Останні 20 років українсько-російські відносини переживають логічний етап усвідомлення себе різними державами. Звичайно, виникають крайнощі цього самоусвідомлення, які є, звичайно, «проблемами росту».
Ці крайнощі використовують політики.
Серед політиків Росії та в ЗМІ регулярно спалахує дискусія на тему Україна – «утриманка», яку Росія «годує». «Дивним чином» ця дискусія завжди «збігається» з початком чергової виборчої кампанії в Росії.
Я добре пам’ятаю 21 жовтня 2003 року, «напад» українсько-російської дружби, пов’язаний із будівництвом росіянами дамби до українського острова Тузла. Українські праві, яких ми іронічно називаємо «нациками», влаштували тоді істерику щодо «російського імперіалізму»; насправді ж «напад дружби» стався напередодні чергових виборів до Держдуми, тільки заради телевізійної картинки: Дмитро Рогозін, тоді лідер партії «Родіна», випускав голубів як «символів миру», в бік Тузли. Вибори закінчилися; «Родіна» - у Держдумі; дамбу не добудували; куди поділися голуби, я не знаю.
У сухому залишку. Є в Росії люди, які, особливо напередодні виборів, не проти створити з України «страшилку» для росіян, а як максимум – варіант «зовнішньої загрози» для своєї країни.
Є й українські політики, які використовують крайнощі. Українських «нациків», іронічно кажучи, влаштувало б відокремлення України від планети Земля. Якщо ж говорити про те, від чого вони відчувають задоволення, то це від постійної «холодної війни» України і Росії.
Ось приклад. Осінь 2008-го, Ющенко оголошує чергові дострокові парламентські вибори; його указ ніхто не виконує. Між тим в українських ЗМІ розгортається справжня антиросійська істерика. Буцімто, Київ має план перекриття виходи з бухт Севастополя кораблям ЧФ Росії. Була інформація, що ця маячня інспірована тодішньою Банковою; як висловився один із тодішніх керівників Секретаріату президента – «задля підняття патріотичного духу». Аж ось 29 листопада 2008 року «нунсівець» Роман Зварич розкрив цей «секрет Полішинеля»: «ми напрацьовували стратегію дострокових виборів у Верховну Раду. Її головний месідж: “Україна в небезпеці».
У сухому залишку – є українські політики, які, як і їхні російські «брати по крові», прагнуть, як мінімум, створити з Росії «страшилку» для України, а, як максимум, вічну зовнішню загрозу.
Тепер – про ціну газу у цьому контексті.
ГТС України є для українських «нациків» де факто символом незалежності. Своєрідним «фалічним символом», який можуть «викопати і вивезти». Цих «нациків» ніколи не обходило, що без газу ГТС України – металобрухт. Саме вони, на чолі з панством Ющенко-Тимошенко виступили у 2002-2003-му роках проти тристороннього газового консорціуму Україна-Росія-ЄС, який пропонував Леонід Кучма.
Здавалося б, 2005-2010 роки мали б навчити цих політиків. 9 грудня 2005 року Росія почала будувати газопровід «Північний потік». Тоді ж було оголошено про план будівництва «Південного потоку». Здавалось би, що має робити відповідальна, патріотична, справді українська влада? Бити на сполох, творити міжнародні альянси, відстоювати український інтерес основного транзитера російського газу. Але панство Ющенко і Тимошенко мовчки, спокійно спостерігало за активністю росіян. А так зване громадянське суспільство України мовчки та спокійно спостерігало за поведінкою Ющенка і Тимошенко, не тиснуло на них, щоб ті шукали альтернативу російським «потокам»...
За авантюри «помаранчевих» нині платить вся Україна. Про це говорив ще не президент, а кандидат у президенти Віктор Янукович у «Великій політиці з Є.Кисельовим» на «Інтері» 5 лютого 2010 року: «Мимо України почали будувати газопроводи - "Північний потік" і Південний потік", ми втратили довіру наших партнерів - Росії і Європи. А вони стали думати, як вибудувати політику більш надійного постачання газу до Європи. Ціна труби велика тоді, коли ця труба з газом, а якщо немає газу, навіщо ця труба потрібна?»
За авантюри «помаранчевих» Україна заплатить ще більше. Адже трубу «Північного потоку» ніхто із дна Балтики піднімати ніколи не буде. Нині до тематики тристороннього консорціуму знову повернулися. Востаннє намір його створити публічно підтвердили у МЗС України 26 грудня 2011 року. Посол Німеччини п.Гаймзьот 22 грудня 2011 року в інтерв`ю газеті "День" сказав, що «Україна не обговорює з Європою консорціум з ГТС» - це правда, оскільки Україна і так знає про існування інтересу ЄС до консорціуму, а тепер потребує ясності щодо позиції Росії.
Та українські праві, «нацики», ця «п’ята колона» містечкового хуторянства, знову піднімають істерику, мовляв, не чіпайте «національне найсвятіше». При цьому ясно, що тристоронній консорціум нині творити Україні набагато важче, ніж у 2002-му. Чому? «Північний потік» ВЖЕ функціонує. 28 грудня 2011 року Росія, за повідомленням Reuters, домовилася з Туреччиною про дозвіл на будівництво "Південного потоку". Доступно розумінню?
Поясню ще раз. Змагаючись за консорціум Україна-Росія-ЕС, не за себе воюють Янукович і Бойко. Вони «воюють», щоб українська ГТС не залишилась закопаною заржавілою трубою. І не треба себе тішити начебто «унікальністю» українських газосховищ. Розробка технологій не стоїть на місці. Поцікавтеся, які мобільні газосховища росіяни збираються поставити у Білорусі?
