У Вінниці на 66-му році життя помер актор і режисер-постановник Вінницького обласного академічного театру ляльок, Заслужений артист України Микола Івановича Ніколюк. 26 серпня Ніколюк відсвяткував 65-річчя.
Випускник Ярославського вищого театрального училища мав у творчому доробку понад 100 ролей і більше тридцяти дитячих вистав. В останні роки як режисер створив вистави «Бука», «Таємничий Гіпопотам», «Тільки цур не гніватися», «Наш веселий колобок» за творами Усача.
Пропонуємо спогади Миколи Ніколюка, якими він поделівсязжурналстами сайту 20 хвилин.
"Співати і пити горілку мене навчив дід ще до школи. Спочатку він не любив мене, але сусіди навчили називати його татом (це був другий бабусин чоловік, і своїх дітей у нього не було). У "залізній лавці" продавався тоді денатурат для розпалювання примусів, він розбавляв його водою і пригощав нас із бабцею. Коли я взимку приходив зі школи, дід питав: "Що, Микола, змерз? А ну, півстакана денатурату - і за вроки..." Він мене виховував, як умів, але любив. Був у мене і велосипед, і ялинка на Новий рік. Дід мене часто брав на базар і там купував усе, чого я хотів. А коли ми йшли додому, п'яний дід співав: "Гоп, мої гречаники..." Я йому підспівував. Потім дід лягав посеред вулиці спати, ну і я коло нього. Коли я до ночі читав, дід казав: "Миколо, з книжок хліба не їстимеш. Он людські діти пішли до колгоспу щось украсти, а ти читаєш!"
Під час війни нашу молодь вивозили до Німеччини на примусові роботи. Рятувалися від того хто як міг, і тим дивнішою була поведінка дівчини, яка підійшла до поїзда з майбутніми остарбайтерами і попросила, щоб узяли і її. Ця дівчина потім стала моєю мамою, а їхала вона шукати свого коханого.
Мій батько був етнічним німцем. Перед війною, побоюючись репресій, він утік до фатерланду і став там військовим. Мама, поки розшукувала його, працювала на заводі - начиняла бомби. Потім жила у батькової тітки, а тато служив. Вжитися вони не змогли. Тато мав суто арійську звичку до порядку, а мама була норовливою, нею не покомандуєш. Повернулася вона додому, в село Малий Митник під Хмільником, у 1947 році вже вагітною, і тут народила мене.
Була мама натурою творчою, гарно малювала, а ще не могла жити без витівок і розиграшів. Вагітною бігала і на танці, і в кіно. Бабки зітхали: "Ой, Мілю, кого ж ти народиш... Мабуть, артиста". У півтора роки мама залишила мене на бабуню Ярину. Та мене брала і на весілля, і до церкви. Прийшов якось я з весілля додому, почепив на голову бинди - вбрався у "наречену". Взяв хліб і пішов у садок "запрошувати на весілля". Вклонявся деревам і казав: "Просили мама і тато..." Потім ще й цілував кожне дерево. А садок великий, поки всі дерева перецілував, уздовж межі стояли всі сусіди...
Мав я друзів - двох братів, мого ровесника Льоню і трохи молодшого Юру. Якось їх батьки поїхали в райцентр, а ми почали грати у "похорон". Поклали Юрка (йому було тоді років п'ять) у ночви, зверху ще одними накрили. Льоня став над "покійником" та й голосить: "А куди ж ти від нас вибираєшся, а на кого ж ти нас покидаєш?!" Я тим часом зображав батюшку - пішов хату святити. Справа була під Різдво, у кімнатах тільки-но побілили. Взяв я віника, вмочив у відро, де була вода навпіл з вугільним пилом (палили тоді антрацитом, а щоб краще горів, поливали водою), і почав кропити по всіх стінах. Коли повернулися господарі, ми якраз опускали "труну" в "могилу". Поставили два стільці, повилазили на них і почали на рушниках ті ночви опускати. Льоня голосить, я співаю: "Господи, помилуй!", а Юрко волає з ночов: "Хлопці, ховайте хутчіше, бо задихнуся!" Перепало скрученим рушником усім трьом, але мені найменше: "Ти - батюшка, тебе гріх лупцювати".
