніта, Басти – це частина російської інтервенції в Україну. Звичайно, нам треба на законодавчому рівні обмежувати на нашій території російських культурних митців у режимі офлайн, якщо ми не можемо перекрити інтернет-ресурси. І в цьому ми з державними чиновниками маємо бути в одній команді: щоб і суспільство, і вчителі зокрема, говорили про це, а влада обмежувала, де необхідно.

Бо якось дивно, коли ми в школі говоримо, що є класна українська культура, українські виконавці, реп і так далі, а в цей час в Україну їде виступати російський виконавець, який пропагує інші цінності. Якщо хтось зараз почитає інтерв’ю і скаже, що я закликаю до обмежень, а люди хочуть бачити цих виконавців, відповім: не може бути такого, коли в часи війни хтось підтримує і гривнею, і морально культурний продукт країни-агресора.

Хтось писав, що "освіта – це фронт". Так от, мені здається, що Інтернет – це теж фронт. Російськомовний Tik-Tok, багато ресурсів на YouTube... Нам треба поступово з цим боротися. Принаймні ознайомлювати людей з українським контентом і його пропагувати, показувати, слухати, демонструвати. І, повторюся, дати час. Якщо буде така політика, як останні 7-8 років, то стане набагато легше.

І в державній, і в приватній школі я маю певну свободу у підходах до викладання. І з повагою ставлюся до шкіл, у яких я формувався як педагог / фото facebook.com/GlobalTeacherPrizeUkraine/

Ви починали свою педагогічну діяльність у державній школі. Зараз працюєте у приватній. Яка між ними різниця?

Я працював у державних загальноосвітніх школах №3 та №1 у місті Ромни, зараз працюю у Києві у приватній школі "Мідгард". Сказати, що є якась діаметрально протилежна різниця у викладанні – ні. І в державній, і в приватній школі я маю певну свободу у підходах до викладання. І з повагою ставлюся до шкіл, у яких я формувався як педагог. Але скажу так: робота у приватній школі - це про інновацію, по автономність.

Тут, мені здається, учителі ідуть на роботу, чудово усвідомлюючи, що вони мають робити, як вони це мають робити і що вони за це отримають. У приватній школі без проблем можуть обговорюватися фінансові питання, питання грошових покарань чи преміювань. Педагоги не бояться про це говорити з адміністрацією. Загалом, з будь-яких питань легко можна говорити з керівництвом.

У держаній школі ця тема - табу. Там привіталися з адміністрацією, і все, краще зайвий раз не заходити, не спілкуватися, не привертати до себе уваги.

Крім того, у державній школі дуже великий акцент на бюрократичних процесах: час на заповнення учительської документації (паспорти кабінетів, плани виховної роботи тощо), педради, засідання методоб’єднань, журнали, у яких не дай боже зробити якісь виправлення... У приватній школі цього всього менше. Ми працюємо з електронними журналами, паперових звітів у нас ніхто не вимагає.

І для проведення крутого уроку вчителю не потрібно багато чого забезпечувати самостійно…

Насправді у державній школі спочатку не дуже довірливо ставляться до якихось інновацій. Врешті їх приймають, але потрібен час, потрібно перебороти якісь стереотипи. Та сама реформа НУШ досі зустрічає опір серед певних освітян.

Я пам’ятаю, як ми з колегами ходили на різні тренінги і нам показували, як можна використовувати гаджети на уроках, але у деяких учителів це викликало реакцію: "Та що ж вони (діти) будуть знати з тими гаджетами!", "Не треба ті гаджети, треба вчити писати, міркувати"... Тобто є недовіра до чогось нового.

Натомість у приватній школі легше імплементувати щось нове. Ти щось побачив, підглянув в інтернеті або щось вигадав – ти це легко запроваджуєш. Говориш колегам, що це круто, говориш адміністрації, що ти це спробував і це виходить. Тобі кажуть "окей", працюй далі, розказуй іншим: хтось починає працювати так само, хтось ні, але однозначно легше. У тебе є "зелене світло" абсолютно на все!

