Із закінченням літа та початком вересня російські терористи активізували обстріли Харкова. Як харків’яни ставляться до того, що росіяни вже якийсь 100500-й раз обстріляли місто? Як до обмежень під час пандемії ковіду або до ожеледиці взимку, що примушує до обережності, до планування свого маршруту по місту, але, в цілому, "бувало й гірше". Людина до всього звикає. І, якщо прилетіло не у ваш будинок, і усі друзі й родичі цілі, то містяни роблять те, що й завжди – працюють, відпочивають, читають УНІАН.
Ні, усі розуміють рівень загрози, знають про правило двох стін та де відкриті підвали - "бомбосховища", які на третій рік війни досі ніхто так і не обладнав нормально.
Просто фізично неможливо жити три роки у постійному страху. Тому харків’яни (серед яких і автор цих рядків) в неділю прокинулися від вибухів, згадали Путіна та все його кодло злим тихим словом, зачинили вікна, які відкрилися від вибухової хвилі, та пішли досипати або побігли по своїх справах.
В понеділок – приблизно те ж саме. Як і багато разів до цього, і, на жаль, ще не раз після цього. Так, є втома. Але є й розуміння, що з цим нічого не поробиш і потрібно цінувати кожен момент життя.
Але є й нове відчуття – справедливості. Що за кожен удар по Харкову РФ отримає відповідь.
Так, війна більше не йде "в одні ворота", і росіяни вже не можуть, як раніше, безкарно обстрілювати нас, наче у тирі. Тепер вже долітає навіть до Москви.
Звісно, харків’янам було б краще, якби у місті врешті-решт встановили сотню разів обіцяний Patriot, який би збивав балістику. Але маємо що маємо. Поступовий паритет у дронах та ракетах для ударів у відповідь - це теж досягнення. Російські С-300 вже бояться навіть носа показувати на відстань пострілу по землі, а колись "кошмарили" містян чи не щоночі. Так, Кремль вже придумав нові способи, але, дійсно, бувало й гірше.
На прикладі обстрілів Харкова та інших українських міст ми наочно бачимо зміст терміну "ескалація" - головного правила будь-якої війни. Коли одна сторона б’є у щось "болюче", то супротивник робить "удар помсти", який, у свою чергу, теж стає приводом для помсти, і так продовжується далі, доки аудиторія не зверне увагу на щось інше.
Причому розпочинає чергову "спіраль ескалації" завжди Кремль. Бо там звикли до думки, що Україна не може вдарити у відповідь – немає чим, партнери не дозволять і таке інше. Але Україна з кожним місяцем нарощує свою спроможність "відсипати" Путіну "решту".
Якщо росіяни знають, що гарантовано буде відповідь – навіщо ж вони взагалі починають обстріли? Бо Кремль та особисто Путін - це "викидень історії", який буде вперто повторювати помилки диктаторів минулого. Вже третій рік він як справжній маніяк "косплеїть" обстріли Лондону та британських міст часів Другої світової, сподіваючись на те, що українці попросять капітуляції.
Так, Путін, Герасімов та всі інші "му-му" з Генштабу РФ досі є прихильниками вже давно "стухлої" Доктрини Дуе. Відповідно до неї, результатом постійних бомбардувань великих міст (саме цивільних) має буди "втома" населення, через яку люди нібито обов’язково примусять військово-політичне керівництво своєї країни підняти білий прапор.
Італієць Джуліо Дуе її вигадав ще 1921 року, коли опублікував свій опус "Панування в повітрі". Там він теоретизує використання літаків не як підтримку для піхоти та танків, а як самостійну силу, яка, в разі скидання по місту 300 тонн бомб (так, там є точні розрахунки), "гарантовано" призводить до капітуляції міста.
Розбомбив всі міста – переміг у війні. Все наче просто – саме як люблять у Кремлі.
Втім, ця псевдодоктрина була визнана хибною ще під час Другої світової, коли німці та Союз "полірували" один одного мільйонами тонн бомб, і це жодного (!) разу не призвело до капітуляції міста чи країни без наземної операції. Але ж Путіну забули про це сказати, а користуватися комп’ютером чи смартфоном він не вміє (і це не жарт). Дід Путін і без ваших цих "тирнетів" все краще знає.
