Анатолій Крим: Поки в системі мінкульту існує департамент кіно, – кіна не буде”

Політика накладає свій відбиток на час, у якому ми живемо, і митець теж вариться у цій «каші»... Театр ледь-ледь животіє, бо змушений сплачувати такі самі податки, як і нафтодобувна компанія... Інтерв`ю

Анатолій Крим, поза всяким сумнівом, нині найуспішніший драматург в Україні. На нього, як мовиться, є попит. Вистави за його п’єсами живуть на сценах багатьох театрів. Лише минулого театрального сезону Віталій Малахов поставив дві знакові вистави за  трагікомедіями Анатолія Крима – «Завещание целомудренного бабника» (Національний академічний російський драматичний театр імені Лесі Українки) та «Осень в Вероне» (Академічний драматичний театр на Подолі). За сценаріями цього драматурга вже знято три телевізійні фільми. Тепер Анатолій Крим і Віталій Малахов готують новий проект, що його театрали побачать в усіх великих містах України, а 18 травня телеканал «1+1» покаже прем’єру двосерійного фільму «Жадоба екстриму». Саме це й стало нагодою до інтерв’ю, яке кореспондент УНІАНу взяв у драматурга й прозаїка, заслуженого діяча мистецтв України Анатолія Крима.

– Анатолію Ісааковичу, ви завжди були, даруйте за комплімент, успішним драматургом. Ще в сімдесятих роках, маючи двадцять з гачечком літ, конкурували в театральних репертуарах з тодішніми „живими класиками”. Не шкодуєте за тими часами?

– Кожен час, як і людський вік, має свої недоліки й свої переваги. Тут можна багато говорити про енергію молодості й брак свободи. Але для мене завжди найбільше важила радість творчості. Тоді і тепер.

– Ваше літературне ім’я насамперед асоціюється з драматургією. Тим часом у вельми об’ємному двотомнику ваших вибраних творів, який вийшов торік, левову частку посідає проза. Тут і роман, і повість, і новели. Як сусідують ці два жанри у вашій творчості?

– Ну, по-перше, проза природно багатослівніша й щедріша за обсягом, тоді як п’єса має свої жорсткі канонічні межі. Не кожна історія лягає в її прокрустове ложе. Це одна з причин того, що драматургів у нас значно менше, ніж прозаїків. Я вже не кажу про поетів. Втім, я переконаний, що внутрішня драматургія має бути в кожному прозовому творі. Тому не відчуваю ніякого антагонізму між цими жанрами, принаймні в собі. Це просто різні засоби вираження різних художніх завдань.

– У пресі промайнуло повідомлення, що Ви з Віталієм Малаховим, вашим давнім другом і творчим побратимом, працюєте над грандіозним проектом, де буде задіяно не лише театральних грандів, а й зірок телебачення. Підніміть, будь ласка, завісу таємничості.

– Справді, таку роботу розпочато, хоча говорити про неї зарано, та й, мабуть, я не маю права на цьому етапі розголошувати всі подробиці. Можу лише сказати, що в березні, обговорюючи наші плани, Віталій Малахов, згадав про одну п’єсу, яку я написав чверть століття тому. Тоді я не ризикнув запропонувати її театрам, а тепер Малахов захопив мене ідеєю створити дещо більше, аніж театральну виставу. Подумавши, я погодився переписати п’єсу. Зараз триває рутинна робота – підшукуються виконавці, готуються ескізи декорацій. У червні, певно, почнуться репетиції, а десь наприкінці літа відбудеться прем’єра.

– Розкажіть, про що ж ця п’єса? Знаючи ваші творчі уподобання, можна передбачити, що це буде трагікомедія!

– Дія відбувається в пологовому будинку. Детальніше поки що не можу розповісти. Скажу лишень, що в п’єсі справді будуть і сміх, і сльози. Те, чим і живе людина.

– А політика?

– Слава Богу, я цим не переймаюся.

– Навіть на сторінках своїх п’єс? А як же «Нелегалка”, «Жага екстриму», де досить гостро висвітлено проблеми нашого буття? Я вже не кажу про «Фракцію», яку ви написали у співавторстві з Олександром Прогнімаком.

– Звісно, політика накладає свій відбиток на час, у якому ми живемо, і митець теж вариться у цій «каші». Але час – це передовсім люди, мотивація їхніх вчинків, світлі й темні сторони людського буття. Врешті, це одвічні пристрасті, якими живе людина – кохання, ненависть, заздрість, зрада, дружба... Тобто те, що кожен драматург – від  Шекспіра до теперешніх неофітів – намагається розшифрувати, втілюючи своє образне бачення світу. Якщо пощастить, образ стає знаковим, на роки і століття. Як Хлєстаков або Гамлет. До речі, Шекспір жив у надто політизований час, і багато з його хронік – це реакція драматурга на виклики своєї епохи. А найважливіше те, як це зроблено! В усякому разі новітня історія України ще чекає свого Шекспіра.

– Та повернімося до театру. На сторінках багатьох видань не вщухає суперечка про його кризу.  Вона справді загрожує театру?