У приватній школі позиція вчителя – це не диктатор, який "я сказав, так і буде". У приватній школі вчитель – як ментор, людина, яка комунікує, підказує та пояснює, як щось зробити краще. Ми намагаємося робити так, щоб учень був партнером при проведенні уроку, співтворцем, максимально враховуємо його інтереси.

У державній школі теж це враховується, робиться усе, щоб учневі було цікаво на уроці, але це, на жаль, не має системного характеру. Інколи це зводиться просто до вичитування програми, без урахування якихось особистісних інтересів дитини. А інколи, на жаль, залишається уявлення, що слово вчителя закон, а учень – пасивний сприймач інформації.

Чи можна сказати, що державна школа має брати приклад з приватної?

В якомусь аспекті – так. Але мова не про те, що приватна школа має фінансовий ресурс, якого у державної школи немає. Я б сказав, що можна брати приклад не в плані матеріальному, а в плані підходів до навчання. Адже приватна школа не боїться експериментувати, радо приймає досвід інших шкіл, інших колективів, навіть закордонний досвід, відкрита до новацій, а в центрі школи – бачення, щоб дитині було комфортно: не тільки вивчити (зазубрити) усі правила, формули, а і було цікаво на уроці, пізнавально.

У державній школі (це моя суб’єктивна думка!), по-перше, є певна недовіра, навіть ворожість до інновацій. По-друге, є певна законсервованість у собі. По-третє, на перше місце виводиться реалізація навчальної програми: маємо це знати. Але якою ціною? Дитина може щось пропустити, не запам’ятати, а ми женемо далі, бо програма ж! Дитина може не відчувати себе комфортно у цьому темпі, але ж головне – виконати навчальну програму!

Втім, не можна сказати, що це має системний характер. Деякі вчителі, директори державних шкіл перебувають в авангарді змін, це дуже класно. Проте я не впевнений, що така картина буде по всій Україні, адже дуже багато залежить саме від адміністрації школи. Мені пощастило працювати там, де мені давали і дають "зелене світло".

Поясните на прикладі?

В Ромнах приблизно раз на місяць ми разом з учнями після уроків винаймали мікроавтобус і їздили не тільки до музеїв, але й на концерти популярних українських виконавців. Керівництво мене підтримувало. Колеги запитували: "Навіщо то тобі треба?". На що я відповідав, що мені важливо, щоб ми не тільки готувалися до ЗНО (зазвичай я викладав в 11 класі), але і почували себе комфортно на уроках, як єдиний колектив. Щоб діти знали, що я не просто якийсь там дядько у піджачку біля дошки, а що я теж можу поїхати на концерт і з ними разом відриватися, співати. Я намагався робити все, щоб між мною і дітьми не було бар’єрів. Йдеться ж не просто про танці, а про те, що треба розуміти дітей, спілкуватися з ними не в наказовому тоні, а в партнерському.

Мені здається, що наше суспільство до цього йде, просто, знову ж таки, треба певний проміжок часу. Навіть порівняти 2010-ті роки, коли ще я навчався у школі, університеті, і зараз – різниця колосальна. У цьому є і заслуга НУШ. Тому, повторюся: державні школи мають брати приклад з приватних у плані організації навчального процесу.

Як бути тим батькам, які не мають фінансової можливості навчати своїх дітей у приватних школах? Чи можуть вони вплинути на навчання у державній школі, покращити процес? І як це зробити, якщо вчителі не йдуть на контакт?

Мені здається, що треба вести діалог. Якщо не з вчителями, то з адміністрацією школи. Треба від адміністрації школи вимагати (у хорошому сенсі цього слова, без демонстрацій і скандалів) виконувати ті самі прописані права і обов’язки.

Тобто, наприклад, якщо це реформа НУШ у 5 класі – це має виконуватися; якщо це особистісно орієнтоване навчання – воно має виконуватися, щоб вчитель не переходив якихось кордонів, щоб вчитель намагався бути сучасним, шукав нові, цікаві способи подачі інформації. На мій погляд, якщо певний тиск (в хорошому сенсі) з боку шкільної спільноти, батьківського колективу, буде, то і зміни будуть.

