ВраженняНу, нарешті... Як добре вдома, подумав я, зійшовши з трапа літака в Бориспільському аеропорту після майже дворічної відсутності в Україні. Із задоволення виявив оновлений кондиціонований термінал, навколо шастали феї модельної зовнішності на високих каблуках. Тут до однієї з них звернувся спантеличений німець (я вгадав національність з його англійської) - і дівчина жваво почала відповідати йому українською мовою, лише зрідка, тужачись, вставляла англійські слова. «Н-да, це тобі не Берлін, - поспівчував я іноземцеві. - В міжнародному аеропорту англійська все-таки доречніша». Дим вітчизни продовжував п`янити. Наші речі взяли на митний огляд. Знаєте, зламати валізу можуть в будь-якому аеропорту Європи, але тільки в Києві можуть старанно перерити речі, виключно для демонстрації влади, залишити все, аж до косметички, відкритим, при цьому не вибачитися. «Чому ти дивуєшся? - вгадала мій настрій дружина. - Пам`ятаєш у Машки сало тут сперли, яке вона як гостинець везла». Гаразд, в країні якихось неповних двадцять років капіталізму, навчимося, усмирив я в собі бурю незадоволення.
Про суцільну архітектурну еклектику новітнього часу і безрозсудні забудови говорили і писали багато. Тому я утримаюся від власних оцінок, в Києві все одно є і буде своя чарівність. Але мені здається, що тут з`явилися цікаві психологічні особливості. Це те, що я називаю московизацією свідомості. Адже це в Москві є безліч сайтів, що пропонують величезний вибір підробок сумок, годинників, одягу дорогих брендів. Народ ганяється за ознаками статусності. Народ хоче бути схожим на багатих. Там народ готовий прогуляти все в ресторані, а на ранок здавати пляшки. Мені здавалося, що в Україні такі ознаки не повинні виявлятися. Все-таки ми більш буржуазна нація, розсудлива в плануванні і витратах. Але яким же було моє здивування, коли я побачив, що у циганок, які жваво торгують на Хрещатику ролексами і френками мюллерами, є свої покупці. Наші друзі-кияни стали розповідати, як батьки вибирали найдорожчу ванну, щоб не гірше як у Марьванни, зовсім не розуміючи, що син Марьванни, на відміну від її дітей, вже років десять працює в Силіконовій долині. Народ знімає крихітні квартири і купує в кредит дорогі машини. Люди п`ють хенесі, а на ранок насилу збирають дітям ланч-бокс. Це сумне враження, коли середня людина, що живе на середню зарплату, в одязі, харчах, наслідуванні меблевій і ремонтній моді, щосили прагнуть імітувати приналежність до «високого» середнього класу (є таке визначення). Напевно, їм здається, що без цього вони будуть викинуті на узбіччя суспільства.
Коли я спостерігаю київський темп життя, я думаю про таку собі «лондонізацію» Києва. Темп життя тут високий, о восьмій ранку автотраси і метро забиті людьми, вони поспішають на роботу, вони багато працюють і втомлюються, увечері, відразу після роботи вони, зовсім, як в Лондоні, поспішають в найближчий паб і намагаються розслабитися за допомогою алкоголю. Конкуренція, втома, що накопичується, і високий темп загострюють гедонізм. Народ поспішає насолоджуватися і, жаліючи себе, не може собі відмовити.
Ще одна ознака капіталізму. Побачив дівчинку років п`ятнадцяти-шістнадцяти, котра працює на базарі. Так, звичайно, і в Європі діти мільйонерів працюють, але на канікулах, не на шкоду навчанню. Там п`ятнадцять-шістнадцять років - це якраз вік визначення, отримання знань, проби себе в тій або іншій справі.
Що нового з`явилося за останні два роки - це наявність соціальної реклами. Реклама в метро і біг-борди нас закликають жертвувати на операції хворим дітям і усиновляти дітей-сиріт. Знаю, що ці реклами розміщуються за рахунок приватних компаній і дуже порадів таким ініціативам. Я завжди дивувався, чому у нас у такій етичній країні з етичною нацією є сироти, а у Швеції - ні, там всіх діток розбирають сім`ї. Думаю, що такі ось реклами будять нашу здатність творити добро, навіть коли туго з грошима.
Тут же, в метро, я побачив роботи українського неоімпресіоніста. І відразу вирішив, чиї каталоги я повезу до Англії як сувеніри. Роботи хороші, і знову ж таки, браво, що якісь меценати стали використовувати для популяризації творчості метрополітен. Вони ж то добре знають, яким транспортом їздить справжня інтелігенція.
Ще я із задоволенням виявив позитивні наслідки переходу до нових форм господарювання. Це щира чемність. Цим, я вважаю, ми зобов`язані ринковим відносинам, адже усмішка - це запорука успішності ведення твого бізнесу, чи то продаж петрушки на базарі, дорогого костюма або ж отримання медичної послуги. Ми навчилися бути ввічливими - ринок розбудив в нас кращі національні якості.
Олег Павлов
