Після ухвалення Парламентською асамблеєю Ради Європи резолюції від 24 квітня виникла деяка плутанина з термінами. В Україні здебільшого подали цю інформацію так, що ПАРЄ офіційно визнала окупацію Донбасу Росією. Проте в тексті документу ці окремі районі Донецької та Луганською областей називаються як «території під ефективним контролем російської влади» («territories under effective control of Russian authorities»). Проте це — не тотожні поняття.
Поняття «території під ефективним контролем» передбачає, що ці певні території перебувають під протекторатом або під контролем іншої держави чи організації. Окупація — це зовсім інше. «Під контролем» означає, що може бути досягнута якась угода між країнами або може відбутися добровільна передача цієї території під контроль третьої держави або ООН, і упорядкування здійснюватиметься не країною, якій належала територія. Так, наприклад, свого часу це було із Косовим.
Окупація передбачає принципово інший стан речей і правові норми. Передусім це означає, що територія окупована незаконно іноземними військами. Так, наприклад, Туреччина окупувала Північний Кіпр. Це є міжнародним злочином і порушенням міжнародного права.
Відповідно, коли Україна визнала ОРДЛО окупованими територіями, це означало, що всю відповідальність за дотримання прав людини, за населення на цій території несе окупант. Так само окупант не повинен порушувати політичні права, в тому числі має зберігатися право людей залишатися громадянами України. Так само окупант не може примушувати населення окупованої території відбувати військову повинність, тобто місцеве населення не можна мобілізувати до лав збройних сил країни-окупанта, бо це також є порушенням міжнародного права, за що можна притягувати до відповідальності.
Тобто населення окупованої території — підневільне населення, яке знаходиться під владою окупанта. Відтак, всю відповідальність за життєдіяльність цього населення несе країна-окупант. При цьому країна-окупант може встановлювати свою адміністрацію, як правило, це воєнна адміністрація.
Якщо ми визнаємо ОРДЛО саме окупованими територіями, це означає, що Україна в будь-який момент має право повернути цю територію, звільнити від окупанта. Таким чином, якщо ми визначаємо ці території як окуповані, а не як «під ефективним контролем», це означає, що ми можемо відвоювати їх.
Якщо ж ми введемо миротворчу місію на Донбас, там пройдуть вибори, і встановиться «легітимна» влада на тих територіях (зрозуміло, що «легітимною владою» на цих територіях буде російська). І якщо в Україні до влади прийде інший президент — не миротворець, а полководець, він може вчинити так, як із Чечнею зробила Росія, яка підготувала збройні сили і через два роки почала наступ на Чечню, встановивши там свою владу. Може, й у нас з’явиться такий президент-полководець і задумає відвоювати цю територію або звільнити від окупації. При цьому ми матимемо повне право на повернення цих територій, якщо вони будуть визнані окупованими.
Якщо ж визнається, що територія знаходиться «під ефективним контролем», ми це право втрачаємо.
Проте те, що ПАРЄ змінила статус Донбасу з «непідконтрольної українській владі території» на «території, що перебувають під ефективним контролем Росії», це великий плюс для України.
Пригадайте, як довго українська влада не хотіла офіційно визнати Росію агресором. І тільки через чотири роки війни в так званому «законі про реінтеграцію Донбасу» Росія названа агресором. Але там вона тільки названа, і не вказується, яку саме відповідальність вона несе за це як агресор. Там не прописані ознаки агресії, що й до цього часу ставить під сумнів визначення цих подій. Тому Захід всюди просить Україну довести, що на Донбасі присутні російські війська. Хоча що там доводити? Але наші західні партнери запитують про це, тому що юридично в українських документах усе це не було закріплено.
Тільки коли Міжнародний кримінальний суд визнав, що мала місце збройна агресія Росії проти України, ми насмілилися законодавчо визнати акт агресії Росії. І то не одразу.
Тому це рішення ПАРЄ є дуже позитивним для української влади: нашу нинішню владу треба змушувати визнавати реальність, бо їй це не надто цікаво. Вона наче й погоджується, щоб ця територія була під контролем Росії, вона говоритиме, що звільнить їх політико-дипломатичним шляхом, що ОБСЄ виконає функції Збройних сил України і відновить контроль над кордоном, а потім передасть його разом із ОРДЛО Україні. Просто українська влада не надто хоче цього робити.
Якщо справді буде визнана окупація Донбасу, то це рішення відкриє нам міжнародне право — право ведення війни. І тоді ми, не дивлячись на Мінські угоди, отримаємо право на застосування збройних сил. Мінські угоди — це модель врегулювання внутрішнього конфлікту. А, якщо ми говоримо про окуповані території, то це вже визнання того, що ми маємо не внутрішній конфлікт, а міждержавний, тобто російсько-українську війну. І тут Мінські угоди самі по собі відпадають.
Визнання в Україні ОРДЛО окупованими територіями призведе до переосмислення міжнародним співтовариством всієї ситуації на Донбасі
Таке визнання в Україні ОРДЛО окупованими територіями призведе до переосмислення міжнародним співтовариством всієї ситуації на Донбасі та російсько-українських відносин, до усвідомлення реального стану справ, зокрема, того, що йде війна, що треба змінювати інструменти впливу на Росію як на агресора, а не сприймати її як посередника в процесі врегулювання конфлікту. Зараз проти РФ введені санкції за те, що вона допомагає сепаратистам. Але у світової спільноти немає ніяких юридичних підстав визнавати, що на Донбасі нема ніяких сепаратистів, а, тим більше, терористів. Україна сама запудрила мізки міжнародній спільноті, наполягаючи кілька років, що на Донбасі терористи.
Насправді там — російські війська, 1-ий і 2-ий армійські корпуси, які обстрілюють позиції ЗСУ і входять до складу військ РФ.
Якщо справді буде визнана окупація Донбасу, виникне зовсім інший контекст врегулювання конфлікту. Тоді Росія буде визнана агресором, який окупував частину території України, а, значить, міжнародне співтовариство повинне буде діяти щодо неї як щодо агресора, а не як щодо посередника в урегулюванні цього конфлікту.
Григорій Перепелиця, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка, експерт із питань міжнародної політики, доктор політичних наук