Але, на жаль, від цього "історика" страждати доводиться цивільним українцям, і, у першу чергу, тим, хто живе найближче до лінії фронту. А серед міст-мільйоників це, звісно, Харків.
Втім, нинішня ситуація значно відрізняється від тієї, що була у 2022 та 2023 роках. Бо тоді війна була вкрай асиметричною, і не у нашу користь. Росіяни по містянам гатили чим завгодно, реалізуючи цю хибну доктрину та просто тому що могли бити безкарно, ліниво й не ховаючись - виїжджаючи зі своїми С-300 з бєлгродоського аеродрому, роблячи без поспіху залп за залпом, в надії, що хоч одна з їх "кривих" старих ракет, погано пристосованих для ударів по землі (це ж ППО), попаде хоч у щось важливе, а не по пустирях… Ставка, як завжди, на кількість, а не якість. Для більш точних ударів у них є "Іскандери".
Зараз же російське ППО по українській землі практично не використовують, бо радіус замалий – обов’язково прилетить відповідь. А ППО в них і так з кожним місяцем стає все менше – доводиться економити.
Розуміючи втрату С-300 для ударів по цивільних, спеціально під невибіркові обстріли кремліни закупили корейські "Іскандери для бідних", які, таке враження, що взагалі не мають прицілу. Навіть на тлі С-300 влучність "вражаюча". Ще в них вже є плануючи бомби та, навіть, "Гром-Е1" - російський аналог української "Паляниці" (відносно дешевий гібрид дрона та ракети), який запустили днями вперше – звісно ж, по Харкову. РФ постійно шукає нові способи бити по цивільних.
Росіяни завжди "смакують" деталі обстрілів України на ток-шоу та у соцмережах. Російським "людожерам" з глибинки подобається читати та спостерігати, як харків’яни та мешканці інших українських міст ховаються по бомбосховищах або кудись тікають. Бо це відволікає "глибинаріїв" від безпросвітного існування у "Немитій".
Проте зараз це змінюється. Бо Україна б’є у відповідь. Кожного разу.
Тепер все більше й більше російських міст розуміють, що війна йде не лише по телевізору, але й "у прямому етері" за вікном. Перший "сезон" цього "реаліті-шоу" вже у російському прикордонні. На черзі – Москва.
І зараз вже українці дивляться на те, як росіяни бігають та ховаються по підвалах, а Путін блокує дороги й не випускає їх зі своїх "резервацій", щоб не було неприємної картинки у росЗМІ. Тобто, ситуація стала симетричною.
До регулярних обстрілів у Харкові звикли (наскільки взагалі можна звикнути до бомб та ракет з півтонною вибухівки), а ось справедливість для нас поки що явище нове. Для Кремля теж, і тому він діє по старих шаблонах.
Ще одним результатом постійної ескалації у цих ракетно-дронових "дуелях" має бути дозвіл Заходу на використання Україною ракет по території РФ. Бо така логіка процесу – долати "червоні лінії". Всі, окрім останньої "ядерної", адже це вже світовий масштаб конфлікту, а не міжнаціональний, як зараз між РФ та Україною. Путін занадто любить жити, щоб розпочати Третю світову, де він буде серед головних мішеней.
…Харків’яни й жителі інших прифронтових міст, звісно, втомилися від обстрілів та погроз. Але що ж вдієш? Хто хотів, вже давно втік. Інші звикли. Та й більшість розуміє, що Україна постійно нарощує свої можливості, а Patriot’и десь там повільно "повзуть" до нас, застрягаючи біля кожного каменю.
Доки росіяни б’ють по цивільних, відповідно до затертих доктрин ще Першої світової, українці б’ють по військових та стратегічних об’єктах у російських тилах, що дійсно впливатиме на війну і збільшуватиме ту ціну, яку прямо зараз платить РФ. Але потрібен час, бо кількісні показники не одразу перетворюються на якісні. І кожен російський удар по цивільних наближає важливе для нас рішення Заходу щодо дозволу на використання "товстих" ракет по російських аеродромах.
Тому, попри втому та недосип, Харків тримається. Й чекає, коли карма охопить не лише російське прикордоння, але прийде особисто до Путіна з його холуями. Динаміка війни показує, що це станеться не сьогодні. Але це неодмінно станеться. Адже РФ вже вийшла на своє "плато можливостей", а Україна "ще й не починала".
Андрій Попов, харків’янин
