Символічно, що свій останній цьогорічний офіційний візит президент України Віктор Янукович здійснив до Турецької Республіки. Ця першорядна зовнішньополітична подія стала красномовним підтвердженням того політико-дипломатичного прориву, який здійснила Україна на південному напрямку протягом року, що минає.
Якщо поглянути на графік закордонних візитів президента та міністра закордонних справ України у 2011 році, то одразу впадає у вічі одна закономірність: вони охоплюють майже всі країни Чорноморського регіону. Президент, зокрема, відвідав Росію, Азербайджан, міністр – Румунію, Росію, Молдову, Грузію, Вірменію, Туреччину. У свою чергу, багато хто з керівників причорноморських країн побував у Києві (прем’єр-міністр Туреччини, президент Вірменії, в.о. президента Молдови, міністр закордонних справ Румунії).
Спостерігалася також відчутна актуалізація чорноморської тематики в експертному середовищі. Міжнародні конференції, круглі столи, симпозіуми тощо, проведені провідними вітчизняними аналітичними центрами і фундаціями у Києві, Одесі, Севастополі, свідчать про скоординованість діяльності дипломатів і експертів на південному напрямку.
Що це, випадковий збіг обставин чи вияв глибшої тенденції до поступового відходу української зовнішньої політики від традиційної для неї системи координат Схід-Захід і зміщення зовнішньополітичних акцентів на вісь Північ-Південь?
Є достатньо підстав вважати, що активізація вітчизняної чорноморської політики - результат спланованих і системних зусиль. У цьому зв’язку українські дипломати посилаються на настанову чинного президента України про те, що Чорномор’я має бути для них пріоритетом. І якщо нинішню значну дипломатичну активність українського зовнішньополітичного відомства в Чорноморському регіоні можна пояснити сумлінним виконанням президентської настанови, то питання про те, що стоїть за самою цією настановою, потребує серйозної і докладної розмови.
Стратегічне значення Чорномор’я полягає у тому, що через нього проходять важливі транспортні комунікації, які за віссю Схід-Захід поєднують Західну Європу з країнами Середнього Сходу й Центральної Азії та ведуть до ринків країн Iндійського океану й Азіатсько-Тихоокеанського регіону, а за віссю Південь-Північ - Північно-Східну та Центральну Європу з країнами Середземноморського басейну.
Iсторична необхідність у формуванні згаданих транспортних комунікаційних мереж підтверджується такими важливими торговельними артеріями як «великий шовковий шлях» з Європи до країн Сходу, а також "шлях з варягів у греки", що поєднував країни Північної Європи із Середземномор`ям. Чорному морю належала ключова роль у цих глобальних транспортних проектах минулого.
Нині Чорноморський регіон, його геополітичний статус і процеси, що тут відбуваються, мають виняткове значення для парадигми розвитку всього європейського континенту. В умовах, коли Чорне море переставало блокувати комунікації з Півночі на Південь та із Сходу на Захід, а натомість ставало зручним і безпечним простором (більше ніж удвічі скорочується довжина транспортних магістралей з регіону Близького Сходу в Європу), що забезпечував можливості для розвитку комунікаційних систем, одразу зменшувалося значення обхідних морських шляхів.
Тим-то причорноморські країни об`єктивно були і залишаються найбільш зацікавленими у відсутності у цьому регіоні будь-яких сил, що блокують комунікації. Очевидно, саме ця обставина, попри всю різнорідність цих країн з політико-безпекового, соціально-економічного і цивілізаційного погляду, визначає пріоритетність для них Чорноморського регіону і може служити надійною основою для тісної регіональної взаємодії.
Щодо України, то її нинішній дипломатичний «великий стрибок» на Південь зумовлюється низкою внутрішніх і зовнішніх чинників.
З причин внутрішньополітичного характеру варто передусім згадати набуття Україною позаблокового статусу. Це одразу дозволило відчутно збалансувати нашу зовнішню політику, зробити її, сказати б, тривимірною. Адже досі вся зовнішньополітична діяльність, всі внутрішньополітичні дискусії щодо зовнішньої політики в Україні зосереджувалися майже виключно на горизонтальній осі Схід-Захід. Ми дискутували про прозахідну і проросійську орієнтацію, Європейський Союз і Росію, НАТО і ОДКБ, СОТ і Митний союз. Окремі скромні спроби грати у свою гру на Півдні (ГУАМ, ініційований Україною Документ про заходи зміцнення довіри та безпеки у військово-морській галузі на Чорному морі) мали спорадичний характер і погоди не робили.
Інша внутрішня причина лежить в енергетичній сфері. Розмови про нагальну необхідність версифікації джерел енергоносіїв точилися ледь не з перших днів набуття Україною незалежності. І лише нинішня влада, слова якої, мабуть, найменше від усіх попередніх українських урядів розходяться з ділом, взялася втілювати ці розмови на практиці. А що енергоносії Каспію є для нас найбільш реалістичним і практичним варіантом вирішити проблему версифікації, то, природно, зросла увага до Чорного моря, Південного Кавказу і Каспійського регіону.
