Навряд чи хтось сильно сумнівався, що мета організаторів дискусії “Чи потрібен оргазм українській літературі?” лежить в площині рекламно-комерційній. Але чи то в чергове подіяла магія слів “секс”, “оргазм”, “еротика”, чи то навкололітературній публіці закортіло дізнатись, які-такі еротичні твори з’явились в Україні, що їх вже треба цензурувати, та люди продовжували сунути і сунути в двері кав’ярні-книгарні “Купідон”, незважаючи на те, що сунути вже не було куди.
Всередині журналісти та інші гості стояли плече до плеча, сиділи на підлозі та один в одного на колінах, залишивши невеликий майданчик, на якому власне і відбувалось дискусійне дійство. Зліва (якщо дивитись із зали) з-під гасла “Ні цензурі!” сміливо поглядали на публіку прихильники та творці еротичної літератури: письменник Юрій Винничук, письменниці Наталка Сняданко та Наталка Коробко і літературознавець Ганна Улюра. Паворуч під гаслом “Ні порнографії!” притулилися сексопатолог Костянтин Прощаков, психолог Наталя Максимова, письменниця Дана Дідковська, письменниця з Кременчука Світлана Горбань.
Посередині між двома столами на високому стільці сидів хлопець у шапочці з великими вухами (для вішання локшини) і табличкою з написом “Ідеальний читач”. За задумом читач мав пересуватися на стільці в бік того чи іншого табору залежно від переконливості аргументів. Між столами бігали жваві модераторки - письменниця Катерина Хінкулова та культуролог Мирослава Сапко. А над усім цим на сходах височів власник закладу та за сумісництвом творець еротичної літератури Юрій Покальчук.
Мене не залишало відчуття штучності того, що відбувається. Принаймні, не скидалося на те, що організатори планували запеклий бій між таборами, бо книжки авторів, що сиділи під “Ні цензурі”, не асоціювалися у мене з найбільш відвертими еротичними сценами в сучасні українській літературі. Чому немає, наприклад, Люби Клименко чи тої ж Ірени Карпи, та, зрештою, Василя Шкляра?
Але мій колега справедливо зазначив, що, мабуть, Ірена Карпа має зараз цікавіше заняття, ніж участь у подібній дискусії. Наприклад, займається сексом. Чи пише нову книжку про те, як вона займалася сексом. Чи взагалі їздить з туром по світу і презентує свою нещодавно написану книжку про те ... Ну, ви зрозуміли.
Водночас, надія дізнатись, які ж українські книжки гідні цензури чи вікового обмеження, підтримувала мій інтерес до події. Втім, представники табору борців із порнографією не поспішали поділитися цією інформацією і здебільшого надавали теоретичні викладки з приводу відмінностей порнографії та еротики в літературі.
Виявляється, що зображення оголеного тіла в творі - це ще не означає еротику. Важливо, з якою метою це написано. А еротична література та порнографія мають одну мету - викликати або підтримати сексуальне збудження у реципієнта. Така еротика (надалі комерційна еротика), звичайно, може завдати шкоди реципієнтові. Обсяг шкоди залежить від рівня підготовки читача-реципієнта. Всі ці таємні знання із царини сексопатології оприлюднив кандидат медичних наук, експерт Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі, сексопатолог-андролог Костянтин Прощаков.
Лікар недвозначно натякнув, що рівень сексуального виховання нашого суспільства, який він бачить на кожному своєму прийомі, залишає бажати кращого.
- Після радянського пуританізму наше суспільство хитнуло у протилежний бік: до повної безконтрольності, до безладу в сексуальних контактах, до проміскуїтету (безладні, нічим не обмежені статеві зв’язки із багатьма партнерами). На кожному прийомі я бачу, як зростає кількість сексуальних хвороб, і наскільки хибне пацієнти мають уявлення про сексуальність, яке вони часто беруть із книжок.
Ого, виявляється, життя вирує. А я ж часом починаю переживати за демографічну ситуацію в нашій країні. Бо маю колекцію дівчат та хлопців, які в наш час зберігали цноту до 22-23 років. Є також друзі, що залишаються без сексу місяцями та навіть роками через відсутність гідної пари. Всі вони багато читають, мабуть, забагато. Маю також двох кузин 22 і 24 років, дуже симпатичних, про яких підозрюю, що вони навіть неціловані. А виявляється, у нас тут бурхливий проміскуїтет.
Сексопатолог вважає доцільним ввести систему рейтингів за віком, аби маркувати певні літературні твори. Комерційну еротику продавати у спеціалізованих магазинах, тобто секс-шопах. А якщо спеціалізованих магазинів не вистачатиме, або вони з якихось причин не братимуть літературу на продаж, то продавати її в книгарнях, але ледве не з-під прилавка, тобто тримати на окремих полицях загорнуту в глуху обкладинку і видавати лише повнолітнім.
“А визначити, яка саме література повинна мати вікові обмеження, якраз і зможе наша комісія,” – наголошує Костянтин.
