"Вони бачать нацизм в жовтій дитячій куртці": жителька Херсонщини про життя та втечу з окупації

Жителька села Хрещенівка, що на півночі Херсонської області, 36-річна вчителька початкових класів Оксана Корецька розповіла УНІАН, як зустріла з сім’єю прихід російських загарбників, про пережиті обстріли, поведінку окупантів та евакуацію до Львова.

Три місяці тому Херсон зустрів ворога одним з перших міст – на область російські окупанти сунули з Криму. Але мешканці далеких степових сіл не планували евакуйовуватись, були переконані, що російська армія не стане шукати собі "пригод" на рівнині. Проте помилялись.

"Думали, що у степові села росіяни не прийдуть"

Син Оксани навчається в коледжі у Херсоні. Він зателефонував батькам та попросив, щоб його забрали з гуртожитку. Проте Оксана спочатку відреагувала з посмішкою, мовляв, тільки четвер, ще рано додому. Тоді син повідомив, що почалася війна: надіслав відео, зроблене з вікна гуртожитку, як щось горіло. То була Чорнобаївка, вся в чорному диму. Оксана була шокована.

Проте її чоловік швидко накинув на себе, що потрапило під руку, та мерщій поїхав за студентом. Він забрав з Херсона й інших дітей  односельців. Вже тоді на заправках були великі черги, а на дорогах – затори.

Кілька днів у їхньому селі лише було чутно далекі вибухи. Люди думали, що до них, у степові села, ніхто не прийде. Та за кілька днів російська колона у приблизно 300 осіб вже була поряд з Хрещенівкою.

Росіяни зупинилися на околицях, біля ферм та кладовища. В саме село не заїжджали. Але у людей почалася паніка. До непроханих гостей на переговори пішов староста села - в нього відібрали й вимкнули телефон. Після цього окупанти взяли чоловіка з собою та пішли по хатах проводити "роз'яснювальну роботу" серед жителів. Запевняли, що стріляти людей не будуть, тож і хвилюватися, мовляв, немає причин.

Попри небажання якось перетинатися з російськими військовими, люди ходили доїти худобу на ферми.

З приходом окупантів до села почала наближатися й "лінія фронту": від обстрілів сильно гриміло, хата Оксани тріщала.

"Думали, що розсиплеться", - згадує жінка.

Один снаряд прилетів у центр села, також падало сусідам в город, віконні рами тріскалися, вилітали, повсюди сипалися уламки... З дому вийти було неможливо.

Родина Оксани залишалася в будинку, адже погреби були малі та ненадійні. Щоб захистити дітей, жінка під час обстрілів накидала на них матраци та ковдри.

"Вдень ще якось жили, а ввечері боялися лягати спати, аби не проспати чергові обстріли, боялися не встигнути врятувати дітей", - каже вона.

Згодом сусіднє село розбили, повністю все було зруйновано, перебиті лінії електропередач, які одразу неможливо було відновити. Тому вся округа сиділа без світла. Оксана трималася тиждень, проте нервова система почала давати збій. Тож вирішили виїжджати з Хрещенівки.

"Чоловіків на постах роздягали, шукали татуювання"

Громада вирішила спочатку вивозити лише жінок та дітей. Місцеві чоловіки самі зорганізувалися, почіпляли на машини білу тканину та вирішили їхати у більш безпечне місце – Золоту Балку. Самі ж планували повертатися. Проте ніхто не міг обіцяти, що їм дадуть це зробити.

Тому доводилося домовлятися з окупантами: казали "головному" номери та колір машин, щоб на блокпостах пропустили додому. Однак ніякі домовленості не допомагали уникнути прискіпливого огляду та обшуків. Чоловіків роздягали, шукали на них татуювання, вибірково дивилися паспорти… Поводили себе окупанти по-різному.