Серед причин зовнішніх варто виокремити ті процеси, що нині відбуваються на Близькому Сході і в Північній Африці. «Арабська весна» хоч і не безпосередньо, але відчутно позначається на Чорноморському регіоні. Очевидно, з огляду на те, що цій «весні» судилося, вочевидь, завершитися ще не скоро, надалі зростатиме вага Чорномор’я як транспортної альтернативи турбулентним близькосхідному та середземному регіонам, а відтак ставатиме пильнішою увага до нього з боку міжнародної спільноти. Можемо, отже, сподіватися на чергову історичну реінкарнацію древнього «великого шовкового шляху».
Важливим геополітичним наслідком «арабської весни», який безпосередньо стосується Чорномор’я, є відчутне зміцнення позицій Туреччини. Ця країна вже фактично не розглядає європейську інтеграцію як свій зовнішньополітичний пріоритет, а натомість дедалі відвертіше заявляє про амбіції глобального і самодостатнього центру сили, лідера мусульманського світу.
Підтвердження українським керівництвом наміру розвивати стратегічне партнерство з новою Туреччиною, в разі його практичної реалізації, неминуче призведе до суттєвих регіональних чи навіть геополітичних змін. Міцний українсько-турецький стратегічний союз посилюватиме чорноморський регіон всередині і роль цього регіону в світі.
Цих кількох (а є, звісно, й інші!) чинників достатньо для того, щоб констатувати аж ніяк не випадковий характер відчутного сплеску зовнішньополітичної активності України на південному напрямку.
Однак, не про одну лише політичну кон’юнктуру йдеться. Як свідчить аналіз чорноморських доктрин у вітчизняній геополітичній школі, Чорномор’ю завжди відводилась нею особлива роль у зовнішньополітичній орієнтації України. Адже, за влучним визначенням М.Грушевського, «історичні умови життя орієнтували Україну на Захід, географічні орієнтували і орієнтують на південь, на Чорне море». Історія – величина змінна і значною мірою суб’єктивна, тоді як географія – це константа, яка жодною мірою не залежить від людського чинника, а отже й від політичної кон’юнктури.
У кожному разі, з погляду географії для України мало що змінилося, починаючи з часів Київської Русі, коли практично вся зовнішньополітична активність відбувалася вздовж осі Північ-Південь. Пріоритетом київських князів, надто Святослава та Володимира, були Новгород на Півночі і Причорномор’я і Дунай на Півдні, оскільки вихід до чорноморського узбережжя мав для Київської держави життєво важливе значення з огляду на необхідність забезпечення безперешкодного функціонування основної транспортної артерії «з варягів у греки». Вона була тоді чимось на кшталт нинішньої української ГТС. Звідси й часті військові походи наших князів на південь, адже треба було захищати транспортні магістралі від кочівників.
По суті ця доба була єдиною за всю нашу багатовікову історію, коли зовнішню політику Києва визначала географія. Відтоді ми не мали жодного, бодай тривалістю в одне людське життя, історичного періоду, коли могли дозволити собі таку розкіш. З часу монголо-татарської навали нам довелося забути про географію і скорятись диктату історії, тобто розриватися між Сходом і Заходом.
Прикметно, що тема геополітичної орієнтації України на Південь вперто виринає у найбільш кризові періоди української історії. Скажімо, у другій половині XVII ст., коли, як відомо, інтеграція як із Заходом (Річчю Посполитою), так і зі Сходом (Московією) означала по суті втрату Української державності, спостерігаємо розпачливі та трагічні за своїми наслідками спроби деяких українських очільників (скажімо, гетьмана Петра Дорошенка) розвернути Україну на Південь, себто вдатися до підтримки з боку Османської імперії, уклавши з нею стратегічний союз.
Під час Кримської війни у 1853—1856 рр. подібні спроби робив Михайло Чайковський (Садик-паша). Очоливши військо «султанських козаків», що воювало на боці Туреччини проти Росії, він виношував плани підняти повстання в Україні та відновити Гетьманщину. У цьому ж контексті варто згадати відверто виражене "туркофільство" «першого українського імперіаліста» Пантелеймона Куліша.
У період першої світової війни спостерігаємо чергове загострення дискусій щодо геополітичної орієнтації України. Більше того, у розпал війни політична організація «Союз визволення України» вперше здійснила спробу на міжнародному рівні вирішити українське питання. Історична важливість цієї спроби полягає в тому, що представники організації звернули увагу на вирішальну роль Чорного моря в контексті створення незалежної Української держави.
