Ніяка Конституція не діятиме, якщо до влади приходять люди, котрі вважають що дотримуватися можна лише тих положень, які надають їм певні переваги в боротьбі з конкурентами...
На жаль, усі пошуки та “знахідки” в царині “творення” нової Конституції звелися до банального: як окремо чи у змові з іншим гравцем політичного олімпу насолити комусь третьому.
Але до чого тут Конституція?
Адже Конституція – це суспільний договір про те, як найкращим чином, з огляду на суспільно-політичні реалії, організувати забезпечення основоположних прав людини, систему функціонування влади, делегування влади від народу до владних інституцій, розподілу владних повноважень...
Зрозуміло, що ніяка Конституція не діятиме, якщо до влади приходять люди, котрі вважають що дотримуватися можна лише тих конституційних положень, які надають їм певні переваги в боротьбі з конкурентами, а положеннями, що їм особисто не подобаються, можна просто знехтувати.
Саме намаганням викинути з політики конкурентів не в результаті всенародних виборів, а шляхом маніпуляцій з Конституцією, можна пояснити “конституційну сверблячку”, яка загострилася напередодні президентських виборів у багатьох потенційних кандидатів у Президенти.
Хоча спектр пропозицій дуже широкий, є те, що об’єднує всіх ініціаторів змін, – це неповага до чинної Конституції та неприхована зневага до українського народу як носія суверенітету.
Як повинні поводитися політики, що думають, про свій народ, а не про те, як виграти одне в одного “гру в наперстки”. По-перше, навіть пропонуючи зміни, вони мають суворо дотримуватися всіх положень чинної Конституції i вимагати цього від інших доти, поки ініційовані зміни в конституційний спосіб не будуть ухвалені. По-друге, між виборами можна ініціювати лише ті зміни до Конституції, що були записані в партійний виборчій програмі чи програмі кандидата в Президенти на попередніх виборах. Ні Президент, який перед попередніми виборами й слова не сказав, що він ініціюватиме якісь зміни до Конституції, ні партії, що не пропонували таких змін перед попередніми виборами, не мають права навіть підтримувати чиюсь подібну ініціативу.
Лише після наступних виборів, панове! Якщо перед цим ви включите ці конкретні пропозиції у свою виборчу програму... А до того, як ваші пропозиції стануть положеннями Основного Закону, – будь-ласка, шануйтеся i дотримуйтеся положень чинної Конституції!
Що ж ми бачимо нині?
Політичні сили (якщо їх можна так назвати), котрі на виборах 2007 року жодних пропозицій до Конституції не висували, зате мали по сім мішків гречаної вовни нереальних обіцянок щодо забезпечення народних благ, сьогодні мають по три варіанти Конституції – залежно від того, у змові з ким вони цю нову Конституцію зуміють протягнути.
Президент, який, незважаючи на всю абсурдність змін до Конституції 2004 року, примусив фракцію “Наша Україна” за ці зміни проголосувати (автор – один із двох членів фракції, які проголосували проти), раптом «прозрів» i пропонує нову Конституцію. Але діє не в конституційний спосіб, як би мав діяти державний діяч, який складав присягу на чинній Конституції, що зобов’язує Президента бути її гарантом. Адже за духом чинна Конституція передбачає такий алгоритм дій Президента: пропозиція змін у своїй виборчій програмі; така робота з виконання своєї виборчої програми, аби народ на чергових виборах до парламенту підтримав 300 депутатів, котрі виступають за ці ж зміни; голосування парламенту за пропозиції Президента.
Натомість Президент фактично ініціює антиконституційний референдум!
Чому не можна приймати зміни до Конституції цим парламентом? Тому що він не отримав на це повноважень від народу через вибори. Через голоси на виборах народ дав повноваження теперішньому лідерові коаліції на повернення знецінених заощаджень, а не на зміни до Конституції (адже такого не було у виборчій програмі!).
Якщо ми закликаємо до правової держави не для красного слівця, то всенародний референдум для внесення змін до Конституції може бути проведений лише у випадках i в спосіб, що передбачені чинною Конституцією.
Якщо хтось із політиків бажає розширити перелік випадків застосування референдуму для внесення змін до Конституції, треба записати такі пропозиції до своєї виборчої програми, виграти з цими пропозиціями вибори, отримати 300 мандатів y ВР, внести зміни до Конституції i тоді пропонувати референдум щодо конституційних змін – уже у відповідності до зманеної Конституції.
Так мають чинити державні діячі, котрі думають про майбутнє свого народу й держави, а не політики, що дбають лише про те, як продовжити свій доступ до розграбування землі, надр i державної власності на черговий міжвиборчий період.
Що ж до загальних підходів, які б пасували Україні як правовій державі, хочу зауважити таке.
Конституція є надзвичайно важливим Законом, який, за визначенням, не може голосуватися лише “в цілому”. У цьому документі має бути кваліфікованою більшістю проголосовано не лише кожну статтю, а й кожне речення. A в деяких випадках голосувати треба навіть за окремі слова й коми. Зрозуміло, що таке голосування можна забезпечити лише в парламенті. Або на Конституційних зборах, якщо такий орган у конституційний спосіб буде передбачений змінами до Конституції.
Саме через це на референдум у принципі можна виносити Конституцію, прийняту парламентом або Конституційними зборами. Але за жодних обставин в результаті референдуму Основним Законом не може стати проект Конституції, який перед тим не набрав кваліфікованої більшості голосів при голосуванні за кожну статтю в уповноваженому народом органі – парламенті або Конституційними зборами (якщо такий орган попередньо буде внесено до Конституції).
Спроба ж протягнути через референдум проект, написаний вузькою групою осіб, є не чим іншим, як спробою антиконституційного заколоту з метою узурпації влади. Спробою, пов’язаною з загальним невдоволенням народу тим, що чинна Конституція не діє.
Але вона не діє саме через тому, що над нею глумляться ті, хто виступає ініціатором змін. А зміни ці мають єдину мету – узурпацію влади. Коло замкнулось...
Євген Жовтяк, колишній народний депутат (НУ)
