Перші «Мінські угоди» було підписано на початку вересня 2014 року з метою врегулювання збройного конфлікту на сході України, який на той час навіть не хотіли визнавати конфліктом. Відтоді минуло п’ять років, протягом яких військові дії зрідка зупинялися, та не довше, ніж на тиждень. Зараз його теж важко назвати замороженим, але й не можна повністю віднести до «групи затяжних конфліктів», наприклад, як в Нагірному Карабаху, Лівані, Кіпрі чи Придністров'ї.

Цікаво, що єдиним «перемовником», який брав участь у перших «мінських переговорах», лишився Леонід Кучма, нещодавно призначений президентом Володимиром Зеленським головою української делегації в Тристоронню контактну групу. Нагадаю, окрім Кучми, під підсумковим «Протоколом» перших «Мінських угод» стояли підписи посла РФ в Україні Михайла Зурабова, представника ОБСЄ Хайді Тельявіні та «лідерів» «ДНР/ЛНР» Олександра Захарченка та Ігоря Плотницького. Замість Тельявіні (дипломата світового рівня, яка брала участь у складних переговорах по врегулюванню конфлікту у Чечні), наразі ОБСЄ представляє Мартін Сайдік, відомий своїми неоднозначними заявами. Втім, слід зазначити, що робота пана Сайдіка у контактній групі добігає кінця. І за три тижні ми можемо чекати на нового представника від ОБСЄ.

Постійні зміни перемовників вимагають поставити питання: як же мають запрацювати «Мінські угоди», якщо постійно змінюються люди

На жаль, постійні зміни перемовників вимагають поставити питання: як же мають запрацювати «Мінські угоди», якщо постійно змінюються люди, які беруть на себе найважливіші рішення?

Ще одна «вічна» тема щодо «розблокування» мінського процесу – відродження ідеї введення озброєної місії миротворців ООН. Попри те, що вона стає дедалі популярнішою, вона несе в собі певні загрози.

Один із ризиків – будь-які сили ООН фактично закріплять статус-кво та «заморозять» конфлікт. Ще у 2015 році, на круглому столі ООН з безпеки, йшлося про те, що розгортання місії ООН має базуватися на політичній стратегії, що відповідає конкретним викликам, які миротворці повинні вирішити. У випадку конфлікту в Україні, єдиною політичною стратегією є «Мінські угоди», які виявилися неадекватними для формування бази для мирного вирішення. Тобто вони існують, але ніхто їх насправді не дотримується.

Інша перешкода – розбіжності між Україною та РФ у баченні мандату та складу будь-якої перспективної місії ООН. Росіяни виступають за модель, засновану на мандаті захисту для місії ОБСЄ, яка працює в Україні, переважно, на лінії розмежування, вже п’ять років. Українці виступають за місію ООН, розгорнуту аж до міжнародного кордону з Росією.

В зазначеному контексті, активізація переговорного процесу щодо можливості введення миротворчих військ ООН поки не створює альтернативний майданчик для вироблення відмінних від попередніх механізмів врегулювання ситуації, а лише урізноманітнює мінську модель. І вже помітно, скільки «підводного каміння» існує на цьому шляху ще до його початку. Адже наразі РФ намагається створити собі «алібі» - пропонує «альтернативний» варіант у разі, якщо не буде погоджено введення миротворців ООН на лінію розмежування. Нібито компромісний «план Б» від Росії – введення «голубих касок», які лише гарантуватимуть безпеку моніторингової місії ОБСЄ по всій території Донбасу, не займаючись розведенням військ.

Звісно, не слід заперечувати, що Мінський формат був виключно політичним рішенням і не мав довгострокових перспектив

На жаль, будь-який з цих варіантів, швидше за все, призведе до відтермінування пошуку мирного вирішення конфлікту і фактично «заморозить» його на довгий час.

Звісно, не слід заперечувати, що Мінський формат був виключно політичним рішенням і не мав довгострокових перспектив. Однак зрозуміло, що нова українська влада не може просто взяти і відмовитися від  зобов’язань перед зовнішніми партнерами. Втім, сам формат потребує кардинальних змін. Україна повинна виступити в ролі суб’єкта і запропонувати конкретні кроки, які зможуть зрушити процес з мертвої точки і, тим самим, продемонструють нашу готовність до діалогу.

Просування до миру на Донбасі вимагає від пана Зеленського активних дій на дипломатичній арені. Переговори в рамках Нормандського формату – один з інструментів для цього. Під час своєї кампанії президент обіцяв дещо змінити і цей формат, оновити його. Втім, США займають вичікувальну позицію, а ідеї про залучення Британії чи інших гравців поки виглядають туманними. Тому у нового президента залишається безальтернативний шлях: налагодити дієву комунікацію з Макроном і Меркель, заручившись їх підтримкою.

Катерина Карпюк, спеціаліст з комунікацій у сфері дипломатії та безпекових питань