Наприкінці минулого тижня народний депутат України від Партії регіонів Вадим Колісниченко презентував українському суспільству перевидану книжку «історика» Віктора Поліщука «Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (сповідь українця)». У ній в основному йдеться про українсько-польське протистояння на Волині в 1943-1944 роки. Також ідеться про виникнення українського націоналізму та Української повстанської армії. На презентації Колісниченко заявив, що в дослідженні на підставі тисяч практично невідомих в Україні джерел аналізуються обставини виникнення та діяльності ОУН і УПА, проблем колабораціонізму, злочинів проти людства.
Той факт, що польські й українські науковці не сприймають всерйоз монографію Поліщука, «регіонала» не спинив. Для нього ця книжка – зразок дослідження проблеми ОУН і УПА, адже тут вони представлені «фашистами», «нацистами», «злочинцями».
Негативне ставлення до українського національно-визвольного руху пан Колісниченко висловлював не раз. Досі пам’ятна його провокаційна виставка «Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУН-УПА», яка об’їхала зі скандалами значну територію України. Тепер на черзі книжка Поліщука. За задумом народного депутата, вона має потрапити до бібліотек шкіл, вищих навчальних закладів, державних установ і наукових інститутів.
На жаль, Колісниченко далекий від історичної науки, бо те, що він наговорив на прес-конференції, свідчить тільки про одне – про брак претензій на об’єктивність. Поясню чому. «Регіонал» підкреслює, що книжка написана на авторитетних джерелах та на підставі тисяч документів, майже невідомих в Україні.
Однак – це неправда. «Міжнародний антифашистський фронт», співголовою якого він є, поширив в Інтернеті лінки, за якими можна знайти дослідження Поліщука українською і російськими мовами, тому кожен може переконатися в цьому. У списку використаної літератури я не знайшов посилання на жоден документ архівів Польщі, України чи Німеччини, а про тисячі – годі й говорити. Для дослідників, як правило, авторитетними джерелами є архівні документи (інструкції, постанови, звіти, накази тощо). У книжці їх немає. Декілька теоретичних праць еміграційних українських істориків і збірників документів погоди не міняють. Бо, вони нечисленні й аж ніяк не унікальні, адже їх тримав у руках кожен, хто досліджує проблематику ОУН чи УПА.
Натомість там багато спогадів людей, котрі начебто постраждали від українських повстанців. Спогади, звичайно, сприймаються дослідниками як джерела, однак вони потребують обережного підходу і ретельних коментарів. Судячи з «праці», Поліщук із цим не згоден.
Намагаючись розрекламувати видання ледь не як бестселер, Колісниченко заявив, що воно видавалося в Україні тільки раз – у 1995 році, обмеженим тиражем на власні кошти автора. Дослідження, мабуть, несло якусь загрозу українській державності, бо практично весь його тираж, зі слів депутата, був знищений з політичних мотивів.
Та щось не пам’ятаю, щоб цю книжку хтось колись забороняв... Є вона і в центральних бібліотеках країни, тобто кожен, хто має бажання, може без перешкод її почитати.
На прес-конференції «регіонал» заявив про необхідність сформувати об’єктивну думку про трагічні події української історії, якими б гіркими вони не були. І як одне з найкращих джерел для її формування пропонує «працю» Поліщука.
Але історики не визнають такого джерела. Так, польський історик Гжегош Мотика (доктор історичних наук, співробітник НАН Польщі, член Наглядової ради Інституту національної пам’яті Польщі), який є одним із авторитетних дослідників Волинської трагедії як у Польщі, так і Україні відносить працю Поліщука за класифікацією до «позанаукових». Більше того, у 2005 році у Варшаві під його редакцією вийшла книжка «Служби безпеки Польщі і Чехословаччини проти українців 1945-1989 рр.», де він у вступній статті зазначає, що напередодні розпаду СРСР спецслужби Польщі та Радянського Союзу організували «злив» у ЗМІ маси документів з метою очорнити український націоналізм, серед них і спогади поляків, котрі проживали на Волині під час війни. Чимало з цих спогадів були сфабриковані й не підтверджувалися документально. Саме ці спогади зі ЗМІ, пише Мотика, згодом використав у своїй книжці Поліщук.
