У суспільстві стрімко зростає очікування «залізної» руки... Ніхто з наших вождів не визнав свою особисту відповідальність хоч би за одну з криз... На тлі дискредитації нинішніх героїв дедалі частіше почали згадувати про Кучму...
Прихід «сильної руки» – саме цього, згідно з дослідженням соціологів Research & Branding Group чекають 80% громадян України. Те, що, згідно з тим-таки дослідженням, лише 36% опитаних «готові заради стабілізації в країні прийняти деякі обмеження громадянських свобод» – в практичному плані не означає нічого. Хіба що те, що громадяни не схильні забивати собі голови тим очевидним міркуванням, що справжня «сильна рука», якщо вже прийде, то потім менше за все цікавитиметься – від яких таких «громадянських свобод» готові відмовитися, а від яких ще ні доручені їй вірнопіддані.
У суспільстві стрімко зростає очікування «сильної», а ще краще – «залізної» руки. Очікування героя, вождя, «Тараса Піночета» - як закликало унсовське гасло ще на початку 90-х. Сила авторитарних настроїв така, що політики навперебій кинулися демонструвати виборцям свою відповідність новому суспільному ідеалові, виголошуючи «тверді» промови і здійснюючи «сильні» або навіть «силові» жести. Гаразд би ще прем`єр-міністр Юлія Тимошенко, яка і без нинішніх модних віянь впродовж багатьох років свідомо і наполегливо кувала свій нинішній героїчний образ «залізної леді» з сумнівного статусу «газової принцеси» епохи Лазаренка.
Але ж і інші стараються. Той же Анатолій Гриценко, якого давно і марно намагалися «розкрутити» і який нині має привід ображатися за звільнення з посади міністра оборони. Адже армійський камуфляж так ефектно підкреслював би солдатську безкомпромісність його суворих виступів.
Або оголошений «вже розкрученим» Арсеній Яценюк, якому, суворо кажучи, образ «автократа» мало підходить хоч би чисто візуально.
Або шеф МВС Юрій Луценко, який, беручи участь в черговому телешоу, рубонув з плеча: «Я як міністр внутрішніх справ демонструю – держава має силу зупинити будь-яких провокаторів. Інакше в цій країні не можна розраховувати на владу. Для того вона і існує, щоб демонструвати упевненість і силу».
У цьому випадку найцікавіше – не констатація очевидної надії міністра на те, що «силові» розмови дозволять йому вийти з тривалого рейтингового штопора. Цікавіше і набагато важливіше – реакція преси. Ще пару років тому т.зв. «елітарні» видання суворо вказали б чиновникові, що він зарвався і що влада в країні існує зовсім не для того, щоб «демонструвати упевненість і силу» і зарозуміло роз`яснили б – чим саме повинна займатися влада насправді. А як коментувала б заяву Луценко демократична преса – навіть уявити страшно.
По-справжньому непокоїть не сам по собі зростання авторитарних очікувань, і не прагнення політиків цим очікуванням відповідати, і не готовність медіа підіграти прагненням і підтримати очікування. Непокоїть те, що і перші, і другі, і треті ставляться до горезвісного «авторитаризму» як до явища мало не метафізичного. Таке враження, що й для адептів нової віри, які множаться на очах, і для її нечисленних опонентів авторитаризм – не одна з моделей суспільних відносин з своїми перевагами й недоліками, але щось схоже на угоду з дияволом. У найбуквальнішому сенсі: варто тільки закласти ворогові роду людського свою безсмертну душу, як одразу й почнуть здійснюватися чудеса – зловісні або рятівні для блага нації і держави – залежно від настрою тих, хто очікує.
Позиція противників «сильної руки», хоч і ірраціональна майже настільки ж, що і у прихильників, базується все-таки на нашій історичній пам`яті і дуже гідній культурній традиції. Базову тезу сформулював ще Олександр Галич:
“Не бойтесь золы, не бойтесь хулы, Не бойтесь пекла и ада, А бойтесь единственно только того, Кто скажет: «Я знаю, как надо!» Кто скажет: «Тому, кто пойдет за мной, Рай на земле – награда». …Гоните его! Не верьте ему! Он врет! Он не знает – как надо!”