У державній школі батьки мають вимагати, звертатися з пропозиціями, комунікувати. У приватній школі батьки платять гроші за навчання, тому мають право вимагати навіть більше. Тому що якість освіти - відповідальність громади і того середовища, у якому працює школа.

У мене є син. Ми плануємо його віддавати на навчання до державного садочка і до державної школи. Думаю, якби у мене виникла якась суперечлива ситуація щодо навчання дитини, то я вступав би у діалог з адміністрацією школи, шукав би якісь шляхи конструктивного розв’язання питань.

Якщо раніше казали "Дитинко, терпи...", то зараз терпіти ніхто не буде. Якщо раніше вимагали щось тільки від учнів, то зараз вимагають і від вчителів: якісних змін, індивідуальних підходів.

Думаю, ця тенденція посилюватиметься. Зараз ми рухаємся по позитивній прямій (без Табачника, законів Ківалова-Колісніченка), тільки за останні півтора роки ми отримали безліч онлайн-ресурсів, безкоштовних тренінгів, лекцій… Дивіться, слухайте, використовуйте! Треба шукати підходи і дати час. Повторюся: за 20-30 років розвитку за правильної мовної, державної та освітньої політики, все буде Україна!

Ви згадали про реформу НУШ. Як ви оцінюєте її? Ми рухаємося у правильному напрямку?

Так, у правильному.

Перед фіналом премії Global Teacher Prize Ukraine на зустрічі з Лілією Гриневич (яка у якості міністра МОН почала реформу НУШ) я почув думку, що зараз однаково важливі як академічні знання, так і soft skills – м’які навички: повага, толерантність, креативність, робота в команді, розуміння навколишнього середовища, актуальних проблем. Мені здається, це дуже класно, коли ми вивчаємо теорію не заради теорії. Коли ми не просто вивчили правило і вийшли зі школи з цим правилом у голові, а коли ми знаємо, як це правило можемо застосувати або побачити у навколишньому житті. Тому НУШ – однозначно правильний шлях.

Реалії сьогодення - дистанційне навчання. Кому воно пішло на користь?

Те, що, після непростої весни 2020 року, ми зараз можемо використовувати навички дистанційної освіти, знаємо усі ці мультимедійні платформи – пішло на користь вчителям. Ми стали більш технічно підкованими, трошки наблизилися до світових, європейських технічних ресурсів. Думаю, наш арсенал збагатився. Причому я, наприклад, не знаю всі платформи, знайомий з декількома: Zoom, Microsoft Teams. У інших колег є свої платформи, з якими вони працюють.

По-друге, мені здається, що дистанційне навчання в хорошому сенсі допомагає учням. Привчає дітей організовувати свій графік, свою діяльність. Це вимагає більше автономії, більше самоорганізації. Вчитель може пояснити тобі матеріал, провести урок онлайн, а потім дає ряд завдань, які потрібно виконати. І тут уже учень має підготуватися, знаючи чіткий дедлайн. Думаю, це дуже хороша навичка у ХХІ столітті.

Але при всіх перевагах і бонусах "дистанційки", я залишаюся олдскульним: я за офлайн-навчання, але і за те, що поєднувати онлайн з офлайном. Тобто на уроці в школі можна використовувати елементи онлайн-опитування, залишати учням завдання, матеріали в гугл-формах, які можна опрацювати вдома... Мені здається, що саме так воно і має працювати.

Я не бачу проблеми в тому, щоб зробити щеплення, у цьому немає ніякого зговору, «масонської змови» чи «відбору людей другого сорту» / Вікторія Гордієнко / УНІАН

Як вважаєте, чи правильно зобов’язувати вчителів вакцинуватися проти COVID-19?

З одного боку, є масова пропаганда вакцинуватися від державних органів та публічних особистостей. Але чому багато людей (і вчителі в тому числі) не хочуть, бояться цього? Я не знаходжу цьому раціонального пояснення. Люди або розгублені, або не хочуть бачити достовірну інформацію.

Читайте такожУряд назвав дату відсторонення від роботи невакцинованих вчителів та інших бюджетників

З іншого боку, є тотальна дезінформація суспільства, безліч фейків про вакцинацію. І тут, певно, взагалі треба глобально говорити про інформаційну політику держави, про медіаграмотність, яку ми, в ідеалі, маємо запроваджувати в школі. Така дисципліна необхідна.