Російський історик Олександр Гогун (написав з проблематики ОУН і УПА кандидатську дисертацію) висловлюється про монографію так: «Цей канадієць українського походження написав книгу з гучною назвою «Гірка правда. Злочини ОУН-УПА» (сповідь українця)». Підзаголовок про «сповідь» змушує припустити, що сам автор воював у ОУН-УПА і тепер сповідається перед читачем у помилках своєї молодості. Однак це не так: перед нами монографія, написана з претензією на науковість. Але книжка відрізняється невеликою кількістю використаного документального матеріалу і великою кількістю висновків».
Варто відзначити, що Поліщук не постійний у своїх переконаннях, вільно трактує цифри. Так, на сторінках 269-270 він зазначає, що УПА вели епізодичні бої проти Червоної армії і Вермахту, але війною (має на увазі постійні бойові дії ) їх назвати не варто, бо в повстанців не було для цього достатньої кількості солдат. Той факт, що партизанські формування здебільшого намагаються уникати постійних позиційних боїв, він не згадує. У 2005 році Поліщук змінює своє попереднє твердження і в одному з інтерв’ю каже, що УПА ніколи не вела бойових дій проти німців, а її головний удар із весни 1943 року був орієнтований на знищення польського беззахисного населення Волині й Галичини та тих українців, які після втечі з німецького полону ховалися в місцевого населення.
Нагадаю, у 2005 році екс-президент Віктор Ющенко намагався досягти порозуміння між ветеранами УПА і Великої Вітчизняної війни, тоді ж на урядовому рівні заговорили про боротьбу УПА з німцями й радянськими військами. З боку проросійських організацій в Україні такі дії наштовхнулися на шквал шаленої критики. Безапеляційні заяви Поліщука на той час для них були «бальзамом на душу». Тоді ж він зауважив, що «упівці» знищили на Волині 120 тис. поляків і 80 тис. українського мирного населення. Цифри, прямо скажемо, фантастичні. Говорячи про них, «історик» не вважав за потрібне розповісти, звідки їх узяв або якою методикою користувався, коли займався підрахунком. Варто зазначити, що серед окремих польських істориків побутує думка, що Віктор Поліщук мав відношення до КДБ.
На основі цього в мене виникає запитання: як книжка, котра, на переконання дослідників, не має нічого спільного з наукою, написана на сумнівних матеріалах, без використання архівних джерел, може претендувати на об’єктивність і унікальність? Адже саме це заявляє Колісниченко.
У жодному разі не збираюся заперечувати Волинську трагедію – це справді одна з трагічних сторінок в історії відносин польського і українського народів. Над цією проблемою активно працюють історики обох країн. До речі, в Україні авторитетним знавцем цієї проблематики є доктор історичних наук, професор Ігор Іллюшин, який не один рік свого життя присвятив дослідженню проблеми. Він також входить до робочої групи експертів України й Польщі з проведення додаткових наукових досліджень трагічних подій на Волині у 1943-1944 роках періоду Другої світової війни. У 2003 році вийшла його книжка про ці події, яка лягла в основу докторської дисертації. Монографія була високо оцінена польськими та українськими науковцями, а в 2009 році за вклад у розвиток добросусідських відносин Іллюшин був нагороджений Капітулою польсько-українського поєднання. Цікаво, чому Колісниченко презентував не його книжку? Адже вона справді написана на основі маловідомих документів і, судячи з її оцінки серед науковців, претендує на об’єктивність.
Якщо Колісниченко таки прагне, щоб питання Волинської трагедії і місця в ній ОУН та УПА було всебічно висвітлене в Україні, раджу йому видати збірник досліджень польських і українських істориків із цього питання й розповсюдити по бібліотеках країни. А поки що його «презентації» виглядають як чергова провокація від представника владної партії.
Володимир Гінда, історик
