Гурт «Люди добрі»: У Монреалі нас слухали навіть через вікна

Важливо, що у нас нема лідера, і ми самі собі створюємо мікроклімат… Частину своїх пісень ми беремо саме в бабусь… Інтерв’ю

Популярний на Західній Україні фольк-гурт «Люди добрі» на 7-му році існування прокладає свою стежку до Києва. Ці п’ятеро хлопців уже давали концерти в різних куточках світу (Польща, Канада, Румунія, Білорусь), але їх жодного разу не чули східніше ніж Київ. Поєднуючи в своїх піснях звучання цимбал, скрипки, тромбону контрабасу та ударних інструментів, вони експериментують з українськими народними піснями, які, за словами музикантів, вони «рятують від загибелі» в найглибших селах України.

«Люди добрі», як правильно звучить назва гурту: етно-гурт, фольк-гурт чи як?

Ми не знаємо, тому й самі питаємо в музичних критиків і журналістів, як ми називаємось.

У такому разі розкажіть про стиль, в якому ви виконуєте пісні?

Один польський музикант колись назвав це «фольк-авангард». Але авангардом можна назвати дуже багато різної нової музики: не підходить конкретна назва – і називають «фольк-авангард». Та нам не хочеться бути в такій одній купі… Хтось каже, що це справді етно-авангард, хтось називає джазом, але це не підходить підпадає під основні правила джазу. Насправді ж вся фольк-музика в нас закінчується на основі. Ми займаємось аранжуванням. Це створення нової музики з допомогою елементів фольку. У відсотковому співвідношенні це 20% фольку, а все інше – самі придумуємо. Це як стиль «модерн»: ми беремо музику, яка валяється під ногами – і перероблюємо на свій лад.

Як все починалось?

Усе починалося з вулиці. «Яка там Канада!» – ніхто про таке і не думав. Ми починали з 3-х пісеньок, через місяць їх стало 4, ще через місяць – вже 5. За всю історію через гурт пройшло близько 25 людей. З різних причин вони змінювалися.

Звідки взялася назва – «Люди добрі»?

Коли ми тільки заснували гурт, у нас була пісенька, яка починалась зі слів: «Люди добрі, вибачте, що ми до вас звертаємося в такому стані…» І коли нам 6 років тому вперше запропонували виступити на концерті, нам була потрібна назва . Ми подумали, а чому б і не «Люди добрі»? Отак і вийшло.

В якому форматі та як часто відбуваються ваші концерти?

Зазвичай це – клубні вечірки. Як панк-рок-гурти роблять свої вечірки – і ми в такому форматі, але в нас своя публіка і свої концерти. У Львові ми виступаємо дуже рідко, в основному в Польщі. Деколи маємо тури по 2 тижні, деколи – по місяцю не виступаємо. Взагалі ми часто граємо на вулицях. І це краще за будь-який фестиваль, будь-який великий концерт. Єдина проблема – виходить не дуже добрий звук: акустика, нічого не підзвучено. Але ми собі стаємо під стіночку, звук від неї відбивається…Недавно навіть робили міні-фестивальчик у дворику.

Ви не боїтесь назавжди залишитись вуличними музикантами?

Наразі багато працюємо, в нас почався черговий етап творчого росту. Але якщо ми будемо думати про «Греммі», а не про діяльність, то це буде кінець кар’єри. У нас все вийде!

Чи можна заробити на життя, граючи на вулиці?

Якось дихаєм. Якщо не маєм грошей, йдем на вулицю й граємо, і ми не стидаємось. Просто лежить сумка – й всі охочі кидають.

Звідки ви черпаєте натхнення?

З різних джерел, кожен бере по-своєму. Всі ми особистості, в кожного є свої проблеми. Але коли всі збираються в одному тонусі, на одному рівні налаштовані та синхронізовані, народжуються нові пісні. Гурт – це життя 5 людей одразу.

В яких країнах ви гастролювали?

У Польщі, Канаді, Румунії, Білорусі. У планах Швейцарія, Франція і Німеччина.

Під час гастролей ви зустрічаєте «собі подібних»?