А ви самі щепилися?

Я пройшов курс щеплення двома дозами. В нашій школі лояльно ставляться до COVID-вакцинації.

Мені здається, це питання цивілізованості. Коли я жив на Луганщині, почалася війна, і постало питання - виїжджати чи не виїжджати. У мене був вибір: або я живу на лінії "Стаханов – Алчевськ – Луганськ", за "залізною завісою", або я виїжджаю на підконтрольну Україні територію і для мене відкритий весь світ. Зараз така сама історія: або ти зациклюєшся на собі й не вакцинуєшся, і тобі закритий шлях до всього, або вакцинуєшся й приєднуєшся до цивілізованої частини світу.

Я здійснив свій вибір.

Я не бачу проблеми в тому, щоб зробити щеплення, у цьому немає ніякого зговору, "масонської змови" чи "відбору людей другого сорту". Перед своїм щепленням я не перечитував купу літератури - просто ознайомився з дослідженнями кількох авторитетних видань, враженням людей у сфері медицини, сфері освіти, і мені цього було достатньо.

На початку нашої розмови ви зауважили, що існує думка: гуманітарна спеціальність не забезпечить матеріально. Тож професія вчителя – це про покликання чи про заробляння грошей?

Мені здається, що має бути якийсь симбіоз. З одного боку, педагогіка – це про постійне самовдосконалення, постійний пошук чогось нового, постійні варіанти зацікавлення учнів своєю темою, своїми матеріалами і так далі. Педагог має бути ідеалістом (у хорошому сенсі): він закладає основи добра, цінностей. А з іншого боку, це не про жертву 99% свого часу, не про нехтування сім’єю, друзями, власним комфортом. Це все має бути якось урівноважено. Здоровий прагматизм теж потрібен.

Тобто це має бути і якась ідейна складова, і фінансова забезпеченість. Щоб учителю не доводилося думати, де і як ще заробляти.

Коли я працював вчителем у Ромнах, з 2016 по 2019 рік на літніх канікулах їхав працювати у дитячий табір Артек (Буковель). У мене це виходить, я люблю дитячі оздоровчі табори, але і матеріальна складова була не менш важливою, аніж просто робота в Карпатах та спілкування з друзями.

У мене є кілька прикладів серед колег, коли вчителю, який створює щось нове для дітей, після уроків доводиться ще десь працювати, щоб забезпечити добробут своєї сім’ї. Причому мова не тільки про репетиторство, це може бути зовсім не пов’язано з професією. Знаю людей, які поза школою працюють на ринку, на фермах. Навіть у Києві є кілька знайомих, які після роботи у школі маю працювати у сфері маркетингу, підприємницької діяльності. І повірте, у них точно пропадає ресурс, вони не можуть 100% встигати скрізь усе робити якісно. Так не має бути. Ти маєш працювати на одному місці, ідейно себе реалізовувати, але і мати за це гідну оплату. Нам потрібна золота середина.

Педагог має бути ідеалістом (у хорошому сенсі): він закладає основи добра, цінностей / фото facebook.com/GlobalTeacherPrizeUkraine/

Яким ви бачите рецепт того, як заохотити (мотивувати) вчителів краще працювати, щоб на їхні уроки хотілося іти?

Учитель має сам організовувати та покращувати свій навчальний процес. А як його мотивувати?

Думаю, у нас в країні таких премій, як Global Teacher Prize, може бути більше. Це хороший мотиваційний фактор, який додає і репутації, і самооцінки (у хорошому сенсі). Я наприклад, після премії зрозумів, що якщо мене відзначили, значить те, що я роблю, важливе, я на правильному шляху. Тобто до питань освіти варто підключати більше меценатів, які будуть підтримувати вчителів різних дисциплін.

Крім того, я б частіше долучав вчителів до різних дискусій, обговорення цікавих питань, прем’єр культурного життя, мистецьких заходів. В Україні дуже багато вчителів української мови та літератури. Також існує чимало мовних, літературних фестивалів, у яких беруть участь мовознавці, літературні критики, а вчителів немає. Мені здається, було б добре залучати і їх.

