З Хорватії – без панацеї

Останнім часом в Україні часто приміряють хорватський сценарій на врегулювання конфлікту на Донбасі. Проте поспілкувавшись з безпосередніми учасниками процесу мирної реінтеграції та побувавши в колишніх гарячих точках, дозволю собі стверджувати, що Україна зможе використати далеко не весь досвід. Втім, знайти раціональне зерно цілком реально.

Завдяки зусиллям Посольства України в Республіці Хорватія та Української ініціативи в Хорватії (представники нашої діаспори там помітно активізували свої зусилля протягом останнього часу) група представників президентської адміністрації, Міністерства оборони та МВС, журналістів, експертів зуміла на власні очі подивитися на місцеві особливості мирного врегулювання.

Нагадаю, що тамтешньому конфлікту вже 25 років, і одна з особливостей, дуже помітна на Балканах – там ніхто нічого не забув. Можливо, саме тому, безпосередні учасники тодішніх подій були максимально відвертими у своїх оцінках. Зокрема, Весна Шкаре Ожболт, політичний координатор мирної реінтеграції у 90-х роках, наголосила, що для проведення відповідних процедур з врегулювання хорвати мали продемонструвати силу. Вона підкреслила, що була проголошена амністія, проте не було пробачення за злочини, і дійсно – багато сербів і досі переховуються на території Сербії від правосуддя. За словами пані Шкаре Ожболт, досвід спілкування з ООНівськими миротворцями не завжди був позитивним (як тут не згадати особливості позиції спеціальної моніторингової місії ОБСЄ), а Хорватія зуміла використати у своїх інтересах конвалідацію – визнання документів, які видавалися на окупованих територіях, та запровадження куни в якості національної валюти. Тут варто відзначити, що Хорватія боролася за свою незалежність з нуля, долаючи, зокрема, ембарго на постачання зброї, тоді як перед сучасною Україною стоїть завдання наповнити свою незалежність реальним змістом.

Колишній міністр закордонних справ Хорватії і віце-прем’єр Уряду РХ Мате Гранич нагадав, що Хорватія була змушена прийняти 500-700 тисяч біженців, що для цієї країни було непросто. Проте Загребу вдалося заручитися підтримкою Папи Римського Іоанна Павла ІІ та виграти дипломатичні баталії у Раді Безпеки ООН. Досвідчений дипломат підкреслив, що під час проведення операцій «Блискавка» та «Буря» хорватські військові мали діяти швидко та з максимальною повагою до норм міжнародного гуманітарного  права. Разом з тим хорватське керівництво, насамперед президент країни Франьо Туджман, не відмовилося зупинити операцію навіть під шаленим тиском Заходу. І подібне вміння захищати національні інтереси заслуговує на увагу.

Колишній заступник міністра внутрішніх справ Йошко Морич розповів про безпосередній процес мирної реінтеграції. Він, зокрема, нагадав, що у Вуковарі не було збройних підрозділів, а поліцейські функції здійснювали змішані сили. Сам Морич протягом тривалого часу жив у Вуковарі, долаючи недовіру до процесу мирної реінтеграції з боку хорватської та сербської громад. За його словами, в середині 90-х поліція врегульовувала практично всі проблеми на територіях, де ще кілька місяців тому тривали запеклі бої та етнічні чистки. Цікаве зауваження: лінія зіткнення ніколи не позначалась в якості кордону, тобто на рівні підсвідомості керівництво Хорватії не створювало сумнівів, що рано чи пізно поверне свої території у повному обсязі. Власне, так і сталося, більше того – хорватський досвід на міжнародному рівні вважається ледь не єдиним успішним у частині мирної реінтеграції.

Дозволю собі припущення, що ще одна причина успіху хорватів – відчуття реальної  загрози, яке охопило суспільство, адже лінія фронту проходила у 60 кілометрах від Загреба, а перспектива утворення «Великої Сербії» була неприйнятною для переважної більшості хорватів. Про інтенсивно-запеклий характер бойових дій свідчить той факт, що і за двадцять років після формального завершення конфлікту тут залишаються економічні проблеми та відчуття неприязні до вчорашніх супротивників. Звісно, що змінився і етнічний характер раніше змішаних поселень. До речі, в Хорватії працювала і спеціальна агенція, що сприяла продажу-купівлі майна тих, хто залишив межі країни через етнічний конфлікт, та тих, хто навпаки, хоче повернутися. Нині слідів війни у хорватському ландшафті небагато, але у душах місцевих мешканців вона залишила величезний слід.

Для України постійно актуальною лишається проблема проведення виборів на неконтрольованих сьогодні українською владою територіях. Весна Шкаре Ожболт наголосила, що проведення голосування в оточенні озброєних людей є неможливим. До речі, вона зауважила, що троє представників сербської меншини сьогодні представляють її інтереси у хорватському Саборі (парламенті), а одразу після завершення конфлікту посади заступників міністрів оборони, внутрішніх справ, юстиції. До речі, у Хорватії діє і міністерство у справах ветеранів, що намагається вирішувати різні соціальні проблеми тих, хто захищав свою Батьківщину від агресії.

Повертаючись до проведення виборів, пригадаю слова Ловре Пейковича, колишнього голови Урядового комітету з питань переміщених осіб та біженців. Він наголосив на важливості формування списків виборців для проведення ефективного голосування та створення можливості голосувати для тимчасово переміщених осіб. Очевидно, ці компоненти стануть в пригоді Україні, коли питання проведення виборів у нинішніх ОРДЛО постане з усією невідворотністю.

Хорвати симпатизують Україні, бо наші проблеми зі «старшими братами» схожі та подібні. Вони зі своїми впоралися, і вступ до лав ЄС та НАТО гарантує безпеку цій країні Південно-Східної Європи. Що стосується України, то її громадянам варто зрозуміти: універсального рецепту вирішення масштабних проблем не існує, спроби калькувати навіть успішний досвід інших держав можуть спричинити розчарування. Тому Україні доцільно вивчати способи вирішення минулих конфліктів у Європі, обираючи раціональні зерна, проте покладатися варто виключно на власноруч спроектовані шляхи виходу з кризи на Донбасі.

Євген Магда