У цілому в багатьох музикантів рано чи пізно людей вилазить потреба грати «своє». Є такі угрупування, які розпускають свої «корені» в тому чи іншому регіоні. Ми, наприклад, граємо у Львові, Івано-Франківську, на Волині, у Тернополі.

Чому в Україні немає популярних етно-гуртів?

По телевізору людям нав’язують той чи інший формат, і крутять його весь час. І люди не цікавляться нічим іншим. Є свого роду фольк-тусовка, яка через це не виходить на загальнонаціональний рівень. Проте, «Бурдон» свого часу гримів по Україні, а «Дахабраха» взагалі зараз «розриває».

Мені відомо, що ви ніколи не виступали східніше, ніж Київ. Чому?

Справа в тому, що клуби, які нас запрошують, не «вигрібають» вартість переїзду: нас їде 6 чоловік: 5 людей і один контрабас. Тому вартість білетів не «перекриває» навіть вартості переїзду, наприклад, до Харкова або Донецька.

Скільки пісень у вашому репертуарі?

Ще років зо два тому ми нарахували близько 60 пісень. Але тоді у всіх піснях була однакова структура. Нас за це зненавиділи, і ми почали робити пісні всі несхожі одна на одну: зараз їх більше.

Яким чином ви відбираєте пісні?

Усе відбувається на репетиції: беремо якусь пісеньку, і якщо хтось має якісь думки, він каже, наприклад: «Давайте зробимо її в стилі реггі!». Зазвичай ми стараємося знаходити такі пісні, щоб це була не «Червона рута» або «Несе Галя воду», а такі – з «глибинки». Переважно це народні пісні, причому деякі написані зовсім недавно – в 1990-х роках. У нас і кантрі було, і Баха ми грали. Це такий собі творчий пошук.

Скільки людей зазвичай приходить на ваші концерти?

Це все залежить від різних факторів. Наприклад, в Монреалі ми грали в клубі, розрахованому на 300 чоловік. При цьому на наш концерт було розпродано 500 білетів, і ще декілька десятків людей слухали його через вікна. До речі, в основному все це були французи.

З якими проблемами найчастіше стикаєтесь в ході творчої діяльності?

З відсутністю коштів на реалізацію проектів. Ідей нам вистачає!

Кожен з вас займається виключно концертною діяльністю чи ще десь працює або підробляє?

Сашко (тромбон): «Буває, займаюсь складанням сцен й усіляких металевих споруд у Львові.»

Юрко (цимбали): А я працюю жигалом «кому за 40». Дарять бабло, айподи. А ще малюю ікони та вишиваю сорочки. Роман (ударні) закінчує школу, а Маркіян (скрипка) – в музичній Академії імені Лисенка.

Розкажіть про експедиції в «глибинки», які ви влаштовуєте під час пошуку нових пісень.

Зазвичай ми такі експедиції не плануємо, проте частину пісень ми беремо саме в бабусь. Приїжджаємо, сідаємо, поки туди-сюди, поки «випили по чарці», бабуся щось розповідає, співає. Ми збираємось на місяць-півтора їхати взимку в село. Влаштовуватимемо там репетиції з бабусями.

Окрім вас, хто ще займає таку нішу?

«Бурдон», Христя Ізотова, «Poliкарп». Вони експериментують, як і ми. Але це не є наші конкуренти. Аналогів нашій музиці нема. Ми намагаємось робити щось не таке, як всі.

Чому ви так мало співаєте?

У нас акцент на музику. Але ми збираємося додавати більше співу з часом. Я, наприклад, навіть не знаю нотної грамоти, – каже Юрко. – Але я ноти вчу, інколи співаю.

Які інструменти побували в групі протягом шести років вашої діяльності?

Була ще одна скрипка, віолончель, бузуки, дримби, флярки, сопілки, бандура, гітара, контрабас – все таке акустичне і близьке до народної музики.

Кожному з вас вистачає тих навичок гри на інструментах, які він має?

Ні, і, напевно, ніколи не буде вистачати.

Що вам найбільше подобається у всій справі?

Усе! Важливо, що у нас нема лідера, і ми самі собі створюємо мікроклімат.

Розмовляв Арсен Цимбалюк

УНІАН в Google News