Очевидно, у комісії забракло роботи і зарплати. Але якщо це все обмежиться віковим рейтингуванням, то підлітки мають зрадіти. Адже як вони зраділи, коли ввели вікове рейтингування на телебаченні. Тепер, перемикаючи канали, не треба вгадувати, де еротичний фільм, а де – ні, треба лише шукати червоний квадратик, а якщо ж червоного ніде немає, згодиться і жовтий трикутничок. Добре буде, коли приходиш до книгарні і відразу бачиш, де цікавенька література, можна зекономити час на читанні анотації.
Поки, правда, ніхто із захисників моралі не зміг назвати української книжки, гідної зайняти місце на спеціалізованій полиці. Але це не означає, що її немає. Просто члени комісії та сексопатологи не читають таких книжок доти, доки це не стане їхньою роботою. Питання: чого вони прийшли на дискусію про встановлення меж дозволеного в українській літературі, не знаючи предмету? Так, а вони ж апріорі знають, що межі мають бути, бо у непідготовленого читача така література може викликати сексуальну дисгармонію і навіть невроз.
Із чергового занурення в думки мене витягнуло слово “член”, що кількаразово пролунало на дискусійному майданчику.
Інтелектуально-маргінального вигляду парубок із залу запротестував проти логічної зв’язки - еротична література-агресія, бо “всім відомо, що в Європі, де еротичного чтива – завались, рівень агресії менший, ніж на вулицях Києва”. Хлопець також послався на соціологічні дослідження, згідно з якими у напружених та агресивних суспільствах на парканах малюють політичні гасла, а в соціально стабільних та неагресивних суспільствах малюють на парканах члени та зізнання у коханні.
“Я вважаю, що нам зараз не вистачає членів на парканах” – підсумував промовець.
Сексопатолог швидко відреагував і послав хлопця споглядати намальовані члени до найближчого безкоштовного туалету, аби відчути вражаючу стабільність нашого суспільства.
Он воно що, то цей сексопатолог, певне, знається на безкоштовних туалетах, бо я вже не пригадаю, де є такі у Києві.
Опоненти з місць почали кричати, що в нечисленних безкоштовних туалетах члени залишились ще з часів застою.
Молодий критик Анатолій Ульянов, як завжди, намагався влаштувати провокацію та наполегливо вимагав у людей, “чиї обличчя не спотворені оргазмом” (табір “Ні порнографії), навести приклад з історії людства, коли б люди, подібні до них, приносили реальну користь суспільству, а не заважали розвитку культури та не були б “асексуальними паразитами” й “шкідниками культурного процесу”.
Табір довго та закручено щось відповідав, але з усього стало зрозуміло, що питання поставлено некоректно.
Ульянов констатував відсутність відповіді та повну непідготовленість табору “проти” до заявленої дискусії та, розчарувавшись в учасниках заходу як в опонентах, повторив кілька разів слова “культурне блядство” і почав голосно дискутувати із охочими з публіки. Періодично вони перекрикували діалог, який відбувався через мікрофони.
Водночас Дана Дідковська дуже образилась через те, що її обличчя “не спотворене оргазмом”.
- Якщо людина виступає проти штампів, то це ще не означає що в неї не буває оргазму. От моя 10-річна донька...,- почала була щось розповідати Дідковська.
- От я не розумію, як ви змогли дитину зробити!? – перебив її Ульянов, дзенькаючи величезними сережками в обох вухах.
Але Дана мужньо продовжувала говорити, що виступає проти “втулювання” еротичних сцен у твори будь-яких жанрів лише для того, щоб було модно та комерційно. В неї навіть склалося враження, що десь існує інструкція, в якому місці і яку сексуальну сцену вставити в твір, аби його купили читачі.
Нарешті прориваються питання до табору захисників еротики:
Наталка Сняданко, а ви сподіваєтесь, що ваш дуже автобіографічний і дуже еротичній твір “Колекція пристрастей, або пригоди молодої українки” перекладуть іноземними мовами та видадуть за кордоном?
Наталка:
Мій твір, на жаль, не такий вже автобіографічний і тим більш не такий вже еротичний як мені хотілося б сьогодні. Але він таки перекладений кількома мовами і виданий за кордоном, і в жодній країні я не почула, що це занадто епатажна книжка чи занадто відверта. Як я дивлюся сьогодні, мій твір далекий від канонів еротичної та порнографічної літератури, інакше я б уже давно заробила багато грошей і займалася б цікавішими речами, ніж оце зараз тут.
- Ну я тобі казав, - штовхнув мене під лікоть мій колега.
Наталка Сняданко натякнула, що “заборону своїх книжок сприйняла б за щастя”, бо вважає це найкращою рекламою. Вона також твердо впевнена, що письменник у своїх творах має бути максимально відвертим, інакше література перетвориться на графоманію.
Тим часом я згадала, що найбільш відвертою та водночас майже дидактичною у “Колекції пристрастей” мені здалася сцена дефлорації героїні викруткою, якою мав орудувати її перший хлопець.
