Сірий лютневий ранок буденного дня. Я на «позитиві» і ще сонний, прямую стежиною до сміттєвих баків, розташованих углибині старого двору на Печерську, з черговою порцією вчорашніх відходів.
Стежина – це канава в снігу, рясно «обсаджена» собачими екскрементами й недопалками з обох «берегів». Першим прокидається вестибулярний апарат; йому, як і мені, не хочеться прийняти холодну ванну з лайном.
Час завозити доньку до школи. На виїзді з двору стоїть молодик, який начебто намагається перейти дорогу. Зупиняю авто, щоб пропустити. Простоявши хвилину, чоловік міняє свої наміри, іде в протилежний від дороги бік. У мене починає працювати міміка обличчя.
Поворот із вулиці Московської (це там, де славнозвісний кінотеатр «Зоряний» - штаб «регіоналів») ліворуч на Кловський узвіз.
Повертати можна тільки з лівого ряду. Як нормальна людина стаю в чергу з машин і поволі рухаюся вперед. Червоне світло – і зупиняюся перед білою лінією. Переді мною зразу втискуються аж дві машини, власники яких поспішають набагато більше, ніж я, і тому в черзі на поворот стояти не мають часу.
Відчуваю приплив крові до голови, а потім до кінцівок. Кисті рук стискаються в кулаки, ноги напружуються.
Висаджую доньку біля Палацу офіцерів і повертаю на вулицю Грушевського. Назустріч мені по проїжджій частині рухаються пішоходи. По тротуару вони йти не можуть – напередодні на даху будинку збивали лід, і тепер весь тротуар обгороджений і завалений льодяними торосами. У мене інтенсивно працює плечовий пояс – об’їжджаю пішоходів, а увага посилюється.
На площі Слави ранковий затор. У цей затор в’їжджає кортеж з мигалками в складі п’яти – семи машин. Вони квакають своїми «квакавками» й відтісняють усіх інших учасників руху, щоб пан проїхав.
Усі мої органи наповнюються кров’ю, я в тонусі й у чудовій фізичній формі. Хочеться вийти з машини, відкрити багажника, дістати лопату (вожу, щоб відкопуватись зі снігу) і розтрощити затемнені вікна кортежу. Просто, щоб подивитися, а кого ж там везуть за мої чесно сплачені податки.
Натомість викрикую матюки всередині своєї машини. Це – пік ранкової зарядки.
І джип, який потім вискакує переді мною, не вмикаючи поворотів, тепер сприймається як заспокоювальні дихальні вправи.
Усе, прокинувся остаточно! Можна й на роботу…
Таку зарядку щодня роблять десятки тисяч киян. Чому? Усе дуже просто і банально.
У дворах самі нагиджуємо; це не чужий поганий дядя приходить сміття накидати.
Самі одне одному підрізаємо на дорогах, а потім обурюємося.
Самі пропускаємо кортежі з мигалками. А можна ж і не пропустити. І що вони зроблять? Якщо одночасно зупиниться 50-100 машин… А нічого не зроблять.
А ще краще витягнути державне тіло з дорогої машини й показати, що ніяка охорона від нас не врятує.
Ото була б зарядка!
Василь Біленко, киянин, 44 роки
