Своїм учителем, таким собі наставником у журналістиці я вважав Миколу ПрокОповича, до якого потрапив у відділ у одній з київських газет у середині 70-х.
Йому на той час уже сповнилося 50, жив самотньо, був, що називається, старим і невиправним холостяком. На всі натяки щодо цього статусу він незмінно відповідав: «Холостякові скрізь погано, а жонатому – лише вдома».
Це було характерною рисою Миколи Прокоповича – будь-які виклики життя сприймати з іронією, з жартом, по-філософськи, будь-яку серйозну тему в розмові він міг звести до жарту. Він точно знав, що все перемелеться, все до весілля загоїться, а сам він до свого весілля не доживе. Був завжди витриманим, рівним у своїх настроях, не любив уваги до себе.
Такий стиль поведінки видавав у ньому людину, яка зазнала більше життєвих невдач, ніж перемог, але намагалася не зізнаватися в цьому навіть собі.
Звичайно, випивав і, траплялося, неслабо, проте до запоїв справа не доходила.
Був типовим радянським журналістом – начитаним, досить освіченим, комуністом, трохи сталіністом, як усі фронтовики, але при цьому розмовляв «про політику партії» майже завжди з дулею в кишені. Знав масу анекдотів на всілякі «антирадянські» теми, міг іноді натяками щось говорити про ленінградську справу, про Новочеркаськ, про дисидентів і своє чаркування з Віктором Некрасовим, із яким у Києві тоді більше зналися випивохи хрещатицьких гастрономів, ніж відвідувачі бібліотек.
Такі люди, як Микола Прокопович, - з роздвоєним самовідчуттям, з умінням говорити на партійних зборах одне, а серед близьких друзів – інше, становили більшість радянської інтелігенції у той період застою, і , власне, великий і могутній СРСР уже розпався в їхній свідомості раніше, ніж це стало історичним доконаним фактом.
Я, зелений випускник факультету журналістики, був захоплений його енциклопедичним складом розуму: Микола Прокопович міг цитувати і Марксів «Капітал», і щось там із праць іншого бородатого класика – Енгельса, але й міг при цьому згадати Єсеніна, який «ни при какой погоде этих книг, конечно, не читал».
І коли його слухачі потрапляли на гачок таких розповідей, Микола Прокопович уражав їх заключним акордом.
– А ви знаєте, за що виключили такого-то з університету? - питав він їх, відсторонено тримаючи чергову чарку.
І продовжував:
– Той якось на семінарському занятті візьми та й скажи, що Ленін був у побуті неохайною людиною, бо на краях бібліотечних книжок залишав не лише нотабене, а й розмазував свої соплі, і це, мовляв, історичний факт…
Фронтові спогади Миколи Прокоповича були досить лаконічними, без емоцій. Воював десь на Південному фронті зенітником, когось збивав, щось прикривав від ворожої авіації…
Одного разу він розповів, як його на війні лікували від гикавки.
«Якось після бою напала на мене гикавка, ну просто нема спасу. Як дурень, гикаю, хлопцям смішно, а в мене вже серце, шлунок почали боліти. Командир відправив до медсанбату. Приходжу, розповідаю лікарці, що і як. Вона пильно придивилася до мене, каже: «Зніміть гімнастьорку», а сама зайшла за ширму. Я роздягся до пояса, стою собі, намагаюся не гикати. Лікарка виходить з-за ширми, стала переді мною і раптом одним порухом розвела поли свого халата. А сама під ним – гола-голісінька. На мить притиснулася до мене і пішла знову за ширму. Уже звідки каже: «Одягайтеся, ви вільні». Гикавку у мене як рукою зняло, ясна річ, хоча потім ніч не спав. Отака фронтова медицина була».
Сам Микола Прокопович міцним здоров’ям не відзначався. Класичний холостяцький спосіб життя привів його до інсульту в 52 роки. Оскільки він був самотнім чоловіком, якась рідня жила аж на Луганщині, то нам, його колегам, випало чергувати біля нього в лікарні. Носили передачі й навіть годували з рук, бо дуже слабким він був тоді. Відмовила вся ліва сторона тіла, і одне око почало косувати.