Зрозуміло, ця теза дуже вже узагальнена, не пов`язана безпосередньо з політичними й економічними реаліями сучасної України. Але зворотнє твердження – що «сильний лідер наведе лад» - аргументоване насправді ще менш переконливо. Абсолютно незрозуміло, яким чином «наведенню ладу» в наших конкретних умовах може сприяти встановлення хоч би чиєї одноосібної влади? А які ресурси порятунку дозволять мобілізувати згадувану вже гіпотетичну – часткову чи повну – відмову від «громадянських свобод»? Чи наша справа - підписати договір з бісом, а далі вже – клопіт спокусника? Хай нечистий сам як хоче, так і викручується?
Усі ці фантазії вже звучали в епоху зовсім раннього Кучми. Ще в червні 1993 року Леонід Данилович, бувши прем`єр-міністром, добивався від парламенту продовження надзвичайних повноважень Кабміну і говорив про необхідність запровадження надзвичайного, або, принаймні, надзвичайного економічного стану. За його словами, тільки «надзвичайка» могла вирішити проблеми української держави і економіки, а інакше, пророкував прем`єр, вже за півроку врятувати країну зможе тільки «диктатура». Верховна Рада прем`єрові в його вимогах відмовила, він пішов у відставку, потім на хвилі тих же надій на «сильну руку» був обраний Президентом України, і якщо з диктатурою в країні так і не склалося – так це не провина і не заслуга Леоніда Даниловича.
А чинні протягом півроку «надзвичайні повноваження» уряду Кучми (зокрема, право видавати декрети законодавчої сили) запам`яталися лише горезвісним «Декретом про трасти», які розорили ще по-радянськи довірливих вкладників.
Насправді, «авторитаризм» – не сатанинський задум, вигаданий на загибель роду людського, і не рятівний філософський камінь або чарівна паличка. Це – всього лише інституція, певний набір механізмів, що бувають вельми ефективними в кризових ситуаціях. Можна навести десятки прикладів, коли запровадження елементів авторитарного правління або перехід до авторитарної моделі допомагав народам і державам виходити з кризових, іноді дуже гострих ситуацій.
Але, на жаль, красиві історичні прецеденти, на які останнім часом люблять посилатися публіцисти, абсолютно некоректні в нашому випадку. Перш за все тому, що головний стрижень будь-якої скільки-небудь ефективної авторитарної моделі – це персональна відповідальність «автократа». Питання на засипку: чи пам`ятає хто-небудь, щоб хоч один з наших вождів визнав свою особисту відповідальність хоч би за одну з численних криз впродовж всіх років незалежного існування України?
Хто? Ющенко, свято переконаний, що в усіх бідах винна «ця мадам»? Тимошенко, яка для кожної із нескінченної низки найрізноманітніших криз завжди знаходила інших «винних»? Янукович, який, здається, досі в глибині душі вважає, що все було б просто чудово, якби в 2004 році він діяв активніше, ніж його суперник?
Про «младопретендентів» на зразок Яценюка й Гриценка, які підросли в останні кілька років і говорити не варто.
Панічна втеча від відповідальності – лише один аспект.
Аспект другий. За всіх «осанн» прийдешньому «сильному лідерові» ніхто виразно так і не зміг пояснити: які, власне, механізми з «авторитарного арсеналу» до яких з проблем сучасної України можна застосувати? Тому що в нас відбулася в якийсь момент протиприродна підміна понять. Під компліментарним титулуванням політиків – «сильний», «рішучий», «твердий» тощо – стала матися на увазі всього лише його (її) готовність «піти на що завгодно» – в ім`я порятунку Батьківщини, зрозуміло.
Чим і наскільки це саме «на що завгодно» буде справді рятівним – вже не відіграє особливої ролі. І на практиці ще з часів Кучми за всіма вимогами «не заважати працювати» ховається лише прагнення до безконтрольності і все тієї ж безвідповідальності. Але повернімося до нашої автократії. Чим забезпечується «наведення ладу» при регулярних військових переворотах в країнах Азії, Африки і Латинської Америки (якщо воно, звісно, справді забезпечується – що останнім часом насправді буває все рідше)? Тим, що армійська вертикаль спочатку задає жорстку ієрархію, яка гранично спрощує функціонування влади. Щоправда, армія як політичний стабілізатор у нас поки не котирується – не Чилі якась, не Туреччина чи Пакистан. Ось і Анатолій Степанович Гриценко переживає – мовляв, так і не встигли перейти на натівські стандарти... А то, що викликану Верховним Головнокомандуючим танкову колону легким помахом регулювальної палички повертає на місце дислокації інспектор ДАІ – так це свідчення демократизації і підвищення рівня цивільної відповідальності?
