Журналістка розповіла, як їй з родиною вдалося вирватися з пекла в Бучі / фото facebook.com/Євгенія Бобрик
Журналістка Євгенія Бобрик: Ми виїхали, бо були у відчаї. Сидіти в Бучі в підвалі й чекати на смерть – дуже страшно
15:09, 07.04.2022
9 хв.
Інтерв'ю
Рашисти продовжують заперечувати страшну правду з Бучі й брешуть на увесь світ. Проте їм не вдалося "зачистити" місто й свідків Бучанської різні. Журналістка Євгенія Бобрик в інтерв’ю УНІАН розповіла, як два тижні сиділа з родиною у підвалі без світла, тепла і води та про дві відчайдушні спроби вирватися з пекла.
Слухаючи офіційні заяви з Російської Федерації про геноцид українців в Бучі, згадується 2014 рік і знищений російським "Буком" МН-17. І тоді, й зараз, рашисти використовують одну й ту саму методичну про "театральну постановку", трупи, які, на думку росіян, на різних фото лежать "якось інакше". Проте якщо вісім років тому вони наполягали, що мертві пасажири "Боїнга" - "несвіжі трупи", начебто підкинуті з якогось морга, то зараз трохи інша "пісня" - тепер трупи "надто свіжі". Так, вони цілком серйозно на увесь світ стверджують, що мертвих людей на бучанські вулиці підкинули "українські нацисти" лише кілька днів тому, після того, як російські війська вийшли з міста. А до того, як стверджують в Міноборони РФ, "на час перебування Бучі під контролем російських збройних сил, жоден місцевий житель не постраждав від будь-яких насильницьких дій", ба більше, мешканці "вільно пересувалися містом і користувалися стільниковим зв'язком, виїзди з міста не блокувалися, всі мали можливість вільного виїзду з населеного пункту…".
Однак самі жителі Бучі, яким пощастило вирватися з пекла, розповідають зовсім іншу історію. УНІАН поспілкувався з журналісткою Євгенією Бобрик, яка просиділа в холодному підвалі два тижні, пережила влучання у своє авто з гранатомета, але наважилася виїхати вдруге і безмежно рада, що це вдалося.
Євгеніє, наскільки я знаю, ви виїхали з Бучі майже місяць тому. Чому розповідаєте свою історію зараз?
Тому що не витримую шквалу цинічної брехні з боку Росії. Це просто жах, яку вони дають перекручену інформацію – що трупи в Бучі встають, що руками рухають… Що справді мертві – свіженькі, й кров свіженька. Що поки російські орки були в Бучі, трупів не було, а потім Україна їх підкинула… Просто неможливо це слухати й мовчати.
Так, дійсно, російська пропаганда говорить, що мешканці Бучі могли вільно виїхати з міста будь-коли.
Тому я розповідаю, як було насправді. Не хочу давати точну локацію, але наш будинок – дуже-дуже близько до Гостомеля, до його летовища. Висадку росіян ми в прямому сенсі чули своїми вухами. Також дуже близько від нас – розвилка на в’їзді в Бучу, Гостомель та Ірпінь. І розстріляні машини на цьому в’їзді були ще до того, як ми спробували виїхати вперше. Тобто мешканців, які намагалися втекти, розстрілювали ще у перші дні вторгнення.
У мене чомусь не було сумнівів, що в Бучі станеться те, що врешті сталося. Не було ніяких ілюзій. Було зрозуміло, що вони будуть різати, катувати, гвалтувати й розстрілювати…
Коли ви спробували виїхати?
Ми жили без світла, тепла і води з другого дня окупації. Було зрозуміло, що треба вириватись, тому що з нами були діти. Також було кілька чоловіків, яких орки 100% стратили б. Тому 4 березня ми зробили першу спробу вирватися – двома машинами. В одній за кермом був мій чоловік, з ним в машині наша дитина, ще одна жінка і дві наші собаки. В іншій машині за кермом була я, а зі мною ще дві жінки й маленький собачка, шпіц.
Ми поїхали, коли на вулиці начебто було тихо. Це потім професійні військові мені розповіли, що якраз під час затишшя їхати не можна, бо це – вірна смерть. Але тоді я цього не знала.
Проїхавши п’ять чи сім хвилин, я почула тріскіт й побачила спалахи. Це був автомат і трасуючі кулі… Мій чоловік встиг звернути в провулок, а мені куля влучила в лобове скло. На щастя, не в мене. Я почула, як з шин з шипінням виходить повітря. Автоматично загальмувала, притислась до лівої бровки, а у цей момент в мене шмальнули з гранатомета. Мій прекрасний Jaguar Е-PACE витримав удар, але зайнявся вогнем.
ВІДЕО, що залишилось від авта:
Згорілий у Бучі автомобіль
Як ви з вашими пасажирками врятувалися?
Ми вискочили з машини, сховалися за неї. Тим часом орки продовжували стріляти. Коли зупинилися (напевно, перезаряджались), мій чоловік крикнув: "Біжіть!". І ми з дівчатами та песиком побігли.
Жінка, яка сиділа поруч зі мною, отримала поранення (як потім сказали лікарі, дуже тяжке) в живіт. Вона не добігла до безпечного місця, її дотяг мій чоловік, який вискочив з другої машини нам назустріч. І увесь цей час росіяни продовжували по нас стріляти.
Ми усі повернулися в підвал. А у мене досі питання: кого вони знищували? Нацистів?! Переплутати з військовими трьох жінок зі шпіцем в білому Jaguar?!
Вам вдалося довезти вашу поранену пасажирку до лікарні?
