"Я чула, що у нас їдять людське м'ясо, – каже Чоо Чхан’ян. – Кажуть, є люди, які викрадають дітей і продають їхню плоть, а голову й пальці ховають".
Пані Чоо каже, що не вірила в це, поки не стратили тестя і тещу її знайомого. Вони були м'ясниками, і їх нібито покарали за торгівлю людським м'ясом.
Ці чутки стали відомі нам від втікачів з Північної Кореї. Наразі не так важливо, правда це чи ні (можливо, ми взагалі ніколи про це дізнаємось), але сам факт, що люди в це вірять, свідчить про голод, поневіряння і страх в тих регіонах країни, які пережили Великий голод.
Кім Юсун також чув подібні розмови, і думає, що в них може бути частка правди.
"Були такі випадки, коли я вчився в університеті, – каже він. – У людей від голоду затьмарювалася свідомість, вони просто не розуміли, що це убивство, і їли плоть. Але таке траплялось вкрай рідко".
Найгірший голод ХХ сторіччя?
Чутки про канібалізм з’явились під час Великого голоду 1994–1998 років, коли Китай через брак зерна різко скоротив допомогу Північній Кореї. За обережними оцінками, тоді померло від 600 тисяч до мільйона людей, або від трьох до п'яти відсотків населення країни.
"Це був найгірший голод ХХ століття, – каже Маркус Нолан, автор книги "Голод у Північній Кореї". – Не дивно, що люди дійшли до краю, що вони божеволіли".Чоо Чхан’ян була ще дитиною, коли її родина переїхала з міста до села. Це було якраз під час голоду, коли закрилися усі ринки і зупинився транспорт. Багато городян тоді померли, розповідає жінка, але її сім'я змогла вижити завдяки своєму городу.
Коли голод скінчився, люди все одно жили в злиднях.
"Ми не мали, наприклад, ліків, – каже пані Чоо. – Хіба зрідка вдавалось привезти щось із Китаю. Були випадки, коли лікарі оперували без наркозу. Кілька разів я бачила, як помирали пацієнти, яким не надали невідкладної допомоги".
"Дякуємо тобі, великий отче Кім Ір Сен"
Але деяким людям вдалося уникнути голоду. Серед них була і сім’я Кім Юсуна. Його батьки займалися нелегальною торгівлею з Китаєм і Південною Кореєю, а також підпільно вивозили на південь людей, у яких там були родичі. Хлопець виріс у державній багатоповерхівці, дивився кіно і грав у відеоігри, привезені контрабандою з півдня.
Коли Кім і Чоо були дітьми, їх учили обожнювати режим і його засновника Кім Ір Сена.
"Перші речення, які вчать немовлята – це "Дякуємо тобі, великий отче Кім Ір Сен" і "Дякуємо тобі, дорогий лідере Кім Чен Ір", – згадує Чоо. – Ми мусимо дякувати керівникам за все. Портрети Кім Ір Сена та Кім Чен Іра висять в кожній школі, у кожному класі і навіть у залізничних вагонах".
Життєпис лідерів – найважливіша дисципліна для юного північанина: він вивчає її від садочка до університету.
"Можна не знати нічого, головне – визубрити історію сім’ї Кім", – каже Чоо.
Але має вона і приємні спогади. "Діти є дітьми – до того, як їм почнуть промивати мізки у школі, – каже вона. – Коли я була маленькою і нічого не знала про політику, то гралася з друзями і була цілком щасливою".
"Він просто сказав щось не те"
Попри те, що батьки Кім Юсуна жили у достатку і успішно займалися нелегальною діяльністю, вони знали, що деяких правил треба дотримуватись залізно.
Вони не дивилися закордонних новин і не критикували режим. Юсун міг обговорювати політику тільки з батьками.
"Там, де зібралося більше ніж три людини – обов’язково є і стукач, – каже він. – За зайві розмови можна запросто опинитись у таборі".
