Думка про книгу
Днями в Українському домі завершилася книжкова виставка. На кожній, самій невеликій книжковій виставці є свої родзинки, свої відкриття, кожна з них пропонує свою тональність. На жаль, остання запам`яталася своєю нечисленністю. Прикмета часу: ми поки що не відродили втрачені під час перебудови і важких часів любов до книжки і звичку купувати книжкові новинки. Проте, свої родзинки там були і для дітей і для дорослих.
Спочатку я звернула увагу на красиву вишиту білим по білому сорочку автора – Георгія Бурсова, – що презентував свою книгу «Провал». А потім узяла в руки і саму книгу. Політичний детектив, в основі якого – реальні дійові особи і реальні події.
70-і роки, в Києві шукають зниклого сина члена Політбюро ЦК Борісенковського. На пошуки номенклатурного недолітка була піднята вся міліція. У столичних водоймах відкачана вода. І біля одного з таких провалів-кратерів у самому кінці Червоноармійської вулиці в районі Лисої гори стали витягувати старі речі, кістки, предмети. Сюди ж підтяглися київські археологи, відчувши ймовірні сенсаційні знахідки. Археологи крутилися під ногами у криміналістів. Адже вони і не пам`ятали такого випадку, щоб на шару набрати доісторичного череп`я на кілька дисертацій. Ось тут біля осушеної стародавньої западини і відбулася цікава лекція кандидата історичних наук Андрія Гайдука. По сюжету, співробітник Інституту археології Андрій Гайдук – буржуазний націоналіст, який за радянських часів не мав визнання колег, вирішив посповідувати міліційній аудиторії свої одкровенні екскурси у вітчизняну історію.
Ця лекція якраз те, чого не вистачає українській історичній науці.
Адаптована для простих міліціонерів розповідь про «крученну-перекрученну долю українців, спадкоємців трипільської цивілізації, найдавнішої не тільки в тутешніх землях, але і в Європі».
«Ім`ям «московити» називався етнічний конгломерат фино-монголо-татаро-алтайських рас. Москва означає «мокре місце», болото. Лісовий болотяний люд, що складається з двох десятків різноетнічних племен, все скопом називалося «моксель». Територія мокселі була населена різношерстими, різноликими племенами, об`єднаними повною відсутністю писемності», – розповідає доцент, міліціонерам, які жують бутерброди під час обідньої перерви.
Напевно, популяризувати погляд на історію і потрібно от так, запакувавши її в детективну оболонку, нанизавши туди київську бувальщину (наприклад, як академік Олександр Шалімов відновлював дітородні органи синові африканського правителя, який трохи позбувся їх через те, що постійно порушував статут Київського суворовського військового училища).
«Амбітному цареві московії Петру Першому сподобилося поважане в західному світі ім`я Русь. Вже багато сторіч так називалася країна, яка простиралася на заході за сотні кілометрів від московії. Московський цар видає наказ і направляє через Меншикова послові Долгорукову до Копенгагена: «Во всех курантах (периодические европейские журналы) печатают государство наше Московским, а не Российским, и того ради изволите у себя сие пристеречь, чтобы печатали Российским, а чем и к прочим ко всем дворам (посольствам) писано…»
Цікаво, що автор сперечається з офіційною історичною наукою, спираючисья на цитати російських же істориків. Виявляється, що увічнені Соловйовим архівні документи можуть зробити добру справу у відродженні історичної правди.
Розслідуючи справу про зниклу людину, можна з`ясувати багато цікавого. В ході оповідання автор відновлює і інші історичні неточності.
«На стіні корпусу Могилянки висить дошка старого граніту, де вирубано сокирою, що російське наукове світило (Михайло Ломоносов, – Авт.) тут не вчилося, а працювало. У Києво-Могилянці – першому вузі всієї Східної Європи вчився допитливий помор Михайло Ломоносов, що абсолютно не потребує холуйського поліпшення своєї біографії», – запевняє міліціонерів головний герой повісті.
Або ще... «з тридцяти трьох канонізованих Москвою сибірських святих – одинадцять людей - стовідсоткові українці, що народилися в Україні від батьків українців, здобули духовну освіту на своїй батьківщині. Матері ще чотирьох були українками.» І тут же елегантно нагадує, що великий святий Димитрій Ростовський, автор багатотомних зборів Житія святих, насправді - Данило Туптало, який здобув духовну і світську освіту в Києві і тільки потім був переведений синодом на єпископську кафедру до Ростова.
Треба сказати, що автор іноді злий, іноді ну просто непомірно уїдливий в своїх оцінках російської політики і формування російської історії. Але подібний тон стає зрозумілим, як тільки пригадаєш претензії найтолерантніших російських політиків щодо того, що Києво-Печерська Лавра «наше загальне минуле і, відмовляючись від дружби з Росією, Україна відмовляється від Києво-Печерської Лаври».
Іноді автор висловлює дуже спірні версії. Наприклад, щодо біографії Великої київської княгині Ольги. У версію автора, що відрізняється від офіційного житія святої, можна вірити, а можна – ні. Але якщо довіряти офіційній біографії Ольги, то Ігор одружувався на «дівчині зі Пскова» за двадцять років до того, як місто заснували.
Загалом, ось така книга про історію України, а одночасно – про Київ, про побут радянської інтелігенції, про таємницю смерті ЦК-овського начальника Владоносора Щербатого, подробиці життя і роботи віце-президента Академії наук Петра Толкучки (який скакав з однієї фракції Верховної Ради до іншої) і про те, хто таки убив сина партробітника Борісенковського.
Я люблю книги з добрим кінцем. Той самий молодий вчений Андрій Гайдук, який освічував міліцію, через роки після перебудови, після отримання незалежності постарів і виїхав до села під Київ. Він щасливий. Адже його наукові дослідження виявилися правдою, а все, про що він мріяв для України, збулося. Цілком достатньо для щастя.
Маша Міщенко