Ні, як я вже сказала, ми повернулися в підвал. Коли побачили її поранення, майже не злякалися. Здалося, що це – маленька дірочка у боці. Ми подумали, що це невелике поранення, почали її заспокоювати, що щось придумаємо. Проте в сусідньому будинку був чоловік, колишній парамедик. Він оглянув поранення і сказав, що у жінки – внутрішня кровотеча. І, якщо не надати допомогу, вона помре.
В Бучанській лікарні на телефонний дзвінок нам відповіли, що, на жаль, приїхати не зможуть, бо у місті прострілюється кожна вулиця – можна лише привезти пацієнтку на свій страх і ризик. Ми зрозуміли: або вона помре за кілька годин, або ми її повеземо, і тоді помре ще хтось.
Проте на допомогу прийшов наш знайомий з місцевого ТрО (власне в його домі ми й переховувалися). Він з товаришем приїхав на якомусь "пиріжку" й забрав її в Ірпінський шпиталь. А за два дні її вже витягали з того шпиталю, бо туди теж прийшли орки. Але до того часу її вже встигли прооперувати. Зараз вона в безпеці.
Євгенія Бобрик: 4 березня ми зробили першу спробу вирватися – двома машинами. В одній за кермом був мій чоловік, в іншій - я / фото facebook.com/Євгенія Бобрик
Знаєте, одна з популярних відповідей росіян на такі історії: звідки ви знаєте, що у вас стріляли російські солдати, ви ж їх особисто не бачили, паспорти не перевіряли?
О, так. Мене теж питали: "Ви певні, що у вас стріляли саме російські військові, а не українські чи сили тероборони?". Я на це кажу: вибачте, я в Бучі живу дев’ять років, і чомусь за увесь цей час у мене ніхто не шмальнув з гранатомета. А варто було прийти сюди росіянам… Як я вже згадувала, у мене друг в ТрО Ірпіня. Може, це він у мене стріляв? Виглядає дико.
Після такого першого, шокового досвіду втечі з окупованої Бучі, як ви наважилися на другу спробу?
Очікування смерті – гірше, ніж сама смерть. Тому зробили другу спробу виїхати вже 9 березня.
Спочатку поїхали кілька наших сусідів і… повернулися. Розповіли, що біля бучанської міськради їх зустріли орки, які наставили автомати на автівки й сказали: "Чоловіки виходять і йдуть нафіг, а жінки сідають в автобуси". Але куди їдуть ті автобуси? В кращому випадку, в Білорусь. Тому сусіди звідти вшилися назад, в наші підвали.
Проте за кілька годин до когось зателефонували знайомі: "Виїжджайте! Всі виїздять. Вся Буча!". По сусідах пішла інформація, що начебто відкрили коридор. Ми розуміли, що їхати треба буде блокпости орків, але виїхати можна. Нав’язати на машини білого, посідали в них з дітьми, собаками, папугами, і забралися зі свого андеграунду - поїхали в колоні.
Рашисти обстрілювали наші міста, й трупи були одразу, не у квітні, коли українські військові звільнили Бучу, наголошує журналістка / фото УНІАН, Сергій Ревера
Але ж страшно?
Так, бо повідомлення, що обстріляли цивільних там, обстріляли там – надходили постійно. Вогонь не припинявся. Так, бо пам’ятаючи про Іловайськ та Дебальцеве, ми знали, що обстріляти "зелений коридор" для росіян – дуже просто.
Але ми виїхали, бо були у відчаї. Адже просто сидіти й чекати на смерть – дуже страшно. Чотирнадцять днів в підвалі, розуміючи, що на тебе чекає – це дуже багато. Було розуміння, що ми лише відтягуємо невідворотнє.
Яким був виїзд цього разу?
У нас була така машина: за кермом мій чоловік, пасажири – чотири жінки, три собаки. Їхали ми під "Градами", обстріли не припинялись. Один раз орки нас навіть доглядали. Відкрили багажник, а там у мене "найцінніше" - тринадцятирічний різеншнауцер в памперсі (сміється).
Величезна колона машин розтягнулася на кілометри. З Бучі до наших – вісім годин. Це були найстрашніші вісім годин у моєму житті.
Було страшніше, ніж коли в вашу машину поцілили з гранатомета?
Так. Не знаю, як це пояснити. Або адреналін, або розуміння, що це – швидка смерть. А вісім годин бачити те, у що перетворилися такі знайомі місця, бачити усю ту розруху, величезну кількість розстріляних, понівечених машин з написами "Діти", з білими простирадлами… Усе побачене - настільки жахлива картина, що на фото не було ніяких моральних сил. Я і в підвалі не робила фото, не хотіла мати таку згадку. По-друге, за такі фото в телефоні на блок посту можна було отримати кулю.
Чи бачила я трупи? Так, бачила. Один бачила точно. Моя дитина згодом намалювала того чоловіка – велосипедиста. І його бачила не лише я. Нас було 12 осіб в чотирьох машинах і всі його бачили. Він лежав на узбіччі й вже був запорошений снігом. Тобто певний час лежав. Недалеко від нього був російський блок пост. Ця абсолютна буденність, з якою вони існували поруч й наче не помічали мертву людину, яскраво свідчить про те, що цей труп був точно не єдиний вже тоді.
Малюнок доньки Євгенії Бобрик – мертвий велосипедист:
Дитина намалювала мертвого велосипедиста / фото facebook.com/Бобрик Євгенія
Тому усі ці розповіді про "свіжі трупи", які підкинули, щоб створити якусь "картинку" й обвинуватити росіян – суцільна брехня. Рашисти обстрілювали наші міста, й трупи були одразу, не у квітні, коли українські військові звільнили Бучу, а ще на початку березня, коли там хазяйнували російські орки.
Тетяна Урбанська
Новини партнерів
