Підпишіться на нас в Google
Середнім і малим країнам стає дедалі складніше встигати за великими державами у модернізації своїх армій та підтриманні адекватного рівня бойової готовності. З огляду на це їм варто робити ставку на стратегію "недопущення" агресії, а не на стратегію військового паритету як такого. Про це йдеться в аналітичній статті доктора Вінісіуса Маріано де Карвалью та Джексона Шнайдера, опублікованій на сайті Королівського колледжу Лондона.
Автори зазначають, що багато малих і середніх держав продовжують будувати свої збройні сили за моделлю великих держав, купуючи дорогі винищувачі, великі бойові кораблі та інші престижні системи озброєнь. Однак, на думку аналітиків, така стратегія часто не відповідає фінансовим можливостям і реальним потребам цих країн.
Як пишуть дослідники, сучасні війни суттєво змінюються під впливом розвитку безпілотників, цифрових технологій, цивільної інфраструктури подвійного призначення та доступності нових військових рішень. У таких умовах країнам вигідніше не намагатися досягти паритету з потужнішими арміями, а створювати умови, за яких напад на них стане для агресора надто складним і витратним. Це і є стратегія "недопущення".
"Мета полягає не обов'язково в тому, щоб повністю знищити противника, а в тому, щоб переконати його, що оперативні, політичні та економічні витрати агресії переважать очікувані вигоди", – наголошують автори.
У публікації зазначається, що прикладами такого підходу сьогодні є Тайвань, Україна та Фінляндія. Попри різні геополітичні умови, усі вони роблять ставку на розподілену оборону, стійкість суспільства та здатність виснажувати агресора протягом тривалого часу.
Особливу увагу експерти приділяють досвіду України. За їхніми словами, повномасштабна війна продемонструвала, що відносно дешеві технології можуть завдавати серйозних втрат набагато дорожчим системам озброєнь. Символом таких змін стали FPV-дрони, які почали ефективно знищувати бронетехніку та інші цілі.
Крім того, Україна показала важливість децентралізованого командування, гнучкої логістики, використання комерційних супутників та цивільних цифрових платформ. Як зазначають автори, "найважливішою початковою перевагою України була не вогнева міць, а інституційна стійкість".
Окремо в статті розглядається так звана "стратегія дикобраза", яку розвиває Тайвань на тлі зростання військової могутності Китаю. Її суть полягає в тому, щоб перетворити острів на надзвичайно складну ціль для вторгнення за допомогою мобільних ракетних комплексів, мін, дронів, розосередженої оборони та резервних систем забезпечення.
Водночас автори наголошують, що оборона через "недопущення" не є універсальним рішенням. Країни можуть залишатися вразливими до економічної блокади, проблем із постачанням боєприпасів чи технологічних компонентів. Крім того, надмірно оборонна стратегія здатна обмежувати можливості для перехоплення ініціативи на полі бою.
Новий світовий порядок
Як писав УНІАН, Росія та США прагнули створити світовий порядок, де домінують великі держави, але війни в Україні та Ірані показали здатність менших країн чинити тривалий опір.
Україна та Іран зберегли стабільність управління й втягнули сильніших опонентів у дороге протистояння, і навіть повітряні кампанії агресорів не принесли їм перемоги. У результаті Москва й Вашингтон не реалізували своїх цілей. Затягування війни підриває їхній авторитет і сприяє формуванню більш децентралізованого світового порядку, де гіганти мусять рахуватися з меншими державами.