От, наше з вами інтерв’ю – хороший привід поговорити про вчителів у медіа. Причому з позитивної точки зору, бо зазвичай лише якісь негативні історії: цькування, булінг, мовні скандали...

Вчителі мають потенціал бути експертами. Я закликаю вчительську спільноту не боятися свого голосу, говорити про актуальні речі у соціальних мережах, спілкуватися зі ЗМІ, виходити на якісь інші рівні комунікації.

А якщо вчитель буде відчувати свою вагомість, то це буде додавати йому натхнення. Учні будуть бачити його чи її на різних заходах, це теж буде додавати вчителю певного авторитету.

Я намагаюся робити навчальний процес цікавим і динамічним / фото facebook.com/GlobalTeacherPrizeUkraine/

З вчителями зрозуміло, а як щодо заохочення учнів до навчання? Що робите ви?

Намагаюся робити навчальний процес цікавим і динамічним. На уроці дуже важлива візуальна складова (треба зважати на кліпове мислення). Тож для вчителя прийти на урок без якоїсь хоча б маленької презентації – це "самогубство".

В 11 класі, звичайно, іде мова про підготовку до складання ЗНО. Це тривалий процес, але ми намагаємося його не зробити буденним, додавати щось цікаве, актуальне.

Наприклад, я на своїх уроках проводжу лінію з сучасним українським мистецтвом, сучасними українськими культурними реаліями. Це моя "фішка". Тобто, вивчаючи якусь тему з мови, ми долучаємо тексти пісень, цитати з фільмів, уривки з сучасної поезії чи прози, щоб ми могли читати і розуміти, що окрім Шевченка, Франка, Лесі Українки є і сучасні постаті.

Мені дуже болить, коли у класі запитую: "А що ви знаєте про українське кіно?". У відповідь - тиша. Або, якщо поодиноко хтось щось називає, серед названих фільмів немає "Атлантиди", "Поганих доріг", "Спіймати Кайдаша". Ці картини не доходять до дітей. Marvel, Netflix створюють гідний контент: "Гру в кальмара" діти будуть знати! А наші українські серіали, наприклад, "Козаки. Абсолютно брехлива історія", "І будуть люди" та інші – діти не знають.

Питаю дітей: "Кого ви знаєте з українських музикантів?" - Потап, Mozgi, Монатік. "А знаєте ви Kozak System, Скай, Друга ріка, Kalush, Курган і Agregat, Latexfauna?..". Ні, не знають. Ми починаємо з дітьми про це говорити. Я використовую цитати з пісень, починаю показувати їх творчість…

Тому ще в Ромнах ми з учнями їздили на концерти українських виконавців, тому у Києві ми з дітьми ходимо на прем’єри деяких українських фільмів. Наприклад, на "Толоку" ходили.

Думаю, що все це дуже важливо. Якщо учень не вивчить правило в середній школі (5-8 класи), то ми в 9-11 класах їх ще повторимо. Але важливо дітей зацікавити і показати, що є щось за межами школи. Тому що в школі, у межах шкільної програми, Kalush-а і Kozak System точно не буде, але вони є в українській культурі. Тому я використовую сучасний український культурний продукт на своїх уроках, паралельно з реалізацією всіх навчальних програм, планів.

Наведете приклад, як саме це виглядає?

Наприклад, у мене був урок української літератури у 7 класі, ми вивчали коломийки. Мені треба було максимально візуалізувати інформацію: тут картинка про гуцулів, тут Руслана співає коломийку… "До речі, - запитую семикласників, - діти, хто така Руслана?". Одна піднята рука! І тут у мене є вибір: або ми далі вивчаємо теорію й читаємо коломийки, або я зупиняюся, вимикаю момент "теорія заради теорії" і показую дітям кліп Руслани "Wild Dances", з яким вона перемогла на Євробаченні-2004, розказую їм про співачку.