"На блокпостах казали: "Не переживайте, ми земляки… Щасливої дороги". Намагалися бути ввічливими, але виглядало все це абсурдно. Таке бажання було плюнути в обличчя, або щось образливе їм крикнути. А ти стискаєш зуби, мовчиш. Сльози котяться... Діти плачуть. Це жах", – згадує Оксана дорогу до Золотої Балки.

Жінка з дітьми оселилися на околицях Золотої Балки. Звідти бачили, як горять рідні села, по звуках вже могли розібрати, куди й звідки стріляють, хвилювалися за колег, знайомих.

18 березня, у день народження чоловіка Оксани, росіяни заїхали в їхнє село Хрещенівка. За словами жінки, окупанти приїхали на БТРах та танках, направили стволи на будинки й сказали, що у людей, які там ще лишалися, є лише кілька хвилин, аби покинути селище.

Чоловік Оксани разом з сусідами зібралися за 15 хвилин – схопили з речей, які могли, та поїхали до своїх родин у Золоту Балку.

Оксана розповідає, що й після цього окупанти дозволяли селянам заїжджати у Хрещенівку, бо у багатьох там залишилося господарство. Лише перевіряли документи, обшукували.

"Але з часом ставало все гірше. У людей забирали сім-картки, телефони. Потім різко заборонили в'їзд. Категорично, щоб не здавали позиції. В село завезли багато техніки", – розповідає жінка.

Були й такі родини, що не виїжджали з села. Коли у однієї з таких біля дому впав снаряд, на їхню дитину, хлопця-третьокласника, впала стіна. Дитину придавило, і хоча серед ночі він не дуже зрозумів, що відбувається, просто кричав: "Я живий!".

Хлопця врятував килим, що висів на стіні. Дитина дивом вижила, але трохи шкутильгала. Батьки залишилися неушкодженими. Наступного дня родину теж вивезли в Золоту Балку. Згодом через обстріли Хрещенівки загинуло двоє односельців Оксани, які просто не встигли заховатися.

"Росіяни – справжня злидота"

"Що їхня техніка, що вони усі – справжня злидота, – каже Оксана. – Наче із пам'ятника здерли ту техніку та приволокли. Але їх настільки багато, вони як мурахи... Своїх не лікують, дострелили - приїхали наступні".

За словами переселенки, одного односельця, молодого хлопця, ставили на коліна, знімали на камеру, щоб він на старосту щось наговорив, обіцяли застрелити, але той був непохитним у своїй позиції. Переніс знущання, залишився живим, зміг виїхати.

Самого ж старосту села тримали вдома під вартою майже місяць за те, що він ніби брав участь в АТО, хоча він навіть не служив в армії. Чоловіка били – стовідсотково. А чи катували… Сам він не розповідає навіть власній дружині. Радий, що пощастило вибратися живим.

"Росіяни обстріляли наші будинки, порізали натяжні стелі у людей. Напевно, заздрять, що ми так живемо. У нашому будинку все повивертали, мої сукні, вишиванки валялися посеред веранди...", – розповідає Оксана.

Останньою краплею для селян стала "чистка" будинків, коли шукали тих, хто має стосунок до військовослужбовців.

"У знайомих, які прихистили переселенців, забрали 500 грн, сережки з медичного золота повигинали, мабуть, шукали пробу. Сказали всім сісти на кухні та не вставати. Телефони склали у бік та сиділи, не рухаючись, поки росіяни пішли на другий поверх та обійшли всі кімнати... Один говорить: "А телефони?". На що другий йому відповів: "Та там вже все чисто. Ти думаєш, вони нас не чекали?", - каже Оксана.

Вона згадує, що "перевірка" - це дуже страшно. Адже тоді одні окупанти направляють стволи БТР у бік будинків, інші йдуть городами, треті – по вулиці. В такому "оточенні" люди боялися навіть ворухнутися. Бо один "неправильний" рух, і все…

"У сусідньому селі застрелили 14-річного хлопчика, діти йшли вулицею з телефонами... Побачили перевіряючих, злякалися, почали бігти, забігли на пустир, прилягли на землю. І як тільки хотіли встати, одного застрелили. Довезти до лікарні не встигли, помер... Не знаю, за кого сприйняли дітей, можливо, подумали, що їх знімають на камеру… Дуже страшно", – розповідає переселенка.

