Робити прогнози майбутнього під час війни – це безумство. Прогнози майбутнього взагалі дуже специфічна річ, тому що ми ніколи не знаємо, як буде. Минуле мало що говорить про майбутнє. І якщо ви поставите собі питання: "Як я бачив своє майбутнє десять років тому?", то, гарантовано, це було не те, що зараз з вами відбувається. І я не маю на увазі тільки війну. Так побудоване життя.
Утім, минуле несе в собі інформацію про те, як НЕ буде 100%. Скажу банальність, але в нас точно вже не буде Радянського Союзу у будь-якій формі. І я маю на увазі Радянський Союз як ширше поняття, ніж просто комуністична система. І це така собі перемога персональної безвідповідальності (навіть за своє життя).
Як на мене, самовідповідальність людей – це, скоріш за все, найважливіша риса нашого майбутнього. Проілюструю це прикладом, який ми всі бачили, але не усвідомлювали.
Коли почалася повномасштабна війна, понад шість мільйонів людей виїхали за кордон, десь два з половиною мільйони змінили місце життя всередині країни. Це - шалені цифри. Крім того, багато людей взяли в руки зброю, хтось пішов в самооборону, хтось став волонтером, хтось вивозив дітей. У ці перші дні й навіть місяці повномасштабної війни держава ніяким чином була неспроможна цей процес очолити. Тобто, він стався якось сам по собі, люди все це робили самотужки.
Суспільство сприйняло це як цілком звичайне, природне явище. Але дослідники, з якими я спілкувався, сказали мені, що це є унікальний феномен.
Цей шалений рівень самоорганізації — справжнє диво, це феномен історичного значення
Ніколи в світі такого не було, щоб така шалена кількість людей сама по собі змінювала місце проживання, евакуювалась, і при цьому не сталося якогось катаклізму, колапсу. Ніхто не помер від зневоднення, нікого не задавили в паніці, не було пограбувань крамниць, і взагалі все відбулося так, ніби то мільйони українців заздалегідь проходили постійні тренування на випадок масштабної війни.
Люди, які вивчають соціальні феномени, кажуть, що цей шалений рівень самоорганізації — справжнє диво, це феномен історичного значення.
Якщо, наприклад, в якійсь державі стається землетрус, держава ледве здатна евакуювати триста-п'ятсот тисяч людей. Навіть для великої держави це надто складна задача. Можна пригадати, як землетруси в Туреччині привели до шалених соціальних наслідків. В Україні нічого такого не сталося, хоча цифри переміщених людей - набагато більші. Але навіть на дорогах, які були забиті машинами, українці, у більшості, поводили себе розумно і не агресивно… Все це дуже цікава річ, і вона свідчить про те, що в нас є величезний внутрішній потенціал до самоорганізації.
Держава, яка колись народила батька Махна і помістила Сковороду на 500-гривневу купюру, точно щось знає про свободу
В цьому сенсі варто звернути увагу, що всі ці люди в Україні були вільні, вони діяли так, як вважали за необхідне. Все, чим вони керувались – лише самовідповідальність. Тому, загалом, найскладніша наша задача – зрозуміти, що таке Україна, сформулювати що таке українськість у сучасному світі. Я маю на увазі набір цінностей, певний спосіб життя, певна ідеологія, яка відрізняє нас від інших країн.
Багато людей, які виїхали до Європи, відчули цю різницю, відчули, що нам теж є, що запропонувати світу. Відповіді на ці питання, сподіваюсь, дадуть діячі культури, які мають допомогти нам викристалізувати ідеологічну основу, культурний код нації (цей тренд був ще до війни, але зараз це вкрай важлива місія).
Я завжди кажу так: держава, яка колись народила батька Махна і помістила Сковороду на 500-гривневу купюру, точно щось знає про свободу. Тобто, це той самий наш культурний код, який ми маємо всередині. І кристалізація цього культурного коду - це, з одного боку, найбільша можливість, яка буде в нас після перемоги, а з іншого - найбільший виклик після війни. Зберегти Україну такою, як ми її любимо, це і є не програти мир.
Олександр Ольшанський, президент холдингу Internet Invest, засновник цифрового консалтингового агентства "Ольшанський та Партнери".