Книжки були гостинно розкладені на стенді. Отже:
- Закрой глаза, - сказав він рішуче, я послухалася, і не встигла ще навіть глибоко зітхнути, вже не кажучи про розслаблення внутрішніх м’язів чи концентрацію на своїх відчуттях, як у мене всередину проникло щось тверде, так, ніби мені вставили занадто велику клізму чи під час чергового візиту до гінеколога лікар переплутав гінекологічний пінцет із обтягнутою презервативом викруткою.
Тим часом у таборі “проти” плавно перейшли на зв’язок між еротичною літературою і кількістю безпритульних дітей та сексуальних злочинів серед неповнолітніх.
- Ці діти не читають книжок! – вигукнули в залі. - Вони взагалі не вміють читати.
А на захист еротики встала літературознавець, кандидат філологічних наук, молодший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка Ганна Улюра. По-перше, вона зазначила, що "еротизм сучасної української літератури не потребує захисників бо його немає”.
В її словах мені почулося певне раціональне зерно, хоча, не будучи сама науковцем, не впевнена, що правильно зрозуміла весь виступ.
Я думаю що сексуальність, яку б вона форму не приймала - чи то мас-медійної дискусії про свободу слова, чи то кухонних розмов про моральне падіння нації – це завжди зняття якоїсь соціальної напруги, - сказала літературознавець. - Еротика в сучасній українській літературі не виконує суто естетичних функцій - це або комерціалізація сексу, або його політизація. Коли ми говоримо про еротику в українській літературі, це здебільшого свідчить про прагматичність літератури та визначення її читацької аудиторії. Є два сусіди еротичних сцен – епатаж та іронія. Епатаж - це акт, спрямований на ворожого читача, іронія – це ритуальне вибачення за те, що сексуальність приймає на себе ту чи іншу, як їм здається, невідповідну роль. Коли ми беремо “львівську пані” Люби Клименко, то від того, сприймаємо ми цей текст як порнографічний чи як пародію на певний жанр, залежить, чи приймаємо ми те ритуальне вибачення автора чи авторки.
Нарешті хтось заговорив про Любу Клименко, цю таємничу письменницю (а може письменника, бо загалу невідомо, хто ховається за цим псевдо), тексти якої балансують на межі порнооповідань. А остання книжка “Великий секс у Малих Підгуляївцях” до того ж скрупульозно написана на “махровому” суржику.
Мій Бригадир оказався великим видумщиком. В’являєте, він мене існачала розвихував, а потім, коли я до нього підлітала, норовив попасти в мою нірочку своїм стояком. Раз двадцять він, канєшно, промазав. Ну, не то шо зовсім. То в око попаде, то в рота оце йому дуже понравилося), то в цицьки (а мені - це). А на двадцять первий, дівчонкі, просто в яблучко, то есть у мою регезулю! Як попав він у мене зльоту, так у мене враз перед очима – салюти, салюти, салюти ... А потім двадцять второй – і в мене перед очима сєвєрноє сіяніє .... І так разів сто!
Тобто в українській літературі таки є оргазми.
Тим часом науковець доводила, що:
Еротика виконує важливу функцію – вона переглядає кордон можливих реакцій, тобто той епатаж не свідчить про конфлікт із зовнішнім світом, він свідчить про конфлікт з системою. Кожне суспільство, як і кожна культура, не можуть існувати поза власною системою цінностей. Але про розвиток культури і розвиток системи свідчить те, чи спроможна вона приймати рішення проти своїх системних цінностей. І я думаю, питання еротики тут власне дуже актуальне.
- Я впевнена, що підлітки, які читають українську літературу, не шукають там еротики, вони мають інші мотиви, - підсумувала Улюра.
Після тривалого бойкоту Ульянову, який вже встиг спровокувати на суперечку більшість оточуючої його публіки, знову надали слово. Він не забарився і запропонував створити в Україні потужний цензурний орган, після чого всі українські письменники мали б швидко розпродати свої книжки. Бо цензори таким чином виступатимуть піарниками української літератури – як католицька церква для Гарі Поттера.
Тут знову зав’язалася жвава дискусія поза межами дискусійного майданчика. А модераторки, мужньо боронячи мікрофон від бажаючих висловитись з цього питання, оголосили, що час, на жаль, вичерпано. А оскільки позиція “Ідеального читача” знаходиться десь посередині між таборами, то дискусію неодмінно треба буде ініціювати ще раз у більшому приміщенні з більшою кількістю учасників та часу.
Письменники з еротичного табору урочисто подарували свої книжки опонентам, ті із вдячністю притиснули дарунки до грудей і спакували у валізи. Отримав книжку-подарунок і Ульянов, як автор кращого запитання, але йому дісталася книжка авторства модераторки Катерини Хінкулової “36 Пісень про життя”, яку “Зелений пес” надрукував у серії “Майбутні класики”.