За її словами, страждали й волонтери: "Хлопець їхав та сказав, що в нього немає телефона. Коли його обшукали й знайшли гаджет, три години мордували. Під дулами й пострілами, він копав собі яму. Просто знущалися...".

Оксана каже, що одного разу росіяни супроводжували машину з дітьми й спеціально завели її на лінію вогню, а самі розвернулися та поїхали. Почалися обстріли, на щастя, цивільні залишилися живі.

"В окупацію – можна, з окупації – ні"

Деякі селяни манівцями пробиралися повз блокпости або задобрювали росіян їжею чи цигарками. Оксана теж ходила на "перемовини" до окупантів, просила випустити до офіційного "зеленого коридору".

Розповідає, що молодий окупант, років 35-ти, якого селяни називали між собою "Восток", сказав, що за всіх несе відповідальність. Тобто натякав, що селяни – вже його "підопічні". І з усмішкою додавав, що ніякого "зеленого коридору" там немає.

За словами переселенців, на блокпостах російські військові спеціально ставлять провокаційні питання, аби подивитися на реакцію.

До речі, в окуповані Херсон та Крим людей пускали, а в українську сторону не хотіли.

"На одному з російських постів стояв нормальний чоловік. Сам, здається, з Донецької області. Розповідав, що одного дня святкував ювілей знайомого, до нього прийшли та сказали, що завтра в військкомат. На другий день забрали, та оце він там, на посту, стояв, навіть не розумів, чому"– каже переселенка.

"Якби на блокпостах телефон впіймав Wi-Fi, нас би розстріляли"

У жінки було багато фото і відео у вишиванках, зі свят, з волонтерської діяльності, де плели сітки. Довелося все видаляти.

Дорогою на постах росіяни запитували про наявність ноутбуків, на свій страх і ризик переселенці казали неправду у відповідь.

Коли вже приїхали у Львів та ввімкнувся Wi-Fi, Google аккаунт відновив більшу частину фотографій і відео.

"Мене так перетрусило... Я розумію, що якби десь на блокпостах телефон впіймав Wi-Fi, нас би розстріляли. Навіть жовтий колір куртки моєї дитини вони сприймали за патріотизм. Вони бачать нацизм в елементарних речах...", - згадує Оксана.

Коли жінка побачила українських військових та своїх односельців, не змогла стримати сліз. Вона вважає, що її родині дуже пощастило вибратися з окупації живими. Після їхнього виїзду на трасі розстріляли мирних людей.

"Як тільки росіяни не залякували людей, та всі знають, що Херсонщина – це Україна. Ми не будемо якоюсь ХНР. Це неможливо. Вони думали, що нас зламають, та зробили найбільшу помилку, бо ми навпаки стали настільки міцні, як кулак, який тримає всю країну. Ми єдині", – з гордістю каже жителька Херсонщини.

Наразі Оксана з родиною у Львові. Коли приїхали, не могли отямитися: навколо все гарно, люди прибирають, прикрашають будинки, прибудинкові території... А родина Оксани лишилася без дому… Перший тиждень не могли зрозуміти, в якому вони світі, дивувалися, що можна вийти на вулицю й пройтися містом.

"Не розуміли, який день тижня, яка дата. Правду пишуть, що у нас дев’яностий день лютого. Так і застрягли в цьому періоді...", – каже Оксана та дякує Богові за те, що залишилися живими.

Свою вдячність знайомим львів'янам, які надали родині безкоштовне житло, жінка не може передати словами. Каже, відчуває неймовірну гордість за країну і людей – своїх, українців. І чекає, коли над рідними селами знову замайорить український прапор.

Марта Нетюхайло

УНІАН в Google News