Настала весна. Набухають бруньки. Розпускаються депутати... А друзі та знайомі безперервно телефонують і просять пояснити зрозумілою мовою, що відбувається.
Друзі, сталося те, що рано чи пізно мало статися: під Верховною Радою вибухнула бомба, закладена ще під час Помаранчевої революції. Тоді, 8 грудня 2004 року, пакетним голосуванням було прийнято два закони. Один – про внесення змін до виборчого законодавства. Другий – про внесення змін до Конституції. Іншими словами, було укладено угоду: ми вам – відносно чесні вибори, без масових фальсифікацій, виявлених Верховним Судом, а ви нам – зміни до Конституції ("політреформу"), яка позбавить новообраного Президента влади й передасть її разом з парламентом на відкуп політичним партіям. За великим рахунком, політреформа охоплює два елементи: перехід Кабміну (і всієї виконавчій владі) під контроль Верховної Ради; вибори депутатів тільки за партійними списками.
Політреформа стала царським подарунком для наших, вибачте за вислів, політичних партій. Вибачте за вислів, тому що слово «політик» в нашій країні – це синонім слова «бізнесмен», а те, що ми називаємо «партіями», – це лобістські угрупування та бізнес-проекти. І шлях у політику для всіх охочих тепер тільки один – через партійну касу. Товщина гаманця, а зовсім не якісь там моральні якості та політичні переконання, є вирішальним чинником у кастингу кандидатів у депутати. За інформацією преси, вартість прохідного місця в списку найбільших партій сягала десятків мільйонів доларів. Люди шукали, де дешевше, а тому траплялися й казуси: у списки кандидатів нерідко потрапляли особи, котрі сповідають погляди, діаметрально протилежні поглядам «своєї» партії чи блоку. Але це нікого не хвилювало: гроші не пахнуть.
Підсумки виборів навесні 2006 року більш-менш реально відобразили розстановку сил у країні: з незначною перевагою перемогли три партії, котрі рік тому підтримували кандидатуру Ющенка на пост Президента. Така ситуація гарантувала певну стабільність і брак кардинальних змін курсу країни: подолання президентського вето чи внесення змін до Конституції можливі тільки на основі консенсусу всіх найбільших політичних сил. Проте внаслідок корупційного способу формування партійних списків значну частину депутатів становили бізнесмени від політики, для яких депутатський мандат – не більш як багатомільйонний інвестиційний проект. Не стримувані партійною дисципліною, політичними переконаннями та імперативним мандатом, вони швиденько почали "рішати свої питання", що мають мало спільного з передвиборними обіцянками й програмою їхніх політичних сил.
Це призвело до другої хвилі корупції, цього разу всередині парламенту. Почалися переходи депутатів, обраних за партійними списками, між фракціями. Жоден з таких переходів не був мотивований ідеологічними чинниками, проте супроводжувався кулуарними коментарями щодо того, скільки коштувало парламентській більшості чергове «надбання». Відповідно до логіки політреформи та букви Конституції, перехід депутата, обраного за партійним списком, в іншу фракцію неможливий. Урешті-решт, виборець голосував не за конкретну персоналію, а за передвиборчу програму, і депутат зобов`язаний або виконувати її, або скласти свої повноваження. Тому відповідно до Конституції депутат, який заявив про вихід з фракції, автоматично позбувається мандата, а його місце займає наступний номер у партійному списку.
Проте знайшлася лазівка: депутати не виходили з фракції, а просто писали заяву про вступ до правлячої коаліції, і ці заяви приймалися – при тому, що згідно з Конституцією суб`єктами формування коаліції є не окремі депутати, а виключно парламентські фракції. Такий спосіб формування коаліції вочевидь є незаконним. Покласти край ситуації міг би Конституційний Суд, розтлумачивши відповідні положення Основного Закону. Заразом Конституційний Суд цілком міг би скасувати всю політреформу, прийняту, як я вже казав, з порушенням Конституції. Тому Рада півтора року успішно блокувала роботу КС, не приводячи до присяги й не призначаючи суддів за своєю квотою.
Зараз, коли під пресингом Президента суддів було призначено й робота КС типу відновлена, протягом восьми місяців Конституційний Суд не прийняв жодної ухвали.
