Репліка
У процесі пошуків няні для своєї дитини я так дослідила цей ринок в Києві, що вже можу писати науковий трактат. Висновок такий: кожен, хто нічого не вміє, не хоче працювати, але при цьому хоче грошей, – іде в няні. Трапляються, звичайно, і хороші, працьовиті люди, але таких передають «з рук у руки», і знайти таку няню непросто.
Нянями хочуть бути всі – від 17-річних до 65-річних жінок, усі хочуть зарплату мінімум 400 доларів, при цьому готуйтесь до того, що за ці гроші няня матиме «великий досвід роботи в забезпечених сім’ях» і більше нічого.
Що мається на увазі під словом «досвід» – незрозуміло. На запитання «що ви вмієте?» кандидатки в няні відповідають: нагодувати, погуляти. Нерідко це люди, які погано говорять літературною мовою, не знають англійської, щось чули про методики розвитку, не мають вищої (або й ніякої) освіти. Про музичні чи хореографічні заняття , звісно, узагалі не йдеться. Тобто ці люди не здатні чогось навчити дитину.
За що ж тоді 400 доларів? За безвихідь. Якщо няні такі дорогі, значить, на них є попит. А попит є, бо немає конкуренції. Комерційних нормальних садків на увесь Київ – з десяток, і ті переповнені. У звичайних садках – по 25–40 чоловік у групі. Ось і вимушені сім’ї платити непомірну ціну людям, які не є фахівцями своєї справи, а просто нічого до пуття робити не вміють.
Серед приїжджої «ліміти» взагалі побутує думка, що на в’їзді в столицю стоїть черга з олігархів, які тут же відвалюють няням по тисячі доларів зарплати. Тому й залишають молодички з провінційних міст домівки, роботу в молодших класах школи, господарство й подаються до Києва полювати на олігархічних татусів і мам.
Це потім уже з’ясовується, що задарма ніхто грошей не дає, що за 500–600 доларів у будинку заможних господарів треба днювати й ночувати, прибирати, мити унітаз, куховарити для всіх тощо. Проте середнім родинам, які можуть заплатити няні 300 доларів, або і всі 400 (але за те, що дитину ще й чогось навчать) від цього не легше – доводиться шукати «свою» няню серед десятків самотніх, невлаштованих, бездітних, ледачих і дуже охочих до грошей жіночок. Людина, у якої в сім’ї все гаразд, є чоловік, діти, дім, дуже рідко трапиться вам серед бажаючих працювати нянею чи гувернанткою. А саме на таку врівноважену, добру й задоволену життям людину хотілося б залишати своє чадо. Натомість мусиш довірити найдорожче в чомусь ущербній людині.
Маю й інші спостереження: більшість кандидаток у няні хочуть працювати з немовлятами, вважаючи, що з ними простіше – нагодувала, спати поклала, а сама – з журнальчиком, чи з подружкою по телефону....
У процесі пошуків було багато кумедного. Чого варте оголошення – «няня 65 років, інтим не пропонувати», – або няня-гувернантка, яка по телефону відповіла прокуреним голосом: «З дєтьмі нє работаю!»… Дзвонили нам і гувернери, які цікавилися мамою а не дитиною.
Так я зробила для себе відкриття, що в газеті оголошень під рубрикою про нянь і гувернерів приховуються трудівниці й трудівники ринку секс-індустрії.
“Утішає” те, що проблеми в нас не лише на ринку нянь. Знайти хорошого фахівця й за нормальні гроші – узагалі проблема. Діє принцип «стоячого таксі» – шукачі роботи замість стартувати з менших грошей, заламують ціну і, як таксисти обабіч дороги, котрі сподіваючись підловити клієнта, який замість 10 гривень викладе 50, – чекають... Кожен – свого лоха.
А ми, роботодавці, лохами бути не бажаємо!
Антоніна Лесич, м. Київ
