У мене росте син, і його душа мимоволі стала полем для битви між мною і моїм батьком. Весь попередній рік я безславно програвала цю битву, але недавно зрозуміла, що все змінилося...
Єдина людина, з протилежними мені політичними поглядами, з якою я можу жити під одним дахом, – це мій російський тато. Жінки, яким повезло з батьками, мене зрозуміють – люблячим татам можна пробачити все. Любов до російських телеканалів, зайву поспішність і прямолінійність в оцінці українських політиків і навіть те, що він не гидуватиме пайками Черновецького списую на важкі 90-і, коли вчителям по півроку не платили зарплату. Крім того, що я поблажлива до людських слабкостей, я все-таки демократка і вважаю, що заборона плентатися за пайками була би утиском його цивільних прав. Межею нашого компромісу стало те, що я не повинна бачити вдома пакети з рекламою блоку нинішнього мера і запевняння, що голосувати тато буде за велінням мого серця, а не з почуття вдячності за кашу, яку він, власне, й не їсть.
Але вдома в мене росте син, і його душа мимоволі стала полем для битви між мною і моїм батьком. Весь попередній рік я безславно програвала цю битву, але зовсім недавно я зрозуміла, що не тільки успішно пройшла педагогічний Сталінград, але й переможною ходою прямую до рейхстагу якщо не всіх, то кращих з європейських цінностей.
«Мамо, я люблю Госію і Леніна і вважаю, що дві кгаїни повинні жити разом», – заявив мені мій син, який до цього (так вийшло) близько двох років жив з моїми батьками.
Тато радісно зааплодував. А я кинулася пояснювати дитині, що любити треба всі країни, але твоя батьківщина тут, Україна, і дружити ми можемо, але все одно потрібно, щоб стояли прикордонні стовпи, і Україна сама, без нічиєї підказки, могла вирішувати свої проблеми. Дитина сміялася, повторюючи дідові науки.
Пізні дискусії з батьком нічого не дали. Конфлікт обіцяв бути затяжним.
– Так що ж таке Госія – гакети і космос чи п`яні мужики і вбиті хлопці в Чечні? – вголос роздумував мій Іван.
– І те й інше, синочку, – пояснювала я.
– Ти серйозно думаєш, що Євгопа краще, ніж Москва? – питала знову мене дитина.
– Я думаю, що ти, коли виростеш, поїздиш і сам порівняєш. Твоє перше враження буде найвірніше, – перестала я скаженіти з приводу піонерсько-шовіністичних проявів свого чада. Замість вечірньої казки я почала розповідати про те, як виселяли до Казахстану його прабабусю і прадідуся, як червоноармійці забрали у них все, включаючи дитячий одяг.
Якось син сказав, що хоче подзвонити Президентові Ющенку. Я сказала, що не заперечую, Президент із задоволенням з ним поспілкується, але для цього йому потрібно підігнати українську мову, тому що українській дитині неввічливо розмовляти зі своїм президентом іншою мовою.
– А розкажи, як ти була маленька.
– Це був жахливий час. Тоді люди стояли по п`ять годин в чергах за м`ясом. І витрачали дуже багато часу, поки шукали в магазинах одяг.
– Чому раніше було стільки біди? – цікавилася дитина.
– Тому що Ленін–Сталін закрили всі церкви, і люди забули Бога.
Одного разу ми, замість того, щоб зависнути в хорошому кафе, зайшли в робітничу їдальню.
– Я не хочу тут, – потягнув мене за руку син.
– Раніше, в ленінські часи, усі кафе були такі, – м`яко міняла я внутрішній політичний вектор дитини.
Одного разу син завередував, відмовляючись іти на урок англійської мови.
– А навіщо мені англійська? – вередував син.
– Щоб стати вільнішим і щоб усі тебе розуміли, – пояснила я, розповідаючи, що його дядько знає мову і може їздити по всьому світу і скрізь він – як вдома.
– Мамо, то Госія велика кгаїна? – запитав мене недавно син, наминаючи абрикоси.
Я подумала, як би відповісти простіше і яскравіше.
– Велика, – сказала я.
– Та добре, я пожартував, нікому не треба в Чечню, – почула у відповідь, і не повірила своїм вухам.
Не знаю, що вплинуло на геополітичний вибір моєї дитини в такому ніжному віці. Мої розмови по скайпу з братом, коли той ділився тим, що «для Росії демократія – це якесь дисфункціональне утворення», або мої розмови про те, що батьківщина, як і мама, буває тільки одна, і нечесно жити в країні, яку не любиш. А можливо, все-таки історія його сім`ї, яка краще за будь-якого політика здатна зробити з дитини переконаного «антисовєтчика».
І, до речі, посмутнілому батьку я пообіцяла маленьку втіху – як великодушна переможниця. Сказала, що на день народження Івана (сина), якщо Бог дасть, повезу дитину до Пітера. Де його Батьківщина, він тепер не переплутає, а Пушкіна ми з ним любимо. Головне, в нашій справі не змішувати політику і все інше.
Маша Міщенко
