Років десять тому я відпочивала в Саках і трапився випадок, на перший погляд, незначний, але такий, що запам`ятався.
Їхала від санаторію на ринок, поряд, біля вікна сиділа тендітна миловидна жінка років тридцяти п`яти, витончені риси обличчя видавали в ній татарку.
Маршрутка зробила крутий поворот, з вікон відкрилася панорама моря із хмарами над ним. «Як я люблю наші кримські хмари!» - раптом, дивлячись у вікно, неголосно вимовила сусідка. Слова призначалися явно мені, тому я відізвалася: «А що ж у них особливого?» Вона пожвавилася і обернулася до мене: «Таких хмар немає ніде, таких красивих, найголовніше – подивіться, які вони низькі, від цього небо здається набагато ближчим! Я жила в Самарканді, була в Москві і Санкт-Петербурзі – таких хмар немає ніде, тільки в Криму!»
Жінка почала збиратись на вихід і вийшла на під`їзді до Саків біля дачного селища, де, як я вже чула, не тільки влітку, а й узимку, жили татари, які приїхали з Середньої Азі , ті, кому не «пощастило» отримати землю для будівництва дому.
Гарний настрій і усмішка, викликана зустріччю, не залишали мене і згадувалися ще декілька днів. Подумалося: жінка - може лікар, може висококласна сестра (сідала вона теж у санаторію), у будь-якому випадку – розвинена людина з багатим духовним світом - повернулася на землю своїх батьків і дідів, улюблена професія, живе в достатку і щаслива від цього.
А потім я побачила її в санаторії – на алеї, де проходжувалися біля вечірнього моря відпочиваючі, вона... продавала насіння, наступного дня на ринку вдень – те саме...
Вона не працювала лікарем або медсестрою; явно високоосвічена людина, вона торгувала насінням, тому що не могла знайти іншої роботи в Саках, які оживають тільки влітку, але - раділа тому, що живе на своїй Батьківщині, і милувалася нею.
...Потім я неодноразово бувала в Криму і кожного разу бачила кримських татар, які жили там, – продавців у магазинах і на ринках, господарів, які надають притулок відпочиваючим, та ін. І завжди відзначала привітність цих людей, працьовитість і цілеспрямованість (здавалося, вони готові гризти зубами каміння, щоб побудувати будинок для своєї родини, виростити і вивчити дітей), відсутність «понтів» і прагнення до показної розкоші (господар, у якого ми жили в Судаку в будинку вартістю щонайменше в мільйон доларів, ходив у таких потертих штанях і їздив на такому старенькому «жигулі», що якби хтось подібний просив милостиню в Києві – кинула б, напевно, гривню), але головне - завжди вражала їх любов до своєї землі, вражало те, як вони піклуються про кожен клаптик, що їм дістався. І як це відрізняється від поведінки багатьох українців-селян, які продають свою землю, що дісталася їм при розпаюванні колгоспів, за квартири, а ще гірше – за іноземні авто.
...У ці травневі дні, коли кримські татари відзначали 66-у річницю сталінської депортації, я знову пригадала маленьку жінку з сакської маршрутки, яка ТАК розповіла мені про свою любов до кримських хмар, що це давало і дає мені сили долати свої проблеми, і подумала: може народу України кримські татари дані Богом для того, щоб нагадувати про справжні цінності, нагадувати про те, як треба любити свою землю, свою країну, щоб не здавати її ані за імпортні залізяки, ані навіть за газ?
Ольга Мілюхина
