Верховна Рада ухвалила рішення про "перейменування" міст Южноукраїнськ Миколаївської області і Южне Одеської області на Південноукраїнськ та Південне. Водночас депутати не підтримали перейменування міст Первомайськ на Миколаївщині, Синельникове та Павлоград на Дніпропетровщині.
На жаль, попри те, що десятий рік триває війна і третій рік - повномасштабна агресія Росії проти України, певні українці, зокрема деякі депутати Верховної Ради досі не можуть попрощатись з колоніальним минулим. Вони залишаються такими собі ментальними рабами Росії, її колоніального спадку. Окремі парламентарі, зокрема з Миколаївщини та Одещини, замість того, щоб проводити капітальну просвітницьку роботу та повертати українські назви своїм містам, підтримують "перейменування" Южноукраїнська на Південноукраїнськ, чи Южного в Південне. Бо в такий спосіб заграють зі своїм електоратом.
Коли аналогічна хвиля перейменувань відбувалася у 2016 році, депутати Верховної Ради мали більшу сміливість. Тоді частина електорату - латентні сепаратисти, латентні проросійські громадяни - теж намагалась знівелювати й зірвати деколонізацію. Вони заявляли, що не хочуть вулиць з іменами українських героїв чи славетних сторінок української історії, натомість пропонували назви вулиць - "волошкові", "зелені", "вербові", "овочеві". Або заявляли, що ця вулиця Островського названа не на честь чекіста та вбивці Ніколая Островського, а "на честь іншого російського Островського – драматурга". Чи ця вулиця Жовтнева не тому, що названа на честь жовтневої революції, а тому, що "у жовтні тут дуже гарно"…
Ментальні росіяни серед громадян України тоді теж протестували проти Горішніх Плавнів, а зараз вже й забули, як їхнє прекрасне місто називалось до повернення історичної назви. Але тоді реально виконувався закон про декомунізацію. Зараз, на жаль, відбувається своєрідна профанація.
Перейменування Южного на Південне - це просто окозамилювання. Адже абсолютно не змінюється колоніальний зміст назви (воно Южне, бо перебуває на югє радянської імперії) - назва просто перекладається. Це своєрідна спроба бойкотувати деколонізацію. Намагання в будь-який спосіб не знищити російські колоніальні смисли, а зафарбувати, закамуфлювати, забілити.
Таке враження, що ми кажемо "Україна", а ці люди не хочуть називати свою державу Україна, натомість намагаються винайти спосіб перекласти українською мовою російський термін "Малоросія".
Такі українці - латентні фанати Росії. Вони можуть допомагати ЗСУ, але в глибині душі залишаються ментальними громадянами імперії, для яких святою залишається російська культура, російські письменники, храми Московського патріархату. Їм зручно далі жити в цій системі координат. Вони керуються комфортом існування - в єдиному колоніальному просторі з російськими окупантами.
Якби вони керувалися, наприклад, туристичною привабливістю, то, відверто, Южноукраїнськ не звучить туристично привабливо. Гард, який мав би бути замість цієї назви, відкриває перед нами цілий світ, цілу Одисею величної козацької історії, Вольностей Війська Запорізького Низового, яке володіло цими територіями… Це - перспектива. І туристична, і музейна, й історична.
Натомість Південноукраїнськ має єдину асоціацію - з АЕС. При всій повазі, в атомній станції не буде ніякого туристичного потенціалу. І те саме стосується Южного. Коли ми кажемо Порт-Аненталь - це як наша своєрідна, прихована Атлантида. Такими речами ми повертаємо і власну історію, і туристичну привабливість регіону.
А зрив перейменування Павлограда і ще ряду населених пунктів - це просто свідома диверсія, свідома робота на російського окупанта, протест проти української державності.
До речі, зверніть увагу: навіть російські окупанти послуговуються вже не окупаційним, а українським словником. Вони називали Бахмут Бахмутом, і забули, що нещодавно для них це був Артьомовск. Вони називали Олешки Альошкамі, бо забули, що колись називали його Цюрупінськ.
Тому, в умовах воєнного стану, державна влада, яка дбає про безпеку, не повинна шукати компромісів з латентними сепаратистами і проросійськими громадянами. Вона повинна повертати українські деколонізовані змісти.
Андрій Ковальов, кандидат політичних наук, історик
