22 січня 1918, 1 листопада 1918, 15 березня 1939, 30 червня 1941, 16 липня 1990, 24 серпня 1991. Всі ці дати – дні проголошення незалежності України. До них впевнено можемо додати 22 листопада 2004 – День Свободи.
Напевно, жоден народ немає в своєму календарі стільки днів незалежності як українці. Очевидно, це свідчить про волелюбність нашого народу, його готовність до боротьби навіть у дуже несприятливих умовах, його здатність перемагати навіть дуже сильних ворогів. Але це означає, що ми не вміли користатися своїми успіхами і постійно втрачали важко здобуту перемогу.
Шість років тому, восени 2004-ого, українці змобілізувалися у вкрай скрутній ситуації, яка загрожувала згортанням демократії чи навіть втратою державного суверенітету. Попри запевнення аналітиків та технологів про неможливість масового протесту в Україні, він відбувся і вилився у феєречне явище під назвою Помаранчева революція.
Загнаний у свою маленьку нірку, переляканий чиновниками, міліцією, есбеушниками, податківцями українець несподівано, може навіть для себе, піднявся, випростав згорблену за десятки років спину, згадав про гордість. Таким новонародженим його побачив світ, тому саме він – українець – тижнями не сходив із передовиць провідних газет, з екранів головних телеканалів світу, став сенсацією. Таким він перелякав владу, яка зрозуміла, що проти нього безсила будь-яка зброя.
Ми перемогли тоді, в листопаді 2004, бо не соромилися бути щирими, не боялися стати проти кривди, поставили наше спільне громадське понад особисте. Але ми програли згодом, тому що вирішили, що бути такими досить протягом трьох тижнів. На жаль, загальним гаслом стало «я своє відстояв на Майдані».
«Українці здійснили революцію і надіялися, що справи й надалі підуть самі собою, що якимось містичним шляхом «народ перебере все в свої руки». Ситуація вимагала надзвичайних здібностей з боку керівників і надзвичайної готовності до дій з боку мас. Але керівники виявилися дуже пасивними, а вичерпані маси не виявили великої готовності до дій». Це слова Василя Кучабського про події після першого листопада 1918 року. Вони надзвичайно точно окреслюють період після іншого листопада – 2004 року.
Після Майдану всі були певні того, що ми своє зробили, далі – хай роблять вони. А вони, тобто політики, виявилися нічим не кращими за звичайних громадян. Як і ми з вами, часто продовжували вирішувати власні питання (з житлом, навчанням, роботою) через звичні механізми корупції та хабарництва, так і вони користали своїм новим становищем. Ми зробили собі ідолів Ющенка чи Тимошенко, яких підняли до самих небес, лиш би скинути згодом на них усю відповідальність за майбутнє країни. Співали їм дружнім хором «Осанна!», для того, аби потім з повним правом кричати «Розіпни!».
Період 2005-2010 став часом невикористаних нами усіма – владою, громадянами – унікальних можливостей. Ми виявилися не готовими. Схоже, як і у 1918 році, Україна знала, як вибороти державу, але не знала, як її будувати. Українці були чудовими опонентами влади - повстанцями, дисидентами, вміли боротися з нею, не вміли скористатися її здобуттям. З одного боку, не було людей, підготовлених для зайняття державних посад (адже наші молодіжні організації навіть в незалежній Україні готували партизан і лісовиків, а не необхідних країні службовців), з іншого – громада категорично не сприймала «своїх» при владі. Адже для українців влада була завжди чужою. Тож, коли в ній з’явилися «наші», ми геть не знали, як з ними поводитися. Одні, як звично, бачили у владі ворогів, і тих, хто пішов на державну службу, вважали мало не запроданцями. Інші вдавалися в іншу крайність – боялися сказати бодай щось критичне про «наших» і закривали очі на те, як вони впевнено ставали схожими на минулих опонентів.
Історія не вчить, як треба робити, але вона показує, чого робити не слід. Історія України повинна навчити нас не розслаблятися після важких перемог, продовжувати активну роботу із втілення ідеалів. Історія - дуже вимоглива вчителька, і вона повторюватиме свої уроки безліч разів, допоки ми їх не засвоїмо.
Напевно, саме для того, аби ми нічого не навчилися у нашого минулого, теперішня влада відверто цензурує історію. З підручників зникла інформація про окремих осіб, цілі періоди, наші трагедії та перемоги, серед вилученого - Помаранчева революція.
Але пам’ять - не книжка, з неї не викинеш комусь не потрібні сторінки. Ми пам’ятатимемо про нашу перемогу 2004, ця пам’ять надихатиме до подальшої боротьби, до наступних перемог. І найважливіше - готуватиме до важкої роботи після здобуття нової перемоги.
Володимир В`ятрович