У 2005 році уряд Віктора Януковича залишив владі Ющенка-Тимошенко систему міжурядових контрактів, які мали переглядатися щорічно, і гарантували Україні отримання російського і туркменського супердешевого газу по 50 доларів за тис. м³. У 2010 році влада Ющенка-Тимошенко залишила владі Януковича-Азарова формульний контракт: якщо відкинути знижку, отриману після підписання Харківських угод, то ціна газу становить біля 516 доларів за тис. м³. Ніхто в Європі таку ціну не платить. Як висловився якось Янукович, «ціна на газ б`є дуже серйозно по нашій економіці, не в серце, але близько». Глава Адміністрації Президента Сергій Льовочкін сказав вчора на брифінгу: «якщо порахувати збитки української держави, вони становлять від 12 до 15 мільярдів доларів, і при цьому це ще обережна оцінка".
Збитки держави – читайте, це збитки нас, її ГРОМАДЯН. Вже не перший день, місяць і рік вся наша країна, кожен з нас, українських громадян, платить данину Росії за газ. Це "щастя" нам забезпечила своїм підписом одна людина, Юлія Тимошенко.
У мене в зв’язку із цим тільки одне питання. На нього я не маю відповіді. НА ЧОМУ ВОНИ ВЗЯЛИ ТИМОШЕНКО?
Можливо, глава "Газпрому" Олексій Міллер має підстави заявляти, як він це зробив 11 січня 2012 року, що «Україна оцінює свою ГТС у 20 мільярдів доларів». Якщо такі підстави є, то виходить, що ми, громадяни України, грішми за контрактом Тимошенко ВЖЕ заплатили Росії ще за одну ГТС, яку могли побудувати по своїй території?
Харківські угоди, хоч би як хто до них в Україні не ставився, дійсно ослабили газовий зашморг на шиї України. Втім, 6 вересня 2011 року президент Янукович в інтерв’ю газеті «Комерсант-Україна» пояснив, що харківські угоди планувалися як початок більшого перегляду угод…
У принципі, росіян можна зрозуміти.
Два, північний і південний, газопроводи в обхід України, це більш ніж надійна гарантія Кремля. Це гарантія, що хто б не прийшов до влади у Києві в майбутньому, його можна тримати за, скажімо, горло…
І чому б їм відмовлятися від супервигідного для них контракту Тимошенко?
Росіяни не погоджуються знизити ціну на газ для України. У них – свої резони. Є діючий контракт з Україною. Є соціальні зобов’язання Кремля перед російським народом, інакше кажучи, гроші потрібні.
І є падіння рівня популярності російської влади. Жодна влада в жодній країні не може бути стабільно популярною.
А ще в Росії наближаються вибори. І мені дуже б не хотілося – я повертаюся до початку статті – щоб хтось у Білокам’яній робив із України і «страшилку», і образ ворога. Вибори завжди закінчуються, а от післясмак залишається.
Україну не слід, на мій погляд, використовувати в Росії як «образ ворога». Ми в Україні дійсно вважаємо Росію стратегічним партнером. Це не гасло. Цьому є абсолютно конкретні, вичерпні пояснення.
Це трудовий ринок Російської Федерації, який забезпечує українським громадянам кілька мільйонів робочих місць. Тому Україна не хоче візового режиму з Росією.
Це російська мова, яка для багатьох українських громадян є рідною.
Це культура, яка для чималої кількості українців ґрунтується на православ’ї.
Це спільна історія, те, що вже сталося, і це не може змінити жодна політична кон’юнктура.
Це історія видатних особистостей, які однаково належать і Україні, і Росії. Наприклад, Феофана Прокоповича, свого часу ректора Києво-Могилянської Академії, а потім керівника Святійшого Синоду Російської імперії.
Це історія СРСР, яким упродовж майже двох десятиліть керував найвидатніший уродженець Дніпропетровська Леонід Брежнєв.
Це історія «ракетно-ядерного щита» СРСР, створеного у Москві, Арзамасі-16, Челябінську-70 та Дніпропетровську. Працюючи над створенням ракетно-ядерного паритету СРСР і США, академіки Ігор Курчатов, Юлій Харитон та Михайло Янгель, я в цьому впевнений, не задумувалися, хто з них росіянин, а хто – українець.
Це історія грандіозних трагедій, в першу чергу українського Голодомору та голоду на Поволжі. Нормальні люди в Україні розуміють, що винним у цих апокаліптичних катастрофах є комуністичний режим, а не російський народ, як це намагаються подати українські «нацики».
Це історія спільних перемог, в першу чергу у Великій Вітчизняній війні, як частині Другої світової війни. В травні 1945 року Берлін взяли три армії фронту, який називався 1-м Українським. Нашими спільними героями, героями України і Росії є росіяни, Герої Радянського Союзу Георгій Жуков та Іван Конєв, українці, Герої Радянського Союзу Родіон Малиновський та Іван Кожедуб. Наші діди виграли найстрашнішу в історії війну проти тих, хто планував знищення слов’ян на території України і Росії.
Усе це добре знають в світі. І, на мій погляд, саме тому чимало третіх країн за останні двадцять років чимало попрацювали, щоб посварити Україну і Росію. Не вийшло.
Економічний прагматизм, звичайно, - вагомий аргумент. Він – у національних інтересах Росії. Але, на мій погляд, мати на кордонах Росії дружній їй український народ, який не вважає, що його експлуатує братній російський народ – також в інтересах Росії. Контракти укладають і розривають, всі вони коли-небудь закінчуються, а технології змінюються. А от стосунки між народами – залишаються.
В’ячеслав Піховшек