Уже в четвертому класі я зрозумів, як важко бути творчою людиною. На День Перемоги у клубі я мав читати вірша. Дітлахи сиділи перед сценою просто не підлозі. Коли я почав декламувати, хлопчиська стали мене смішити: пускали слину, закочували очі. Я давився реготом. Через кілька хвилин такого "виступу" сміявся уже весь зал. Коли я вшосте починав одну й ту ж стрічку, вчитель вискочив на сцену, вхопив мене за шкірку і з словами "не вмієш - не берися" викинув за лаштунки. До мене підбігла бабця: "Пішли, дитино, додому, ноги твоєї тут більше не буде". Я після такої ганьби ридаю, а поруч однокласниці плачуть - наступним номером був гопак, і я мав його з ними танцювати. Ну як я міг підвести їх? Вприсядку йшов ридаючи, але відтанцював. Десь із восьмого класу я з друзями влаштовував у клубі концерти, ставив сценки. Сам складав репертуар, малював афіші, друкував квитки і продавав їх. Їздили і по околишніх селах на велосипедах з "гастролями".
Після школи працював у Хмільнику в райхарчокомбінаті. Заочно вчився у народному університеті ім. Крупської у Москві, закінчив відділення режисури. А в 1966 році пішов служити до армії. Всі новобранці вдягали щось старе, щоб не шкода було викидати. А тоді в армії всього траплялося, і мама сказала: "Вдягай, Миколо, найкраще, бо як не вернешся, то навіщо воно нам..." Проте і це обернулося мені на користь. Був я у гарному костюмі, в пальті з шалевим коміром, і мені доручили проголошувати промову від імені призовників перед командуванням. Там мене помітили і забрали служити в Москву. Був я завідувачем секретного діловодства.
Ще у школі я прочитав статтю в газеті про актора Вінницького театру ляльок. У пам'яті закарбувалося, що він був без спеціальної освіти. Я собі й подумав, що як не буде куди піти, то спробую в ляльковий театр. Після армії хотів влаштуватися завклубом у селі, але мене не брали, бо не вмів грати на баяні. Тоді я і згадав про театр ляльок. Пропрацював там два з половиною роки, встиг зіграти за цей час у п'яти виставах по чотири-п'ять ролей. Працювали тоді постійно на виїзді, квартири не було... І я поїхав у Рибінськ Ярославської області, де обіцяли квартиру. У Ярославлі закінчив вище театральне училище.
Жив я у Рибінську 14 років, там одружився, народився син Максим. Потім прийшла звістка від друзів з Вінниці, що у театрі ляльок є вакансія режисера-постановника. Я вирішив повертатися. Дружина на той час очолювала податкову інспекцію Рибінська і зриватися з місця не захотіла. Поїхав я сам. Спочатку ми провідували одне одного, а потім вона раптово померла. Було їй усього сорок років. Сина забрали до себе родичі дружини, та не самого, а з нареченою - він одружився рано, у 18 років. Уже є дві онучки. Зараз син працює в Москві, у науково-космічному центрі головним спеціалістом з електронної апаратури. Спочатку він, правда, хотів бути артистом, але дружина сказала, що з неї досить і одного.
У Вінницю я повернувся в 1985 році, встиг попрацювати і режисером-постановником, і головним режисером. Ніколи не просив для себе ні ролей, ні звання заслуженого артиста - усе якось приходило само. А взагалі я на сцені вже 40 років - отак і програвся все життя у ляльки... Мені завжди таланило на добрих людей, видно, Господь розставляв їх на моєму життєвому шляху. Усім вінничанам у новому році бажаю не знати розчарувань і зустрічати лише хороших людей. Хай щастить!"
