Після сьомої річниці Помаранчевої революції, коли українське суспільство вчергове мало привід пошкодувати про втрачений шанс прориву до кращого життя, цікаво порівняти, як живуть наші пострадянські сусіди, які пережили подібні кольорові революції.
Для України таким прикладом успіху післяреволюційних реформ є, безперечно, Грузія. Багато українців побували у Грузії і на власні очі побачили досягнення реформ: скляні мости, резиденції, міністерства а-ля Сінгапур, машини-автомати для видачі довідок за 5 хвилин, патрульну службу у сучасних уніформах.
Безперечно, Грузія до і після революції Троянд – це дві різні країни. Головними досягненнями президента Саакашвілі, які визнають у один голос як його симпатики, так і критики, є успішна боротьба із злочинністю та корупцією - у народній лексиці «наведення порядку».
Часто провал Помаранчевої революції пояснюють слабкістю громадянського суспільства і тим, що відразу після виборів люди розійшлися по своїх справах, перестали контролювати новообрану владу і вимагати від неї реформ. Натомість усі сподівались на помаранчевих лідерів, а лідери ці виявились нездатними на зміни.
Проте помилково вважати, що успіх Грузії пояснюється більшою відповідальністю громадян. У випадку грузинської революції Троянд, усе трапилось приблизно так само, як і в Україні. Люди повністю поклалися на владу. Зрештою, громадянське суспільство та мас-медіа цієї країни є ще слабші, ніж у нас. Реформи були ініційовані виключно через політичну волю лідерів, зокрема президента Михайла Саакашвілі. А от відсутність механізмів контролю з боку суспільства далася взнаки у іншій сфері - у свободі слова та демократії.
Якщо в перші чотири роки після революції, керівництво Грузії дійсно займалось трансформацією та розбудовою країни, то після розгону мирних демонстрацій у 2007-му та, остаточно після війни з Росією 2008 року, влада сконцентрувалася здебільшого на самозбереженні будь-якою ціною: від міжнародного піару до ставки на силовиків усередині країни.
Це був мій перший візит до Грузії.
Коли прилітаєш до Грузії до комфортного аеропорту «Тбілісі» і їдеш по новенькій автостраді імені Джорджа Буша Молодшого прямо до відреставрованого та сяючого центру міста, ще в таксі, водій починає хвалитись тим, що тепер ніхто не ризикує вимагати хабарів та вночі можна спати спокійно, навіть не замикаючи дверей. Спершу важко повірити, що ти у пострадянській кавказькій країні, що колись була центром злочинності та майже повністю зруйнованою державою, яка не могла забезпечити навіть такі елементарні потреби своїх громадян, як світло у квартирах. Здається, що ти потрапив у який казковий оазис успіху, який уже важко назвати пострадянським. Усе таке блискуче, сучасне, з англійськими написами, усе – для людей, як і повинно бути. Проте це враження утопії дуже швидко закінчується, якщо лишитися у Грузії довше, вийти за межі туристичного центру міста, і спробувати зрозуміти, чим живе суспільство.
За кілька днів свого перебування у Грузії я розмовляла з багатьма знайомими і незнайомими людьми: таксистами, продавцями, селянами, абхазькими біженцями, журналістами.
З цих розмов виявилось, що за яскравим фасадом грузинської демократії і прогресу приховується добре знайомий затхлий радянський дух – страх, тиск, відчуття людиною залежності від держави, неможливість захистити свої людські та громадянські права.
Під час спілкування з грузинами мене вразила одна деталь: кожного разу, коли людина висловлювалася критично на адресу влади, вона перепитувала мене чи точно її ім’я чи фотографія не буде фігурувати у статті.
«А чого ви боїтеся?», - допитувалась я. Ось перелік відповідей, які я отримала: «Уріжуть соціальну допомогу, яку я отримую від держави»; «Можуть прислати податкову до підприємства, яким я володію»; «У мене родич працює на державній службі, можуть звільнити через мене» і т.д.
Я не берусь судити, чи в Грузії справді встановлено авторитарний політичний режим та однопартійну політичну систему й наскільки обґрунтованою є заляканість людей. Можливо, це просто їхня пострадянська психологія, яка ще не встигла трансформуватися за два десятки років свободи. Проте історія, яка трапилася з не зовсім простим грузином, котрий цієї осені вирішив піти в політику з критикою влади Саакашвілі, свідчить про те, що політичну атмосферу Грузії важко назвати ліберальною.
Ідеться, звичайно, про загадкового грузинського олігарха Бідзіну Іванішвілі, який заявив про намір створити опозиційну партію. Реакція влади вражає блискавичністю: Іванішвілі та його дружину позбавили грузинського громадянства та вилучили кілька мільйонів євро в його тбіліського банку «Карту» за звинуваченнями у відмиванні коштів.
Наразі Іванішвілі вдалося зареєструвати лише свій громадський рух «Грузинська мрія», а от партію йому як не громадянину Грузії очолити ніяк не можна.
Найбагатший етнічний грузин світу, який нажив свої більш як п’ятимільярдні статки в Росії ще за часів Єльцина, роками не просто інвестував, а віддавав свої гроші рідній Грузії. Відбудовував середньовічні церкви, театри, дитячі майданчики, військові бази. Навіть дофінансування зарплат грузинським урядовцям, яке раніше приписували американському філантропу Джорджу Соросу, тепер теж нібито виявилось справою рук Іванішвілі.
