Чорногорію, цю чудову невелику країну з надзвичайним морем, горами та оливками після поїздки туди  два роки тому я запам’ятав як затишний європейський курорт з дуже милими приязними мешканцями. Такий собі "Крим" для німців та італійців. Друга поїздка дала мені зрозуміти: я не мав їхати туди ще раз. Аби не зіпсувати враження.

Я чудово пам’ятав місцевість, але відчував незримі зміни в усьому. До мене почало доходити, в чому саме, коли раз од разу, мало не на кожному кроці я чув російську мову. І це почало насторожувати.

Першим дзвіночком для мене стало запитання господині  вілли, де я вирішив винайняти апартаменти, екстравагантної чешки: ви часом не росіяни? Ні? Ну добре, - каже вона, - бо нещодавно у мене гостювали туристи з Москви, які не лише пили й надто голосно веселилися, але й захоплювалися наркотиками. Врешті жінка повернула їм гроші й побажала гарного відпочинку на іншій віллі...

Відео дня

Туристів, які не мають явних ознак західної Європи( а це хоча б розмовна  італійська, німецька або англійська мови), одразу сприймають як росіян. Тепер на кожному кроці від місцевих чути: “здравствуйтє”, “спасібо”, “до свіданія”. Вже на другий день мене це почало дратувати.

Я намагався спілкуватися сербською, маючи в запасі пару десятків слів, якщо їх не вистачало, вставляв російські (у сербської мови багато спільного саме з російською) або українські відповідники. Якщо не вдавалося порозумітися так – переходив на англійську. Коли питали “ти звідки?”, на відповідь “Україна”, вже звучала не звична репліка “А, Руслана, Шевченко!” – вже казали: “А, рус!”. Ні, кажу їм, не рус – Україна! Тоді один прокатник сказав: “да я и по-украински говорю”, наївно вважаючи, що це – одне й те саме. Почувши від мене кілька речень українською, він знічено похитав головою – нічого не зрозумів. А російською я не говорив принципово. І дружина, яка спілкується німецькою краще, ніж англійською (хоч і гірше, ніж російською), говорила з ними виключно німецькою. Хоча її яскраво виражена слов’янська зовнішність усіх спонукала вважати нас росіянами.

Усім, хто чув, що ми є українці, а не росіяни, але не розуміли у цьому різниці, доводилося пояснювати, граючи на місцевому національному питанні: “розумієте, різниця між українцями та росіянами така ж, як між сербами та албанцями!” Тоді серби розуміюче кивали головами і починали посміхатися.

Дівчинка з магазину, до якого ми щодня заходили, одразу проявила якесь неприязне ставлення, хоча й зверталися ми відносною сербською, якої доста було для того, щоби зробити покупки. В останній день вона не витримала й видала: “спасібо, до свіданія”. На що почула мою вже звичну відповідь англійською: “Україна – не Росія”.

Так було майже в усьому. Не скажу, щоби суттєво погіршився місцевий сервіс, але народ, що постійно працює з туристами, завів звичку майже хамського спілкування з клієнтами. Або – як мінімум – пофігізму. Часом скидалося, наче я потрапив до якогось совкового магазину, у якому досі нічо’ не змінилося, починаючи від ставлення до клієнтів.

Знаючі колеги, що займаються туристичною темою, розповіли, як болгари, яких російські гості вкінець задовбали, вирішили позбутися цього контингенту. Вони суттєво підняли ціни на відпочинок (олігархи так і так  цей напрямок не обирають). А мені стало шкода Чорногорію, яка і для європейських, і для українських туристів може стати другим Кримом. За усіма показниками.

Дмитро Стаховський, журналіст