Учорашня сутність
За чверть століття населення Росії не зробило помітного руху в бік самоорганізації на сучасних засадах: поваги до особистості та приватної власності, дотримання закону, тверезості, етичної та побутовій охайності.
Цей факт дедалі важче ігнорувати або пояснювати за рахунок вад правління. Серйозні російські дослідники й просто освічені люди одне за одним визнають, що найбільший уламок православ’я, званий «російською цивілізацією», уступив у завершальну стадію свого існування. Попереду – сходження з історичної арени.
Про це кажуть представники наукової течії, яка сформувалася в РДГУ, – Російському державному гуманітарному університеті (Москва). Біля витоків цієї течії – його можна назвати фіналістським – стоять президент РДГУ академік Юрій Афанасьєв та професор Ігор Яковенко. Російське суспільство, вважають вони, сутнісно вчорашнє і як таке неминуче вичерпається, зникне. Так і не ввібравши основні західні цінності, воно не здатне до інновацій. Для російської людини, пояснює Яковенко, не священною є приватна власність, для нього не очевидно, що влада має бути під законом, а не над законом. Новий Петро Великий може, звичайно, з’явитися, але цього разу в нього нічого не вийде. У цивілізаціях, котрі мають майбутнє, зміни відбуваються не згори, а знизу. «Країни, які розвиваються під тиском своєї еліти, – нагадує Яковенко, – це і є країни сутнісно вчорашні. А країни, де розвиток – функція масової людини, яка в нього вже в генах, у спинному мозку, – це країни сутнісно сьогоднішні. Саме в цьому сенсі ми – країна вчорашня».
Що ж у світлі цього можна сказати про населення України? З ним, здається, справи трохи кращі. Стали звичними президентські й парламентські вибори без заздалегідь відомого результату, вільніше, ніж у Росії, почуваються ЗМІ, у суспільстві менше смутку, страхів і ворожості до світу, є ознаки певної суспільної солідарності – був Майдан. Усього цього замало, щоб Україна не розділила долю Росії, але шанс уціліти є. Уціліти, підкреслимо, – означає влитися в євроатлантичну цивілізацію. І пов’язаний цей шанс, схоже, передусім із Заходом і частково Центром країни – із землями, де більше відчувається європейський вплив.
Особливо цікава Західна Україна. Увага до неї зростатиме. Її суперечності вселяють надію. Вона в цілому гірше освічена, ніж Східна, менш індустріалізована, більше сільська, традиційна, набожна (неділю розпочинає в церкві), і водночас її можна все-таки назвати, хай із натяжкою, сутнісно сучасною. Там більше індивідуалізму, торгового духу, ощадливості і дбайливості, смаку до впорядкування, менше заздрощів. У вічі впадає пошана до особи, звідси – до права і власності. У звртанні обігу людей одне до одного переважає «ви», а не табірно-казармове «ти». Ви, мамо, ви, куме, ви, дядьку... Навряд чи тільки географією можна пояснити, що більшість українців- заробітчан поставляє світові Західна Україна і що обирають вони не Росію, а країни Європи.
Сутнісну вчорашність, принципову нереформовуваність «російської цивілізації» представники фіналістської школи пов’язують з православ’ям. Занепад Росії – це занепад православ’я, байдужого до облаштування людини на землі, яке готує його тільки до життя на небесах. Не виключено, що фіналісти мимоволі виявляться причетними до того, що в Україні стихнуть заклики до об’єднання православних церков. Бажання мати єдину помісну церкву зрозуміле, але тут важко сказати, де знайдеш, а де втратиш.
Анатолій Стріляний, Коментарі
