Телеведуча та активістка Уляна Пчолкіна разом з чоловіком провела майже два тижні під російською окупацією в Бучі. Їм вдалося не тільки вижити в кошмарних умовах й виїхати до Львова, а й організувати допомогу іншим людям з інвалідністю.
Про це телеведуча розповіла в інтерв'ю НВ.
Уляна та її чоловік Віталій жили в Бучі. Подружжя пересувається на колісних кріслах.
"Для мене все почалося з того, що моя Знайома з Луцька зателефонувала і сказала: "Почалася війна". І сказала, щоб я їхала до неї. Я відповіла, що мені потрібно прокинутися й подумати — це було десь після п'ятої ранку. Я розбудила чоловіка, сказала йому, що почалася війна, а потім ми почули вибух в районі аеродрому в Гостомелі — це десь в 4,5 км від нашого будинку. Відтоді вже тихо не було", - згадує Уляна.
За її словами, вони відразу не поїхали з міста, тому що не могли уявити, що в Бучі таке може статися, а потім місто виявилося відрізане. Російські окупанти зайшли в Бучу 27 лютого й почалися запеклі бої. Подружжя залишилось у своїй квартирі, бо підвал не був облаштований для потреб людей з інвалідністю.
"До того ж звичайний підвал — це не бомбосховище, а бігти до якогось іншого, коли ти користуєшся колісним кріслом - не варіант. Також подумали, що якщо раптом станеться обвал, то у квартирі нас знайдуть швидше, ніж в заваленому підвалі. Ще один фактор, що змусив нас залишатися вдома - наша квартира повністю облаштована під наші потреби, там все доступно для нас, максимально комфортно й так вижити шанси вище", - пояснила телеведуча.
Подружжя жило у квартирі без води, газу та світла при температурі в 10-12 градусів, через що доводилося постійно тепло одягатися, але це не вберегло Віталія й він захворів.
"Після 27 лютого у Віталіка сталося запалення сечового міхура — ми не змогли його полікувати, це стало можливим вже після 9 березня, коли нам вдалося виїхати з Бучі в безпечне місце", - розповіла Уляна.
Виїхати з Бучі 9 березня подружжю допоміг сусід, який займався волонтерством та допомагав теробороні.
"Моїм першим бажанням було сісти в мікроавтобус і ні про що не думати, ні за що не відповідати. І плювати на те майно, на ту машину після життя в окупації у тебе зовсім інші цінності. Але потім я подумала: це зайві місця, куди теж можуть сісти інші люди. Тому сіла за кермо свого авто, Віталік — в мікроавтобус. І туди, і в мій автомобіль сіли інші люди, і ми поїхали", - зазначила Пчолкіна.
Поки вони їхали містом, то російські військові каталися на БТР-ах, навколо - стріляли з автоматів в людей, в машини. За її словами, вона бачила внутрішні органи людей на дорозі, розстріляні авто, труп в одній з машин. Того дня офіційна евакуація була зірвана, але близько 16:00 по трасі в напрямку Києва почали виїжджати цивільні авто, хоча для "зеленого" коридору був узгоджений інший маршрут.
Вся колона рушила через місто Ворзель, потім через село Дмитрівку, де розташовувалися російські блокпости. На всіх блокпостах машину зупиняли й обшукували російські військові - шукали відеореєстратори, дивилися документи.
"Російський військовий підійшов до мене й сказав: "Вийди". Я показала йому, що авто на ручному управлінні, показала своє крісло Колісне. Він перестав наполягати, щоб я вийшла, але перевірив багажник та попросив дати йому телефони. Пасажир, який сидів зі мною в машині, сховав мій телефон між сидіннями - я не встигла все звідти видалити, У мене були там деякі чати, і це могло б не сподобатися російським військовим. Так що ця людина дала російському військовому свій телефон. Той довго дивився смартфон, потім підійшов ще один, вони попросили показати їм руки - шукали, я так розумію, татуювання", - згадує Пчолкіна.
Подружжю вдалося дістатися до Фастова через села та мінне поле, тому що іншої дороги не було. Наступного дня пара поїхала до Вінниці, а звідти до Львова, де знаходяться й зараз. У квартирі Пчолкіних російські військові все перерили, але техніку не чіпали.
Уляна розповіла, що вже 10 березня в братській могилі біля церкви поховали мінімум 67 загиблих. На її думку, в місті провели ротацію російських окупантів, після чого ситуація погіршилася.
"Ймовірно, вже після ротації зайшли буряти, які почали робити щось ще більш жорстке: люди зникали, їх катували, над ними знущалися. Або просто бої стали не настільки інтенсивні й у них "з'явився час". Моя ж мама в той час перебувала в Бабинцях в окупації, і це село вціліло, тому що російські військові стріляли не по ньому, а звідти й тільки деякі будинки постраждали, катували сім'ю знайомих, але вони живі", - поділилася активістка.
У Львові Уляна та Віталій Пчолкіни активно допомагають людям з інвалідністю.
Різанина в Бучі - що відомо
Вранці 24 лютого Росія почала повномасштабну війну проти України. Спочатку противник бомбив військові об'єкти, а потім атакував мирне населення, зокрема, Київську область. Частина населених пунктів виявилася тимчасово окупована російськими військами, в тому числі і Буча.
На початку квітня стало відомо, що Бучу звільнили від ворога. У місті виявили братські могили, в яких знаходилися сотні місцевих жителів. При цьому на тілах убитих знайшли ознаки насильницької смерті. Крім того, на вулицях Бучі лежали трупи розстріляних жителів, в тому числі і жінок. Багато загиблих намагалися спалити.
Пізніше Мер Бучі Анатолій Федорук сказав, що противники вбили 403 місцевих жителів. Окупанти ґвалтували дітей і дорослих, тому військові все ще знаходять тіла закатованих людей. Група жінок і дівчат тримали в підвалі будинку протягом 25 днів. Дев'ять з них зараз вагітні.
Президент Росії Володимир Путін відзначив "героїзм і відвагу" 64-ї окремої мотострілецької бригади Сухопутних військ РФ, яка влаштувала криваву різанину в Бучі на Київщині. Він присвоїв цій бригаді ґвалтівників, мародерів і вбивць найменування "Гвардійська".
