Обмін думками – Здрастуйте, Сергію Петровичу! Від вас мені потрібна МОЯ думка про сто днів.
– На коли?
– На вчора.
– Зрозумів, чекайте.
Сергій Петрович К. – один з обласних керівників на Слобожанщині, ще не відставлений. Формально він «бютівець», нутром – «нунсівць», не жалує, хоча по-різному, ні Ющенка, ні Януковича, ні Юлію. У минулому – сільський учитель, пізніше – вузівський викладач історії в Києві. Менш як за годину електронна пошта донесла від нього таке:
“За сто днів можна створити й зруйнувати сім’ю. І, як виявляється, можна зробити свою країну чужішою для співгромадян, слабкішою і вразливою. Що мав би зробити державний діяч масштабу Джорджа Вашингтона, якби очолив країну на кшталт нашої після перемоги з такою незначною перевагою, країну, чітко розколену не за кольором шкіри її жителів, а за питомою вагою совковості й азіатчини в їхній підкірці? Напевне, він відразу став би засипати рів, що розділяє цю країну: по-чоловічому простягнув би руку переможеній жінці, по-чоловічому й по-лицарськи повівся би з її польовими командирами та челяддю, не допустив би тупого насадження донецьких у регіонах, які поголовно проголосували за неї, по-чоловічому провів би переговори з російськими братками... А що ми бачимо натомість? Ми бачимо загравання з хитроср...ою, ліниво-безтурботною частиною населення, курс на проїдання й дерибан бюджету та принципове небажання сучасних реформ. Додамо сюди дріб’язкову метушню з давніми гріхами поверженого супротивника й решту такого, що характерно не для впевненої в собі влади, а для свідомої своєї ущербності групки небезпечних, але, за великим рахунком, слабких людей”.
Переконавшись, що його лист дійшов, Сергій Петрович сказав:
– А тепер і мені від вас потрібна МОЯ думка.
Менше як за годину я надіслав йому таке:
«Помаранчева революція» не була національно-визвольною. Це була демократична революція, хоча тон задавала українська частина населення. Віктор Ющенко вже потім спробував надати їй національно-визвольного характеру. Лють Москви була йому нагородою і свідченням, що він учинив правильно. І ось 100 днів його наступника. Побиття депутатів ВР, призначення кримінальних злочинців на найважливіші пости, миттєве перетворення СБУ в КДБ із завданням займатися ТБ... Загалом, російсько-радянська контрреволюція від Сяну до Дону. Її мішені – демократія та українство. Водночас треба визнати, що вона могла бути більш розмашиста й жорстока. Їй, схоже, бракує духу, або щось її стримує. Її звинувачують у затиканні ротів – вона виправдовується. Виправдовується загалом з всіх статей. Не переходить в наступ, не грубить світові. Це вам не Лукашенко і не Путін... Що буде далі? Не виключено, що розпочатий застій – надовго. Багато що залежатиме від української України. Їй тепер слід би більше зосередитися на собі – зробитися такій, аби в цю частину країни душею потяглася – до європейського життя, без хабарів і блатного духу, без сміття на дитячих майданчиках – донецька молодь. Сим побідише. Тільки цим!»
– Та ви утопіст, Анатолію Івановичу!
– А що мені залишається?
– Коли я працював у селі, був такий випадок. Телефонує приятель: «Є закуска, приїжджай з горілкою». У нього застаю спільного знайомого. Після першої чарки мій приятель розповідає, як він улаштував цей бенкет. «Тобі дзвоню, що є закуска – вези горілку, а тобі дзвоню, що є горілка – вези закуску». Звів, коротше, воєдино... Так і ви збираєтеся зробити з нашими думками?
– Ні. Обидві думки наведу окремо, але опишу, як вони з’явилися.
– Тоді пропоную вам, у вигляді ключа до теми, речення з читанки: «Сім’я сідає в машину і їде мандрувати по країні».
Анатолій Стріляний, "Коментарі"