У рамках авторитарної моделі будь-яка солідна хунта направляє в кожну адміністративну одиницю (міністерство, департамент, сіло, місто, район і ін.) повноважних представників – префектів, комісарів і т.п. Вони або замінюють адміністраторів, які залишилися від «старого прогнилого режиму», або встановлюють контроль над їх діяльністю.
Поза сумнівом, кадровий резерв у деяких з наших кандидатів в «автократи» більш ніж достатній і різноманітний. У одного – «команда професіоналів», у іншого – «велика Хоружівка», як ротаційний ескалатор нетутешньої потужності, у третьої – блок однодумців, спаяний дисципліною, жорсткіше сектантської, але із своїми характерними особливостями, що роблять їх дуже схожими на представників конкуруючих фірм. Саме з приводу другого пришестя в уряд соратників Юлії Володимирівни розумний і дуже досвідчений Небоженко кепкував: «Звісно, кожен міністр на Новий рік запитає: ну, і де мій перший подарунковий мільйон?”
Але це, звичайно, дрібниці. З корупцією у нас борються щосили. То Хорошковський, то Цушко, а більше за всіх – при чотирьох урядах! – Юрій Віталійович Луценко. Його звершення навіть оспівані в поемі:
Юрась отримав ранг міністра Служив Юрась у МВС. Він каркаде носив в каністрах Такий некорупційний весь.
Тому найбільш вірогідний сценарій – це збереження нинішньої недолугої ситуації незалежно від того, хто з кандидатів переможе, і від того, під якими авторитарно-популістськими гаслами він (вона) отримає перемогу. Врешті-решт, Кучма не став диктатором зовсім не тому, що не намагався. Намагався, і ще як! Згвалтування парламенту на антиконституційну «конституційну угоду» 1995 року, референдум 2000-го, конституційні ініціативи 2002–2004 рр., і т.д. і т.п. Не вийшло лише тому, що поєднання політичного розкладу і наявного інструментарію задавало рамки – хай широкі, але такі, що все-таки чітко обмежують примітивне свавілля.
Гірший і небезпечніший Сценарій №2: переможець – шляхом переговорів і торгу або на хвилі авторитарних настроїв, провівши у ВР сильну парламентську більшість – справді зможе повністю перекроїти владні повноваження по авторитарних кальках. І почне благодіяти народ направо і наліво. За рецептом Бармалія з «Айболита-66»: «У мене швидко всі стануть щасливими! А хто не стане, я того в баранячий ріг зігну, зітру на порох і кину акулам! У мене враз всі стануть щасливими!»
Річ у тому, що методологічно тоталітаризм – це теж механізм здійснення державної влади. Причому, на відміну від авторитарної моделі, для його функціонування доволі набагато менших ресурсів. Не стільки за рахунок «витрати людського матеріалу» (це крайні випадки), скільки за рахунок спрощення суспільних зв`язків і деградації інфраструктури в цілому.
Але щасливі будуть усі – тою мірою, як про це свідчитимуть такі незалежні нині мас-медіа. Хоча залишиться їх, ймовірно, дещо менше.
Це не страшилка. Це лише спроба побудувати несуперечливу модель з наявних елементів: економічної кризи; обмежених і дедалі менших ресурсів держави; природного, а також підігрітого політиками і ЗМІ зростання авторитарних настроїв; і, нарешті, списку політичних діячів, готових рятувати свої пікіруючі рейтинги підігрівом авторитарних очікувань.
Поки, втім, розігрів, як це часто в нас буває, дає результати скоріше анекдотичні: на тлі дискредитації нинішніх героїв частіше стали згадувати про Л.Д.Кучму. Суворо кажучи, такий поворот можна було передбачати. Якщо вчені люди стали пояснювати суспільству, що авторитаризм – це не тільки не погано, але що, можливо, саме в ньому і є порятунок країни, то збентеженому народонаселенню цілком природно пригадати про «справжнього автократа» і не розмінюватися на численні «китайські підробки».
Отже політологи, може, і поквапилися, поспішивши оголосити, що «Кучма–3» – це всього лише жарт.
Валерій Зайцев, «Нові Грані», спеціально для УНІАН
