Восени 1932 року величезну територію від Середнього Поділля по Слобожанщину включно повністю позбавили всього їстівного. Вивезли не тільки зерно, а й будь-що, що можна було їсти. «Підмели» весь урожай овочів, фруктів, худобу – одним словом: усе. Напередодні зими без їжі залишилося село. Це означало, що й місто теж повністю на ласці того, хто розпоряджається їстівними запасами. Всюди і завжди у важкі часи місто рятувалося втечею в село. В Україні 1933 року було навпаки – селяни кинулося за рятунком до містян. Але і там не було навіть надії вижити.
У такій ситуації багатієм почувався уже той, хто мав у схованці кілька жмень зерна. Або той, хто мав доступ до чогось відносно їстівного, скажімо, макухи чи відходів якого-небудь переробного заводу.
Перед кожним з цих людей стояв вибір – наїстися самому, чи поділитися своєю здобиччю з іншими. Поділитися означало не тільки в буквальному сенсі слова відірвати шматок хліба від рота власної голодуючої родини. Це означало також розповсюдження інформації про нелегальні запаси їжі, а отже – ризик нальоту активістів, а то й арешту, депортації.
Перед особливо тяжким вибором стояло сільське керівництво. Хоча більшовицька адміністрація України старалася призначати своїх ставлеників з «класово близького елементу», що на практиці означало відбір серед сільського люмпену, не всі з сільських голів були негідниками, не всі ставали співучасниками злочину геноциду. Не був негідником сільський активіст Василь Гончаренко з Миколаївщини, який попередив сусідів про донос на них і порадив сховати здобуте зерно. А наступного дня, прийшовши у ватазі «підмітальників» на обшук, зробив усе, щоб зерно не знайшли. Його таки не знайшли, а родина отримала шанс вижити.
Ті, хто зважувався поділитися власними харчовими запасами, ризикували своїм життям і життям близьких. Можливо, саме цієї жмені зерна, яку віддав сусідським дітям, через тиждень не вистачить власній дитині? Але все ж таки багато дітей не загинуло тільки через те, що чиясь рука вчасно поділилася з ними у буквальному сенсі слова крихтою хліба. Так вчинили Федора Співак з Полтавщини, Феодора Тафрова з Запоріжчини, Єфросинія Трофименко з Харківщини, Степан Кущ з Запоріжчини, Марфа Грінченко з Миколаївщини. Рятувало дітей подружжя вчителів з села Чубарівка на Кіровоградщині – Клавдія і Григорій Олексієнки.
Заплатив життям за свою доброчинність священик Микита Морозовський з села Борсуки на Одещині. Хоча мав можливість вижити, свідомо роздавав усю їжу, яку мав, односельцям, а потім сам помер голодною смертю.
Ті, хто підгодовував голодних з державних запасів, ризикував не менше: сталінська каральна машина була невблаганна і нещадна до тих, хто сплутував її карти, навіть на мікрорівні. Багато хто відчув її нещадність на собі: так було з головою колгоспу «Червоний степ» на Миколаївщині, Григорієм Грінченком, який за допомогу односельцям поплатився судом та трирічним ув’язненням. Те ж саме спіткало його колегу з Київщини, Андрія Бабенка і ще одного голову з Сумщини, Петра Сепету, Володимира Косака з Запоріжчини…
Доброчинність не знає меж між народами. Серед рятівників голодних були не тільки українці, а й інші національності. Так сільський кравець-єврей на прізвище Винокур врятував від голодної смерті чотирьох дітей, інший його співвітчизник, Арон Ванберг, будучи головою комуни інвалідів, зумів прогодувати не тільки своїх підопічних, а й тих, хто приходив до комуни у пошуках їжі.
Тому у більшості випадків вони залишилися невідомими. Давати знати про себе світові було небезпечним – це загрожувало арештом і вироком – добре, якщо не смертним. У таборах все ж існував примарний шанс вижити. Але арешт у будь-якому разі залишав беззахисною сім'ю, позбавляючи її годувальника і накладаючи тавро «родичів ворогів народу». Тож пам’ятали про них тільки врятовані, ті, з ким тихі доброчинці поділилися хлібом, поділилися життям, поділилися майбутнім.
Частину імен рятівників вдалося врятувати від забуття, зібравши свідчення у тих, хто пережив Голодомор та у нащадків уже покійних свідків. Наслідком стала книга, упорядкована Володимиром Тиліщаком та Вікторією Яременко, «Людяність у нелюдяний час», яка вийде друком наступного місяця.
А такі рятівники сплутували системі карти не тільки фактом фізичного порятунку. Ті, хто зважувався рятувати односельців були небезпечні для режиму вже самим фактом свого існування. Метою організаторів Голодомору було не тільки фізичне знищення українців за національною ознакою, а й руйнація традиційних зв’язків між суспільством, ліквідація інстинкту взаємодопомоги, знищення всіх авторитетів, які стояли поза державною машиною. А ті, хто допомагав уже самим своїм вчинком демонстрували тоталітарній машині обмеженість її зусиль: попри все, вона не всесильна, терору можна протиставити не тільки збройний опір, але й тиху взаємодопомогу.
Хтось колись сказав, що нація існує доти, доки є кому померти за неї. Ті, хто ділився хлібом, відбираючи його в себе, ризикували життям і рятували народ. Не тільки у фізичному розумінні, а самим своїм вчинком підтримуючи аксіому про те, що основа існування будь-якої людської спільноти ґрунтується на взаємодопомозі. На розумінні того, що всі ми — одне ціле, і приналежність до єдиного організму зобов’язує. Що всі ми – люди. І що ми маємо майбутнє.
Тому цієї суботи, в День пам`яті жертв Голодомору, я прийду до Національного меморіалу Голодомору і запалю свічку, щоб засвідчити: наша пам'ять є тим майбутнім їхнього болю та подвигу.
Олеся Ісаюк, Центр досліджень визвольного руху