Чхан’ян Чoo знає це з власного досвіду. Її дід провів у таборі дев'ять років – за те, що лаяв режим перед друзями. Серед них був донощик, і діда Чоо заарештували. "Хоча він просто сказав щось не те", – каже жінка.
Дід розповідав їй про жахливі умови у таборі, де люди їли щурів і вибирали зернята з фекалій тварин, щоб вижити. На в’язнів, які в чомусь завинили, спускали собак, а тіла мертвих лишали гнити прямо посеред табору.
Ціна свободи
Ув’язнення діда сильно вплинуло на сім'ю Чоо, хоча й зовсім не так, як того прагнув режим. У таборі чоловік познайомився з освіченими корейцями і дізнався про несправедливість у Північній Кореї і життя у інших країнах.
"Дід завжди казав, що ми мусимо вирватись на свободу, – каже Чоо. – Він повторював: майте велику мрію, і якщо хочете жити в реальному світі – тікайте звідси. Тож я відчувала потребу виїхати з країни ще змалку. Я ніколи не сиділа за комп'ютером, але завжди мріяла про нього. Я любила учитися, вчилася добре і хотіла продовжувати освіту у вільній країні".
Сім'я Чоо планувала втечу протягом семи років. Вони слухали південнокорейське радіо. У 2008 році хтось доніс про це владі, і Чоо зрозуміли, що далі тягнути не можна. Першим виїхав батько: він дістався південнокорейського посольства в Бангкоку через Китай і Лаос. Сім’ї пан Чоо залишив достатньо грошей, щоб вони теж могли утекти.
Пані Чоо була останньою, хто лишався в країні, коли спецслужби помітили, що її батько зник. Її затримали. Вона сказала, що батько потонув, ловлячи рибу. "В Північній Кореї такі випадки дуже поширені", – каже жінка.
Для того, щоб утекти, вона училася плавати і займалася інтенсивною фізичною підготовкою. Через три роки Чоо перетнула китайський кордон, але потрапила до рук поліції. Офіційний Китай не визнає біженців з Північної Кореї і депортує їх на батьківщину. А втеча вважається там дуже серйозним злочином і карається тюремним ув'язненням, тортурами і навіть смертю. Однак пані Чоо пощастило: релігійна група, назву якої вона не може розкрити, допомогла їй вийти з китайської в’язниці.
Натомість Кім Юсун та його родина виїжджати з країни не збиралися. Однак у 2011 році про бізнес його батька написала одна південнокорейська газета, і, злякавшись реакції влади, вони утекли – усі, крім хворої молодшої сестри Юсуна. Як стало відомо пізніше, дівчині сказали, що її рідних схопили і вбили. Згодом вона померла – так і не побачивши життя поза Північною Кореєю.
Кім Юсун каже, що в Сеулі йому живеться нелегко, хоча він і цінує здобуту свободу. Він часто стикається з упередженим ставленням до північан, яких тут вважають малоосвіченими і відсталими через їхній архаїчний діалект і специфічний акцент.
"Коли я кажу однокурсникам, звідки я, на мене дивляться як на прибульця", – каже він.
Наразі в Південній Кореї живе більше ніж 24 000 втікачів з півночі. Багато хто з них, приїхавши до країни, не вмів таких банальних речей як зняти гроші з банкомата, водити машину, користуватись мобільником чи комп’ютером.
Їм складно знайти роботу, і декому доводиться промишляти крадіжкою, через що північнокорейська спільнота зажила поганої слави. "Інколи мені здається, що нам пощастило жити тут, а інколи – що ні", – каже пан Кім.
Але Чхан’ян Чоо не бере негатив близько до серця. Вона каже, що свобода має свою ціну.
"На мене тут навалилося дуже багато речей, і я повинна сама планувати своє життя – а це досить нелегко, – каже вона. – Але коли я думаю про труднощі життя у вільному суспільстві, то розумію, що працюю на себе і втомлююсь заради свого майбутнього. І тоді я почуваюся щасливою".
