Ми живемо таки в абсурдній країні. Ну де ще в Європі відзначення історичних дат так гостро розколює країну і в цьому розколі зацікавлені керівники держави?
В Україні така практика в останнє десятиріччя стала досить поширеною. Складається враження, що кожна політична сила, після приходу до влади намагається в питаннях тлумачення минулого взяти реванш. Саме так сприймається намагання проросійських організацій та політичних партій пройти з червоними знаменами по Львову. Цілком зрозуміло, що в такий спосіб вони хочуть підкреслити велич не українського, а російського народу, вивищення над «бандерівцями».
При цьому ніхто не думає про консолідацію, яка так необхідна для подальшого стабільного розвитку держави, а згадують про це лише напередодні чергових виборів.
Ось декілька витримок із виборчих обіцянок теперішнього президента України Віктора Януковича. Ще 2004 року в його програмі тодішнього кандидата на пост глави держави йшлося: «Часу на руйнівну політичну демагогію та нездійсненні обіцянки в нас уже немає. Ti, хто розриває Україну на «західних» та «східних», «щирих» та «штучних» українців, шукає ворогів усередині держави та паплюжить її за кордоном, повинні зрозуміти, що їх пора минула». У другому турі президентських виборів 2010 року Віктор Федорович заявив: «7 лютого 2010 року назавжди завершиться протистояння двох частин України. Заради об’єднання України я оголошу мораторій на всі ті ідеологічні питання, які ділять народ. Моїм головним обов’язком і моєю метою є об’єднання народу заради великих змін. Я не допущу жодних післявиборчих репресій! Я гарантую, що в Україні будуть чесні й демократичні вибори та свобода слова! Будуть у пошані права людини. Буде розвиватися освіта та культура». Варто мабуть ще згадати, що у 2006 році теперішній президент також підписував «Універсал національної єдності».
Усі ці заяви справді мудрі й потребують негайного втілення в життя.
Ось тільки вже після перемоги на виборах Віктор Федорович чомусь забув про свої обіцянки. І почав робити протилежне. Спочатку призначив міністром освіти й науки Дмитра Табачника, для якого наша держава ділиться на різносортних українців.
У своїй меті «об’єднання народу заради великих змін» він пішов ще далі, дозволивши депутату-“регіоналу” Вадиму Колісніченко проводити провокаційну виставку «Волинська різанина – польські та єврейські жертви ОУН-УПА». Як усе це консолідувало націю всі пам’ятають. І ось тепер чергова порція «єднання української спільноти» від Віктора Януковича – заява про підписання закону про вивішування червоних прапорів на День Перемоги. «Як тільки закон надійде до Адміністрації, я його підпишу. Я переконаний, що червоний прапор, який майорів на Рейхстазі в 1945 році, є символом Перемоги. Він має використовуватися на свято разом із державним,” – повідомив 4 травня президент України.
Цікаво, що ніхто з теперішніх чиновників не обурюється тим, що на такі речі з держбюджету, за підрахунками фахівців, потрібно витратити щонайменше 30 млн. грн. Пам’ятаю, вони в часи президентської кампанії, правда, як опозиція, наголошували на “бездумній траті” Віктором Ющенком десятків мільйонів гривень на пам’ятник жертвам Голодомору в той час, як країна перебувала на межі фінансового банкрутства. Виходить, тепер фінансова ситуація в країні стабільно міцна... Ось тільки чому цього не відчувають пересічні українці?
Панові президенту варто було б знати, що, окрім символу Перемоги, червоний прапор за визначенням Великої радянської енциклопедії є: «символом государственного суверенитета СССР и нерушимого союза рабочих и крестьян в борьбе за построение коммунистического общества. Красный цвет флага - символ героической борьбы советского народа, руководимого КПСС, за построение социализма и коммунизма, серп и молот означают незыблемый союз рабочего класса и колхозного крестьянства. Красная пятиконечная звезда на флаге СССР – символ конечного торжества идей коммунизма на пяти континентах земного шара».
Саме червоний прапор висів на державних будівлях радянської України в 1930-х роках, коли сталінський режим знищив мільйони українців, під цим прапором проводили насильну колективізацію в Західній Україні, здійснювали тут репресії. Саме під цим прапором у СРСР було знищено понад 20 мільйонів людей. Власне, це є однією з причин того, що тепер у західних регіонах так негативно реагують на спроби підняти червоний прапор разом із національним, бо вважають його ворожим.
У мене виникає запитання: то коли ж президент консолідуватиме український народ, як обіцяв у своїх передвиборчих заявах, а не ще більше поглиблюватиме закладений політиками розкол? Щось мені підказує, що такі мудрі й прекрасні заяви ми почуємо від нього під час наступної президентської кампанії.
Упевнений також, що в такій поведінці політиків, коли вони в передвиборчих програмах пишуть одне, а після приходу до влади роблять протилежне, винні українські виборці. Якби кожного діяча, котрий не виконує свої обіцянки на наступних виборах, викидали на політичний смітник, ми б жили в іншій країні.
А в колотнечі, що заварилася з приводу вивішування червоних прапорів, ми забули про самих ветеранів, який насправді залишилося дуже мало... Невже їм стане легше жити, коли біля національного прапора 9 травня висітиме червоний стяг?
А чи не варто захищати цих стареньких людей добрими соціальними законами, які б давали їм можливість на гідне життя? Адже 100 гривень, чи навіть 1,5 тис. у рік соціальної допомоги від держави – це перш за все неповага до них, а не піклування. Мені здається, що завдання влади полягає саме в цьому, а не в нав’язуванні своїм громадянам прапорів тоталітарних режимів.
Володимир Гінда, історик
