Думка
Київ – це столиця з провінційною душею… Жоден з сучасних мерів Києва не народився у цьому місті… Кияни не вміють організовувати життєвий простір...
Саме у серпні зірки, жінки і Київ набувають свого справжнього, щирого вигляду. Зорі – тому, що Земля у цей період перетинає найпотужніший метеорний потік і вони стають наче ближчими до нас, жінки – тому, що змінюють свій звичний одяг-унісекс на щось таке прозоро-мереживне, ну а наш мегаполіс – тому, що лише у цей місяць масових відпусток місто хоч трохи позбувається звичної суєти.
Сучасний Київ встиг назавжди утратити ауру затишного патріархального міста, але так і не набув лоску столиці європейської держави...
Коли я бачу на Хрещатику хазяйновитих жіночок, які завзято продають варену кукурудзу, насіння, мені одразу згадується Остап Вишня, вірніше, його сердитий запис у власному щоденнику: і коли вже ото молочниці з Бессарабського ринку перестануть ходити по квартирах і набридати з своїм товаром. Письменник, який відбув у сталінських концтаборах 10 років, а потім був реабілітований і встиг ще пожити у квартирі у центрі Києва на Червоноармійській, неподалік від ринку, очевидно, вважав, що дрібноприватницька стихія, яка безцеремонно стукала у двері, заважала йому працювати над черговими «вишневими усмішками».
Нинішня стихія у Києві нікого, здається, не напружує – торгуй де заманеться. Столичне місто, яке претендує на європейське визнання, яке мало репутацію затишного зеленого оазису, нині спільними зусиллями влади і його мешканців з гостями перетворилося на суцільний базар.
Якось на власні очі бачив, як «рішали вопрос» стихійної торгівлі з київського асфальту торгівці і правоохоронці. Коли пара патрульних почала неквапом зганяти продавців з насиджених місць, до міліціонерів підійшли дві «уповноважені» і не з банальним хабарем, ні, слава антикорупції. Вголос, не криючись, оперуючи якимись прізвищами, вони почали доводити своє право на ці місця, мовляв, а у районній адміністрації все домовлено, ми, мовляв, мешканці передмістя, нам дозволено. І що – хлопці у погонах так само неквапом всілися у машину та й поїхали. Мабуть, до райдержадміністрації, шукати дозвіл.
Щодо торгівлі у підземних переходах, навколо станцій метро, які на околицях Києва уже перетворилися на такі собі ерзацмегаринки, хто вже тільки з представників влади не пояснював, як і ким вона має бути упорядкована, проте чомусь упевнений, що в період Євро-2012 цієї картини тут не буде. Приберуть начисто, бо ті ж інспектори УЄФА скажуть, що така торгівля у підземних переходах, у місцях скупчень людей, суперечить правилам безпеки великого міста.
Але то буде колись...
Столиця України успішно освоює архітектуру малих форм. Міський простір заповнений кіосками, павільйонами і перетвореними на торгові точки колишніми смітниками, де реалізувати продуктові товари можна лише за дууже заниженими санітарними нормами. Такі бидло-будки у кожному дворі, куди можна вискочити у капцях і халаті, частково зручні, а в основному – надають столиці простакуватого, провінційного виду.
А що провінція, скажете ви, он за останні роки Київ відсотків на 50 поповнився саме мешканцями периферійних містечок і сіл, і нічого, переварив.
Поняття «корінний киянин» нині не має семантичного забарвлення, це лише особистий факт чиєїсь біографії. Категорії «жителі Києва» як яскраво вираженої спільноти не існує. Корінні кияни ніяк – ні звичаєво-поведінковими характеристиками, ні статками, ні діалектом, а головне суспільною згуртованістю, усвідомленою самоцінністю - себе не позиціонують.
Традиційний стиль київського життя – неспішність, статечність, насмішкуватість і здатність до самоіронії – виявився нежиттєздатними у нові часи. На згадку про минуле лишився хіба що майже раблезіанський потяг до щедрого столування.
Слово киянин майже нічого не означає для жителя іншого міста, адже він і сам у будь-який момент може стати повноправним киянином...
Привіт братам Кличкам, Скрипці, Сердючці, народним і не дуже депутатам, офісному планктону, будівельній робсилі.
Не маю точних даних, але без особливого ризику помилитися можна припустити, що ще рік-два тому у Києві проживав чи знаходився кожен десятий мешканець України.
Випадково чи закономірно, але всі керівники Києва періоду незалежності були не кияни: І.Салій, Л. Косаківський, О.Омельченко, ну і далі самі знаєте. Далекий від думки приписувати уродженцям Києва якісь особливі чесноти чи надавати їм ленне право, нагороджувати медалями, але мимоволі згадуєш цю мерську лінію, коли дивишся в обличчя Києва сьогоднішнього, столичного міста з провінційною душею.
Всі наші керівники охоче і багато мандрували по зарубіжних столицях – здається, аж до Сантьяго-де-Чилі включно - у пошуках кращого досвіду, охоче і зі знанням справи говорили про європейськість історії Києва, а у підсумку забезпечили – хаотичну, еклектичну забудову центральної частини, відсутність комплексних архітектурних проектів, непослідовність рішень, коли той же Омельченко з помпою реконструював трамвайні лінії у центрі Києва, а потім закатував їх асфальтом. Гідним пам’ятником йому стоїть лінія швидкісного трамваю на Троєщині, стоїть мертво і непорушно, незважаючи на закопані тут майже 50 млн. ( в цінах кінця 90-х років) мільйонів бюджетних коштів
Одного разу хтось із київських керівників вирішив, що кияни вже свідомі того, щоб самостійно сортувати побутове сміття і складати його у різні контейнери. За бюджетні кошти виготовили нові масивні скрині з оцинкованого заліза, встановили їх у дворах, а кияни як сипали сміття куди заманеться, так і сиплять. Контейнери ж майже однакові і вивантажують їх в один сміттєвоз. У Мінську, наприклад, для цього зробили простенькі дротяні урни і туди вже що попало не кинеш, одразу помітно, а лише папір чи пет-пляшки.
75 років тому, коли Київ повернув собі столичний статус, тут за спеціальним рішенням міської влади збільшили на 1,5 тисяч одиниць посади двірників. За нормативами до 7-ї ранку місто мало бути прибране і виметене, влітку з водою. Нині навіть на Хрещатику, навпроти мерії, сміття лежить, як мінімум з учора.
Прожекти нинішнього столичного голови і його команди просто вражають своїм розмахом і вигадливістю. Це і тунелі під Дніпром, і поромні переправи, і велосипедні доріжки, і міська електричка. Що тільки не вигадаєш, аби не будувати мости через Дніпро.
Передвиборча обіцянка Чернівецького про Подільсько-Воскресенський міст у 2011 році так і залишається цяцянкою вартістю у 12 млрд.грн., водночас унікальність самого проекту полягає в тому, що міст почали будувати з середини Дніпра, з Труханового півострова, де не було проблем з землевідводами. Нині це мегабудівництво призупинене на правому і на лівому берегах, де власники земельних ділянок торгуються з міською владою.
І як же воно так виходить, що будувати для себе розкішні маєтки, засипаючи піском заплави Дніпра, у можновладців виходить дуже просто, а що стосується суспільних потреб – відсутність фінансування, прогалини у законодавстві, конфлікт інтересів.
А може, якби кияни були більш згуртованими, вміли відстоювати позицію громади, влаштовувати резонансні громадські акції, то щось би у столиці змінювалося б на краще? Але для цього треба вміти організовувати простір не лише в межах власної квартири, а хоча б у межах свого під’їзду. …
Олег Савицький
