Якби зовнішній піар для Росії робив я, то ювілей голодомору послугував би мені інформаційним приводом для пропаганди дружби народів. Вибачте за цинізм цієї фрази, але в заявах Медведєва і Жириновського цинізму куди більше.
Поясню свою думку. Україна, південь Росії, частини Білорусі й Казахстану зазнали у 1933 році спільного лиха. То ж, певно, і сумувати мали б разом. І керівники цих країн могли б провести скорботний день також разом, демонструючи своїм народам спільність пам’яті, взаєморозуміння і взаємопідтримку. Спільна скорбота зблизила б народи, які й так близькі, а ще - зблизила б еліти обох краън, які давно дуже далекі одна від одної.
Але чомусь у високопосадовців Росії скорботи не спостерігається. Звідки у них така алергія на тему голодомору? Невже Путіни-Медведєви вважають себе нащадками сталінського режиму? Чи їх збиває те, що столицею того режиму була Москва – столиця нинішньої РФ. Але ще Маркс писав, що пролетаріат не має батьківщини. Відповідно й диктатура пролетаріату не має національності. Не має й не може мати національного авторства і голодомор. Що з того, що диктатором тоді був етнічний грузин? Що ж тепер Грузії теж виступати із заявами на кшталт російських?
Незрозуміла й дивна позиція офіційної Москви. Залишається лише припускати найгірше: що в очах нинішніх московських правителів царська Росія, СРСР і нинішня РФ – це все одна й та ж імперія, а імперії, бачте, дозволено все. І на тлі цієї величезної місії всемогутньої імперії плачі якихось там нащадків жертв видаються, мовляв, перебільшеними.
… Колись у наших селах найбільшою образою була відмова сусіда прийти на поминки.
А тут – пам’ять мільйонів сімей. Бо важко знайти в Україні рід, особливо з сільським корінням, серед предків якого не було б жертв голодомору.
… Велику, дуже велику й прикру, помилку робить зараз офіційна Москва. Можливо навіть непоправну.
Валерій Нечипоренко