– Скільки існує театр, стільки й просторікують про його кризу. Треба уважно придивитися,  хто про це говорить. У наш час, коли ЗМІ не можуть прожити без «страшилок», коли на кожному кроці ми чуємо, як усе погано, як усе руйнується, котиться у прірву, завжди знайдуться «доброзичливці», які твердитимуть і про кризу театру, і, звісно ж, про кризу драматургії. Театр, як будь-який живий організм, вріс у політико-економічну систему і не може існувати автономно – це правда. Він багато в чому залежить від державної уваги (не плутаймо з милостинею від держави!), а насправді маємо неувагу, відсутність потреби в місцевих чиновницьких «еліт» щодо цього культурного сегмента. Але з іншого боку, біда театру в тому, що він ледь-ледь животіє матеріально, змушений сплачувати такі самі податки, як і, скажімо, нафтодобувна компанія. У всьому цивілізованому світі віддавна працюють механізми, які полегшують життя театрів, загалом митців. І лише в нас, як у західних «екшинах», творчих людей упосліджують, дозволяючи підійти до фінішної позначки небагатьом. Водночас театр очищується від випадкових людей, в ньому залишилися два табори – або одержимі фанати, закохані в своє ремесло і готові виходити на сцену напівголодними із стосом непроплачених рахунків за квартиру, газ і електроенергію, або нездари, яким  доволі зручно існувати в Храмі Мельпомени і які найбільшим творчим досягненням вважають кількість «тусовок», де вони встигли засвітитися. Однак у кожному театрі, – повірте, я знайомий з багатьма колективами! – здебільшого тон задає здорове ядро. Якщо й існує в театрі проблема, то це криза режисури. Талановитих режисерів, здатних генерувати нові ідеї, вписувати своє світовідчуття у виставу, в театральне життя загалом, а не лише свого хутора, бути освіченими на європейському рівні, знати що і як поставлено в Москві, Варшаві, Парижі – ось таких режисерів у нас, на жаль, одиниці. Їх і раніше було мало, але сьогодні театр, як ніколи, потребує їх. Адже режисер – це стрижень колективу.

– А як ви ставитеся до театральної критики?

– Певно, ви видаєте бажання за дійсне. Театральна критика – я вже не кажу про набагато глибшу річ, якою є театрознавство, – в ідеалі має бути своєрідним компасом, за яким театр звіряє свій курс. Але цього немає, і причин тут кілька. Критика, як жанр, що задовольняє потреби і глядача, повинна щонайменше мати свою трибуну. А такої трибуни, тобто спеціалізованого видання, у театральних критиків немає. Є дві-три газети, які регулярно друкують коротенькі рецензії на окремі прем’єри київських театрів і які докладніше розповідають про московських гастролерів (із цих поверхових анонсів стирчать вуха комерційних замовлень); є два-три популярні журнали, що обсмоктують «хід думок» і костюми двох-трьох епатажних театральних постатей. І все! Тобто я не можу так або інак ставитися до того, чого немає. Водночас у Москві виходить близько десяти спеціалізованих видань, з яких можна побачити всю картину театрального життя Росії. Заздрю їм.

– Останнім часом ви активно співпрацюєте з телебаченням, написали, якщо не помиляюся, три сценарії телефільмів. Чи задоволені своїм дебютом як телесценарист?

– І так, і ні. Звісно, жанр телевізійного фільму розширює можливості для драматурга. У ньому відсутні звичні рамки театральної сцени, тут можна задіяти багато персонажів, розвивати сюжет у часі і таке інше. Але водночас у процесі створення фільму роль сценариста зводиться до мінімуму. Ти здав сценарій, його прийняли, заплатили за нього і – до побачення! Хоча робота в цьому жанрі доволі цікава й багато в чому повчальна.

– Які фільми за вашими сценаріями побачимо найближчим часом?

– У березні на ТРК «Україна» демонструвався фільм «Повернення блудного чоловіка», який зняла Галина Шагаєва. Молодий і талановитий Ахтем Сейтаблаєв зняв фільм за моєю п’єсою «Квартет для двох», що його 8 березня показав «ІНТЕР». Чергова прем’єра відбудеться 18 травня на каналі «1+1». Молодий, але вже добре відомий глядачам Андрій Дончик завершив роботу над «Жадобою екстриму». Мені здається, що фільм удався. Андрій Дончик, хоча й своєрідно використовує сценарний матеріал, однак уміє виокремити головне  і робить це з такою тактовністю і майстерністю, що драматургові лишається тільки дякувати за таке « хірургічне втручання».

– А що  у подальших планах Крима-сценариста?

– Планів багато. Одна з продюсерських фірм розпочинає роботу над фільмом «Жіноча логіка» за моїм сценарієм. Ще один сценарій телевізійної комедії маю в «портфелі». Звісно, хотілося б створити повнометражний фільм для кінопрокату. Але доти, доки існує департамент кіно в системі  Мінкультури, «кіна не буде». Це зрозуміли багато хто з кіновиробників і з допомогою інвесторів почали створювати власні студії.

– Виходить, що в нас знову все вирішує чиновник?

– Біда в тому, що він нічого не вирішує, а тільки сидить «на касі» і, як вередлива пані, чаклує: «цьому дам, а цьому не дам». Але, кажу ж, у цьому є й чималий позитив. Кіношники шукають інші, нові ніші, знаходять їх, розбудовують свій кінобізнес.

– І нарешті, останнє запитання. Ви – секретар Національнї спілки письменників України і зсередини можете спостерігати за процесом припливу молодих талантів. Чи скоро з’явиться молоде покоління драматургів?

– А воно вже існує. Олександр Мардань, Неда Неждана, Валерій Герасимчук – це лише ті, чиї імена нині на афішах театрів. Що ж до зовсім молодих, то запевняю вас: поки живий театр, на них буде попит.

Вела розмову Валентина Ясменко