Минулого літа Ющенко заплющив очі на те, що парламентська більшість сформована незаконно. Проте хмари почали згущатися, коли підкуп депутатів став масовим явищем. Представники Партії регіонів не приховували своїх планів у найближчий час перекупити потрібну кількість депутатів для того, щоб одержати конституційну більшість – 2/3 складу парламенту. Реалізація цих планів призвела б до того, що політична сила, яка набрала 32% голосів виборців, дістала б можливість одноосібно керувати державою – аж до внесення змін до Конституції.
Отже, корупція в парламенті спричинила фальсифікації підсумків виборів, коли голоси виборців, віддані за список певної політичної сили, перекуповуються протилежним табором разом з депутатським мандатом. Поза сумнівом, що це – реальна небезпека для демократії та майбутнього України. Поза сумнівом, парламентська корупція є загрозою і для Президента. У разі, якщо коаліція докупить голоси до необхідних трьохсот, Ющенко втратить останні важелі впливу на ситуацію. Більш того, його посада може бути взагалі ліквідована за непотрібністю.
У такій ситуації Президент «раптом» пригадав про те, що коаліція сформована з порушеннями й оголосив дострокові вибори.
Тепер з приводу мого ставлення до того, що відбувається. Моя позиція дуже проста. УВсе, що відбувається, – це наслідки незаконної політреформи. Мало того, що її було прийнято з порушеннями (без попереднього схвалення Конституційного Суду), – вибори депутатів у нинішньому вигляді порушують фундаментальний принцип державного устрою: принцип прямого рівного виборчого права. Навіть така відверто антиконституційна зміна не була реалізована повністю – з імперативним мандатом, забороною переходів між фракціями та іншими обмеженнями для депутатів, персонально за яких народ не голосував. У такому разі політреформа, хоч б якою потворною вона була, все-таки дала б парламенту змогу працювати більш-менш стабільно. Проте в результаті ми одержали «трішки реформовану» Раду, із законодавчо обумовленою корупцією в чистому вигляді і – всією повнотою влади в країні.
Інвестиційний проект «депутатство» простий: спочатку за рахунок «спонсорської підтримки» популярної партії потрібно опинитися в прохідній частині списку і в парламенті, а потім або платити хабарі, скуповуючи необхідне число голосів і проводячи потрібні рішення, або одержувати їх, флануючи між фракціями.
Між іншим, зараз коаліція виношує плани щодо так званого «другого етапу політреформи», який передасть усю владу на місцях місцевим радам і перетворить на тотальний дім терпимості не тільки Верховну Раду, а й ради всіх рівнів.
Що ж до нинішньої ситуації: Раду розганяти потрібно. Підстави є. Жити в державі, де продажність найвищого законодавчого органу не викликає жодних сумнівів, не можна. Державу міняти я не збираюся, тому необхідно щось робити з парламентом. Хай ще три-чотири рази пройдуть перевибори – гляди, інвестиційна привабливість проекту «депутатський мандат» впаде настільки, що перестане бути цікавою для серйозних хлопців.
Можна почути: «призначення перевиборів – це узурпація влади». Смішно. Влада в країні належить не Президентові, не Кабміну, і навіть не Верховній Раді. Уся влада в Україні належить українському народу. Тому призначення перевиборів – це не узурпація, а повернення влади законному власникові. Владі, яку намагалися узурпувати шляхом зухвалого підкупу депутатів, особисто за яких ніхто не голосував.
Останнє питання. Знайомі цікавляться: що відбувається на Хрещатику, чи буде «Майдан-2». Відповідаю. У 2004 році на Майдані зібралися люди, які протестували проти фальсифікації виборів. Вони вимагали провести переголосування, щоб їхні голоси не були нахабно скуплені або вкрадені. У 2007-му на Майдані перебувають люди, які протестують проти проведення всенародних виборів. Тобто ці люди нібито вийшли на площу тому, що не хочуть іти на виборчі ділянки. Ось і вся різниця...
Від себе додам. Серйозні політичні сили, як неважко відмітити, перевиборів не бояться. Без них парламенту не буде – і вони це чудово знають. В основному буянять політичні маргінали кривавих відтінків – комуністи та соціалісти. І в тих, і в інших є шанс опинитися за бортом Ради. Комуністи – з природних причин, зважаючи на безперервне зменшення чисельності їхнього традиційного електорату. Соціалісти – тому, що в усьому цьому парламентському публічному домі вони грали першу продажну скрипку й продавалися оптом. І ті, хто голосував за них рік тому, це чудово знає, тому шанси повернутися до парламенту в них мізерно малі. І це правильно.
Petro, з полеміки на форумі