Словом, вигляд у нього був іще той, але що то значить натура, характер...
Він ледве розмовляв, але коли пішло на поправку, почав нашіптувати свого улюбленого Єсеніна: “Мы не знаем, твой конец близок ли, далек ли, синие твои глаза в кабаках промокли”.
Знав добре причину своїх бід, але пити не кинув навіть після інсульту. Якийсь рік протримався тверезо, а потім усе знову покотилося по старих рейках. Друзі-пияки були завжди напоготові, і вже навіть навколишні бомжі почали заходити до редакції, знаючи, що десь тут може випити з одним чуваком. А той лише переключився з міцних вин на горілку, бо до всіх хвороб йому ще додався діабет.
Мені шкода було бачити, як ще не стара людина доводить себе до могили, але він сам був собі господарем, і це теж необхідно було правильно сприймати, як і всі його чудасії.
І лише в одному я не міг з ним погодитися принципово. Якось у розмові він кинув фразу, що, мовляв, українська мова приречена на зникнення – рано чи пізно.
Треба сказати, що Микола Прокопович був уродженцем Донбасу, начебто з Луганської області, росіянином за національністю. Але журналістом був цілком українським, точніше радянським українським. Власне, за комуністів абсолютно переважна частина газет у Києві виходили українською. І вони мали тиражі, читачів, мали, відповідно, штати журналістів, які, незважаючи на свої національності, вправно володіли українською (найкращим літредактором у нас в редакції була Єлизавета Аркадіївна, потім вона виїхала на Брайтон-Біч). Отакі гримаси радянського соціалізму.
Отже, Микола Прокопович цілком вільно володів українською – письмовою і розмовною. Цілком поважно ставився до української літератури, знався з деякими з українських письменників, нерідко дехто з них заходили до нього в редакцію «у роздумах щось випити», і нам усім було цікаво з ними спілкуватися.
Але в мовному питанні я його не розумів, і потім, бувало, заводив з ним суперечки.
Я сам виріс у зросійщеному Києві, де українською послуговувалися, як хтось влучно сказав, двірники та академіки. Але існувала міжнаціональна толерантність. Добре пам’ятаю, як у ті роки, приміром, українська естрада була насправді українською, як ці пісні лунали на вулицях, на застіллях. До речі, днями дивився передачу на московському телеканалі НТВ, і там відомий артист Олег Марусєв згадував, як він у 60-і роки приїхав до Києва в ролі конферансьє зі славнозвісним оркестром Едді Рознера і вів концерт українською мовою, ще й процитував вірші – щось про «береги Дніпра і Волги». Чи можна уявити собі сьогодні, щоб московська попса згадала в Києві, що приїхала на гастролі все-таки до незалежної України?
Отже, тоді мовне питання мене не дуже обходило. А ось мій старший досвідчений колега щось відчував у той застійний період. На початку 70-х Україну накрила чергова хвиля арештів дисидентів, а головний комуніст УРСР Щербицький на черговому з’їзді КПУ вперше прочитав ритуальну звітну доповідь російською, а не українською…
Микола Прокопович, цей доморощений філософ, очевидно, знав, що коли при владі кон’юнктурники й циніки, люди з подвійною мораллю, то будь-яка справа може опинитися під загрозою, навіть існування супердержави. Він не дожив до розпаду СРСР (помер, ледве вийшовши на пенсію, на 62-му році життя) і, відповідно, не бачив, хто і як розбудовує незалежну Україну.
...Я згадав свого давнього колегу, коли почув слова радника президента, керівника управління з гуманітарних і суспільно-політичних питань АП Ганни Герман про те, що вона «тривожиться за майбутнє української мови, тому що бачить, що не лише ці два роки, а й протягом останніх 20 літ сфера її вживання невпинно звужується».
І можу лише сподіватися, що в цих її словах немає ні краплі кон’юнктури, особистого розрахунку, а є відчуття загрози, яка висить над усіма, хто вважає себе українцями. Навіть якщо вони працюють у стінах президентської Адміністрації.
Олег Савицький