Тобто ми з дітьми на цьому уроці не тільки вчили коломийки, а й дізналися про місто Коломия, про музей писанки, показали, хто така Руслана, поговорили про гуцулів і вже тільки тоді почитали власне самі коломийки, які для багатьох не зрозумілі, не актуальні. Після такого уроку, коли я наспівав кілька рядків, діти кажуть: "О, класно!". Навряд вони в захваті, але принаймні ознайомилися. Я не можу нехтувати шкільною програмою, але я спробував зробити урок цікавим і пізнавальним.

Для мене використання культурної складової – це як якась просвітницька діяльність, мені важливо. Думаю, якщо людина не буде знати, скільки складів мають коломийки, вона то переживе, зате вона буде знати, хто така Руслана. Думаю, від такого уроку буде більше зиску, ніж якби ми просто читали ці вірші й розбирали теорію.

Ця "фішка" моїх уроків добре працює у 5-8 класах, коли діти не дуже люблять вивчати теорію і взагалі навчатися не дуже хочеться, а хочеться погуляти, погратися. Ми це робимо на уроках.

Гумор, позитив, лагідна українізація, ігрові моменти, максимально візуалізовано і максимально інтерактивно – таким є мій урок. У старших класах ми звичайно опрацьовуємо тести, без цього ніяк. Але перед цим вивчаємо матеріал у максимально доступній формі.

Учителям треба просто пам’ятати, що урок – це не лише про оцінки, самостійні роботи, письмові чи усні відповіді учнів, а це ще і про спілкування, від якого учні можуть отримати набагато більше і досвіду, і цінностей. Для мене урок української мови і літератури - не тільки про розум, а і про серце: можна поважати і знати своє, і це дуже класно! Українська мова – це ж наше, душевне, яке треба цінувати, берегти і передавати новим поколінням українців.

Чи існує секрет, як заробити авторитет серед колег і учнів?

З дітьми треба бути на одній хвилі. Авторитет має бути адекватним, треба враховувати інтереси дітей, подорожувати з ними, мати більше неформального спілкування. І головне – бути трушним (правдивим, щирим, – УНІАН), діти це відчувають.  

Що стосується колег, то думаю тут все просто: треба робити свою роботу, бути собою. Головне, не ставити свої інтереси вище за інтереси інших, але і не ставити інтереси колективу вище своїх – дотримуватися золотої середини.

Мені здається, що недовіра людей зі Сходу підсилюється закритістю і непізнанням інших регіонів України / фото Вікторія Гордієнко / УНІАН

Після перемоги в Global Teacher Prize Ukraine ви отримали 300 тисяч гривень винагороди, а ще 500 тисяч гривень вам за перемогу дали у школі, в якій ви зараз працюєте. Якщо не секрет, на що потратите кошти?

Премію ми з дружиною витратимо на вирішення житлового питання. А також хотілось би сприяти організації освітніх подорожей для дітей з прифронтових територій по території України.

Мені здається, що недовіра людей зі Сходу підсилюється закритістю і непізнанням інших регіонів України. Тому я б хотів створити якусь таку програму чи акцію, щоб діти з Луганської і Донецької областей (з лінії фронту), наприклад, із Старобільська, відвідали Полтаву, або з Попасної – Хмельницький: щоб вони могли побачити, що там немає "злих бандерівців", якихось інших ворожих стереотипів.

Ідеальна школа, школа-мрія для вас – це...?

Велика, простора школа…. Вільна територія, де діти стикаються з мінімумом обмежень. Це уроки, наповнені позитивними емоціями. Це те місце, де говорять про зв’язок з реальним життям. Місце, де навчають тим речам, які стануть у нагоді. Це середовище, в якому дитина зможе себе комфортно почувати, набуваючи різних відтінків свого досвіду: і перша дружба, і перше кохання, і перші конфлікти. Але поруч будуть люди, які будуть готові допомогти - психологи, педагоги.

Це - територія свободи. Сучасні діти, підлітки змінюються. Зараз тенденція свободи посилюється. Якщо дитина буде виростати у такому середовищі, в якому зможе "набивати гулі", але набувати з цим певного досвіду, навичок – це буде дуже круто!

Вікторія Гордієнко

УНІАН в Google News