Однак, ще цікавіші події відбувалися на теоретичному рівні. 1914-го року у Львові вийшла друком "Коротка географія України" основоположника української політичної та військової географії Степана Рудницького. У цій геніальній праці, що мала підзаголовок "Антропогеографія", трактуючи Чорне море з геополітичного погляду, він безпосередньо повязує з ним майбутнє України як незалежної держави. Відзначаючи специфіку її географічного розташування (має широкий вихід до Чорного моря, яке пов`язане протоками Босфор і Дарданели з Середземномор`ям, а відтак з Малою Азією та Африкою), Рудницький пише, що Україні варто «шукати політично-географічної підпори на чорноморському узбережжі», що вона має свою політичну точку ваги перенести над Чорне море й «опертися постійно і сильно об його побережжя, і шукати зв’язків і союзів з могутніми державами, що панують на морях і мають визначні інтереси в Передній Азії».
На думку вченого, в разі, якби Україна здобула незалежність, то «відразу стала б одною з найбільших і наймогутніших європейських держав». «В безпосередньому положенні України над Чорним морем, в обставині, що ціла половина чорноморських берегів належить до суцільної української території, лежить запорука великої політично-географічної ролі України вже у найближчому майбутньому», - з тих пір, коли було написано ці пророчі слова, географія не змінилась ні на йоту.
Значний інтерес (і, очевидно, не лише історичний!) становить обґрунтована Рудницьким концепція Балтійсько-Понтійської (Чорноморської) федерації, до якої, на його думку, мали б увійти Фінляндія, Естонія, Латвія, Білорусь та Україна. Інтеграційним чинником двох регіонів він бачив спільну для всіх загрозу російського експансіонізму. Ядром федерації мала б стати Україна як найбільша серед названих держав.
Розглядаючи чорноморську орієнтацію України, Рудницький вважав, що Українська держава має всі шанси стати колись регіональним лідером. Проте при цьому він застерігав, що Україна ніколи не повинна прагнути до політичного чи економічного панування над іншими країнами регіону.
Новаторські праці Рудницького згодом лягли в основу створеної Михайлом Грушевським першої геополітичної доктрини для України, у якій Чорному морю відводиться центральна роль. Відзначаючи цивілізаційну приналежність України до Заходу і закликаючи вчитись у нього, насамперед у Німеччини та США, історик водночас писав: «Коли школою для нас мусять бути ці країни західної культури, полем нашої діяльності, нашої власної творчості повинні бути країни, які, подібно як і Україна, виросли у впливах чи зв`язках східної культури — країни в сфері нашої чорноморської орієнтації, об`єднані Чорним морем як центром комунікації і різнорідних культурних і політичних взаємин». Відтак він констатує, що географічні особливості України, передусім ріки, «ведуть до комунікаційного центру» Чорного моря, і тому транспортні магістралі, "коли б вони будувалися нами в орієнтуванні нашими інтересами", теж мали б спрямовуватися до нього.
Безпосередньо напередодні і під час другої світової війни, коли Україна вкотре опинилась між двома смертельними для неї «інтеграційними проектами» - гітлерівським «третім рейхом» і сталінським СРСР - чорноморська тематика знову посідає центральне місце в українській геополітичній думці. Найбільш яскравою і показовою у цьому плані є творчість Юрія Липи. У його працях «Призначення України», «Розподіл Росії» і «Чорноморська доктрина» переконливо обґрунтовується фундаментальна теза: «Тільки вісь Південь-Північ є віссю українських земель», а відтак «оборона своєї осі Південь-Північ — це найважливіше завдання України в історії». Розвиваючи цю думку, Липа писав: «Коли поземною геополітичною віссю Москви є горішнє Поволжя, то поземною віссю України є північно-східний берег Чорного моря. Коли в Московії величезна більшість рік тече на Північ, то в Україні всі ріки пливуть на Південь, за винятком одної Кубані. Найприроднішою віссю експансії України є південна вісь, як найприроднішою для Московії є вісь північна. Московія — це Північ, а Україна — це Південь».
Липа був одним із фундаторів і активних членів Українського Чорноморського інституту, який нелегально діяв у Варшаві. За словами ще одного із його співзасновників Биковського, створення цього інституту було зумовлене тим, що «Туреччина, Україна та інші країни Чорноморського простору, — це частина спільної Батьківщини для всіх, хто його заселює. Тому інтереси турецькі мусять бути так само близькі українцям, як українські туркам».
Тут саме час повернутися до сучасної політико-дипломатичної практики. 2011-й рік, якщо судити за інтенсивністю наших дипломатичних контактів із сусідами по Чорноморському регіону, може стати переломним у сенсі зміщення зовнішньополітичних акцентів із східно-західного на північно-південний вектор. Для цього є достатньо вагомих підстав, виходячи з нинішньої політичної, безпекової та економічної кон’юнктури. І до цього, як ми щойно переконалися із побіжного екскурсу в історію вітчизняної геополітичної думки, нас спонукає наша політична географія.
Василь Івашко