Тому, коли ця людина-легенда, заявила про наміри співпраці (читай: «фінансування») з опозиціонерами, зокрема, наприклад, з колишнім послом Грузії в ООН Іраклієм Аласанія та його поміркованою партією «Вільні Демократи», схоже влада не на жарт злякалася. Є шанс, що, вперше після революції, вибори - парламентські у 2012 і президентські у 2013 - перестануть бути театром одного актора, а перетворяться на справжнє політичне змагання.
Фактично майже десятиріччя свого президентства Саакашвілі насолоджувався самотністю на політичній арені Грузії. Доводилося йому боротися хіба що з рукою Москви, але не з домашніми серйозними опонентами. Взагалі до строкатої і маловпливової опозиції в суспільстві сформувалось ставлення як до інфантильних маргіналів, ну, або ж до як до російських найманців.
«Через контрольовані владою ЗМІ та в суспільному дискурсі загалом людям нав’язано стереотип, що влада – це все сучасне, прогресивне, прозахідне, тоді як опоненти влади – невдахи», - каже редактор Інтернет-видання «Лібералі» Шорена Шавердашвілі.
«Ніхто з громадян не хоче визнавати себе опозицією, - зізнається колишній грузинський чиновник, який перейшов працювати у приватний сектор. - Це все одно що визнати себе представником секс-меншини».
І це, незважаючи на те, що приводів для незадоволення владою накопичилось більш ніж достатньо.
Оминаючи критику правозахисників щодо випадків на зразок убивства поліцією Сандро Гіргвліані, набагато більш кричущого, ніж українська історія з Ігорем Індилом, щодо державного моніторингу комунікації чи щодо переповнених тюрем, скажу, що, за моїм спостереженням, у простого народу зростає мотивація для підтримки опозиції.
У Грузії надзвичайно високий рівень безробіття: за офіційними даними, близько 15%, проте реально цю цифру можна сміливо помножити на два. Зарплати й пенсії лишаються низькими.
Інфраструктура села не була відбудована за роки реформ, люди живуть у бідності. Селяни постраждали від ембарго Росії на експорт вина. Сьогодні вони навіть раді продавати державі виноград за 30 американських центів за кілограм. Політика повної лібералізації торгівлі та браку захисних механізмів щодо власних фермерів і виробників, призвела до того що останні виявилися неконкурентоспроможними порівняно з турками чи китайцями. Тому велика кількість людей опинилась за бортом економіки й живе за рахунок родичів або ж мізерних державних виплат.
До того ж, незважаючи на всі маркетингові зусилля влади, рівень іноземних інвестицій у грузинську економіку не є високим. Після війни Грузія пережила відтік іноземного капіталу: частина інвесторів вийшла з грузинської економіки через відчуття нестабільності і незахищеності.
Грузія рекламує себе на Заході як країна, де легко займатись бізнесом. Правильніше сказати, що це країна, де легко відкрити бізнес – справді, за 10 хвилин. Але далі, за статистикою, у половини компаній діло не йде, і вони закриваються. І справа тут не тільки в недостатньому розмірі грузинського ринку та бідності населення.
Щоб досягти успіху в бізнесі, треба бути лояльним до влади, тоді всі двері тобі відкриті. Якщо ж не йти на поступки в певних питаннях, чи ще гірше – підтримувати опозиційні сили чи давати рекламу в опозиційні мас-медіа, можна отримати посилені перевірки податківців та інші неприємності. Цю аксіому разом з конкретними прикладами мені повторили безліч разів, причому люди із різних політичних таборів.
Зважаючи на таку картину, не дивно, що Іванішвілі викликає занепокоєння у влади. Адже його розглядають як потенційного фінансиста опозиції. До того ж збіднілому населенню дуже імпонує той факт, що Іванішвілі має такі статки. За логікою людей, він, по-перше, не крастиме в держави, прийшовши до влади, по-друге, поділиться своїми грошима з населенням. Програма Іванішвілі несе в собі не лише певні соціалістичні елементи, а й обіцянки такого рівня справжньої демократії, якому, за словами Іванішвілі, мають позаздрити навіть європейці.
Не зрозуміло, як закінчиться це випробування грошима для грузинів і чи призведе поява Іванішвілі до зміни влади в Грузії. Саакашвілі та його провладна партія «Національний рух» викликають змішані почуття більшості населення. Люди вдячні за успішні реформи постреволюційних років, проте бачать дедалі більше зловживання владою, корупцію на вищих рівнях керівництва, подвійні стандарти в застосуванні законодавства, недотримання прав людини та обмеження мирних зборів.
Уже сам той факт, що Саакашвілі буде першим президентом Грузії, який добув свій термін до кінця, ставить його на почесний рівень в історії. Якщо ж він дозволить перехід влад у країні демократичним шляхом, а не російським, це буде ще більш важливим кроком у напрямку незворотності демократичних змін. Проте останні події в Грузії свідчать, що, якщо грузинський президент і має такий намір, він його ретельно приховує.
Олена Трегуб
